Верблюжа битва Хосні Мубарака. Яким був один із найважчих днів Арабської весни — репортаж журналіста НВ
Площа Тахрір у Каїрі, що закипає від спеки і народного гніву, і десятки єгиптян-протестувальників, які гинуть під копитами коней і мозолястими лапами верблюдів — таким запам’ятається один з найважчих днів Арабської весни в Єгипті.
Взимку 2011 року масові протести охопили найбільші міста Північної Африки. Під тиском вулиці в середині січня з Тунісу в Саудівську Аравію втік президент Бен Алі, що правив майже чверть століття. У лівійських Бенгазі і Триполі демонстрації і маніфестації переростали в бойові зіткнення з армією і поліцією. В Алжирі протестувальники домоглися часткової відміни цензури і отримали від влади обіцянку провести демократичні реформи. Але наймасштабнішим виявився єгипетський протест. У якийсь момент на вулиці столичного Каїра вийшло не менш ніж мільйон людей, які вимагали від влади негайних змін.
У той час в Каїрі працював журналіст НВ Юрій Мацарський, який через десять років згадує про те, як опинився в самісінькому серці Арабської весни.
У першій частині тексту про революцію в Єгипті я вже писав, що через редакційне нехлюйство приїхав до Каїру без нічого, не взявши з собою ні зарядного пристрою для телефону, ні навіть шкарпеток на зміну. На щастя, зарядка знайшлася на ресепшнені готелю, в якому я розмістився, але ось з одягом довелося повозитися. Всі більш-менш доступні магазини одягу в центрі в перші дні Арабської весни були зачинені, а їхати на околиці я не наважувався, боячись пропустити щось важливе.
Тому щодня (а часом і двічі на день) доводилося прати в готельній пральній машині всі речі — благо, номер мені дістався з усіма господарськими зручностями — швидко сушити їх феном і повертатися на площу Тахрір, де й відбувалися головні революційні події.
Кожен похід на Тахрір, розташований безпосередньо в центрі, як сказали б у нас, урядового кварталу, був сам собою пригодою. Площа і навколишні квартали, в яких розташовувалися міністерства, держбанки, офіс керівної партії, телецентр і нескінченні армійські контори, перебували в декількох кільцях оточення. Не тільки ближні, а й дальні підходи до площі охороняли озброєні люди у формі і без, всюди стояла бронетехніка, на дахах деяких будинків і на балконах телецентру були обладнані кулеметні гнізда.
Пробратися через все це офіційно могли лише власники документів, що підтверджують, що вони живуть або працюють десь недалеко від Тахріру. Перепусткою через оточення служила навіть бронь готелю на площі. У нього досить швидко переселилися десятки журналістів, які приїхали в ті дні в Каїр, отримавши можливість прямо з вікна спостерігати за революцією. Але моя редакція, яка заздалегідь оплатила кілька тижнів проживання в готелі за два з половиною кілометри від площі Тахрір, і чути про переїзд нічого не хотіла.
Тому пробиратися на місце подій доводилося в обхід. Для цього треба було йти не прямо до площі найкоротшим шляхом уздовж Нілу, а перейти через один з мостів на острів посеред річки, пройти кілометр-півтора з цього острова, і повернутися на потрібний берег уже по іншому мосту.
Шлях в обхід займав не менше як півтори години, зате давав можливість ближче познайомитися з Каїром. Можна було навіть зробити гак і піти спершу не до мосту, а до торгового кварталу, розташованого в протилежному боці від Тахріру. Працівники готелю підказали шукати саме там магазини з одягом. Але всі вони протягом багатьох днів були закриті, на відміну від незліченних лавок із запчастинами для автомобілів і мотоциклів, розібраними холодильниками, кранами, вентилями та іншими виробами з металу.
У цьому металевому царстві кругом висіли портрети президента Хосні Мубарака, відставки якого вимагали протестувальники на Тахрір, а на будь-якого іноземця і продавці, і покупці дивилися з недовірою і підозрою.
Та частина Каїру, в якій розташовувався мій готель, взагалі була досить строкатою. Там центральні відділення великих банків були сусідами зі справжніми нетрями, а іноземні посольства —з якимись недобудованими притонами, на кшталт того, в який мене в першу ніч мого перебування в Каїрі притягли підручні містера Ахмеда.
На причалах біля берегів Нілу стояли дорогі плавучі ресторани і казино, а між ними бовталися човни каїрських бездомних. Деякі сім'ї, які не мають свого житла, як виявилося, живуть у довгих гостроносих шлюпках. Замість даху над головою у них брезент або целофан, під якими ховаються від негоди. Чоловіки прямо з човна ловлять рибу і тут же готують її на маленьких примусах. Жінки і діти — жебракують або риються в прибережному смітті.
З чоловіками за улов конкурують зимородки — маленькі яскраві птахи, що літають над рікою і каменем падають у воду для того, щоб схопити дзьобом рибку, що необережно піднялася до поверхні. Жінки і діти перебирають сміття по сусідству з білими чаплями — витонченими птахами, що граціозно крокують серед завалів відходів і спритно витягали з нечистот щось їстівне.
Острів, через який пролягав обхідний шлях на Тахрір, так і називається — Острів, арабською — Гезіра. Острів, до речі, досить великий і багатий. На Гезіра розташований найфешенебельніший район Каїру — Замалек. Там безліч дорогих бутиків, ресторанів, іноземних посольств і резиденцій дипломатів. Узимку 2011 року на Замелеку теж було багато військових і поліції, теж стояла бронетехніка. Тільки проходу вони не заважали і стояли в оточенні біля резиденцій і посольств.
З Гезіру на Тахрір можна було потрапити двома шляхами, через два найближчих до площі мости. У кожного з варіантів були свої плюси і мінуси. Великий з масою розв’язок міст 6 жовтня (в цей день у 1973 році почалася Війна Судного дня з Ізраїлем, відтоді в Єгипті це свято збройних сил) упирався в чи не цілий бронетанковий корпус: шлях від нього до Тахріру перетинали кілька танків і бронетранспортерів, в оточенні стояли десятки солдатів і офіцерів. Прослизнути непомітно було не можна, зате можна було іноді загубитися в натовпі протестувальників.
Люди постійно ходили в бік Тахріру або йшли з площі, через блокпости щохвилини пропускали сотні людей. Перевірити документи у всіх було нереально, у солдатів просто не було б часу вивчити папери у кожного. Тому досить скоро військові взагалі перестали відкривати документи і для того, щоб потрапити на Тахрір, досить було показати їм обкладинку єгипетського паспорта — іноземців ще досі не пускали і у мене на очах буквально викинули чотирьох лівійців, які відповіли на привітання офіцера ввічливо, але з неєгипетською вимовою. У них перевірили паспорти і, коли виявилося, що це громадяни іншої держави, їх втришия прогнали. Одній людині ще можна було вклинитися в якусь групу молоді та спробувати пролізти. Але розраховувати на допомогу оточуючих не доводилося, за спійманих силовиками іноземців ніхто не заступався.
Другий шлях — через прикрашений чотирма бронзовими левами міст Каср ель-Ніл («Нільський палац») — був на кількасот метрів довший, а на блокпосту на ньому зазвичай несли службу лише кілька солдатів. Якщо вони на щось відволічуться або просто зазіваються — завжди був шанс проскочити непоміченим, нехай для цього навіть доводилося іноді стрибати під БТР і пролазити під ним. Людей на цьому шляху зазвичай було менше, перевіряли всіх куди ретельніше ніж на блокпосту біля сусіднього моста, а значить і шансів проскочити в натовпі практично не було.
У перші дні перебування в Каїрі я іноді витрачав біля блокпостів по годині, а то й більше, перш ніж примудрявся потрапити на Тахрір. На самій революційній площі все було простіше і зрозуміліше. Тисячі людей жили на площі дні і ночі — хто в наметах, хто в спальних мішках, хто — просто вкрившись газетами і підібравшись ближче до багать, що постійно горіли. По сусідству один з одним днювали і ночували студенти і люди похилого віку, прихильники «Братів-мусульман» з довгими бородами і збритими вусами і християни-копти з витатуйованими на зап’ястях хрестами.
— Тут всі як рідні один одному, всі зайняті однією справою — революцією — і всі тримаємося один за одного, — розповідав мені студент-інженер, котрий жив у саморобному наметі з ковдр, зате з власним ноутбуком і 3G-модемом для підключення до інтернету.
Студент дещо перебільшував теплоту відносин на Тахрірі. Там час від часу спалахували невеликі конфлікти на побутовому ґрунті, часом ловили і били злодюжок і навіть ґвалтівників, та й різні революційні фракції — ісламісти, молоді демократи і сільські бідняки — часто трималися відособлено один від одного. Але в чому він мав рацію — так це в загальній захопленості Тахріру революційною ідеєю.
Там моментально склався цілий самоврядний світ. Хтось контрабандою, домовившись з поліцейськими або військовими, тягав на площу їжу і воду, хтось — займався приготуванням. Були люди, які малювали транспаранти, діставали бензинові генератори (студенти з ноутбуками і смартфонами часом годинами чекали своєї черги, щоб зарядити свої гаджети) і паливо для них, окремо формувалася самооборона Тахріру — міцніші хлопці або ті, хто займався бойовими мистецтвами — яких намагалися тримати ближче до військових з оточення.
Спочатку, до речі, ніякої самооборони не було помітно. На Тахрірі взагалі панували майже виключно мирні настрої, протестувальники навіть підгодовували солдатів і ділилися з ними сигаретами.
— Вони такі ж заручники режиму, як і ми. Це прості хлопці зі звичайних сімей, яких призвали в армію, забрали від їхніх батьків і матерів. Ми не повинні і не хочемо з ними воювати, — пояснювала жінка середніх років, роздаючи молодим солдатам чай у паперових стаканах.
Почуття єдності з військовими помітно ослабло після того, як в один з перших днів лютого через заставлений бронетехнікою і людьми блокпост на площу влетіла ціла тітушна кавалерія.
Все почалося з гучного кінського іржання десь на краю площі, за яким послідувала серія вже людських криків. У натовп протестувальників з боку моста 6 жовтня уклинювався загін врізнобій одягнених людей на конях і верблюдах. Коней у натовпі було майже не розгледіти, зате добре було чутно їхнє іржання і крики вершників. Ці вершники продиралися на конях крізь натовп і били жителів табору, батогами, палицями і саморобними шаблями.
Вершники на конях вриваються в натовп протестувальників
Там, де низькорослі єгипетські коні губилися в натовпі, високі й худорляві африканські верблюди були добре помітні. Один верблюд метався з боку в бік по невеликому п’ятачку, оточений з усіх боків переляканими людьми, а його вершник — босий чоловік у потертому піджаку і штанях з витягнутими колінами — відчайдушно розмахував довгим шнуром, на кінці якого був прив’язаний чималий камінь.
Верблюжий вершник бив усіх підряд, але частіше за інших діставалося його ж верблюдові, який, злякано розмахуючи головою, підставлявся під кабель з каменем. Зрештою протестувальники змогли стягти нападника з його тварини. На дядька в піджаку посипався град ударів з усіх боків. Навколо нього моментально вишикувалося кільце охочих відплатити за побої. Верблюд, спотикаючись, побіг у бік Нілу. Туди ж незабаром поскакали інші кавалеристи.
Офіційно в цьому набігу від побоїв, ран і під копитами тварин загинуло 11 осіб, але протестувальники з перших же днів запевняли, що втрати набагато більші. Формально військові і поліція не мали стосунку до цих жертв, адже на табір напали якісь толком не організовані бандити, озброєні чим попало і незрозуміло кому підпорядковані. Але всі розуміли, що кілька десятків озброєних гопників опинилися центрі столиці, що знаходиться під прицілом спецслужб, зовсім не випадково.
Арабська преса назвала це зіткнення на Тахрірі «Верблюжою битвою». Так само називався добре відомий мусульманам бій двох армій, одну з яких очолював племінник пророка Мохаммеда, праведний халіф Алі, а іншу — дружина пророка Аїша. Ця битва сьомого століття нашої ери стала однією з головних віх на шляху до розділення ісламу на шиїтський і сунітський.
Верблюжа битва в Каїрі двадцять першого століття також мала свої далекосяжні наслідки. Але тоді — на самому початку лютого 2011 року — навряд чи хоч хтось зміг би передбачити, як далі розвиватиметься арабська весна.
