У липні 1918 року 20‑річний Ремарк Еріх, майбутній письменник, а тоді солдат німецької армії, що потрапив після поранення на фронті в госпіталь, зазначив у щоденнику: «Хіба це гідний крок, якщо я жертвую своїм життям в ім'я абсурдної ідеї, розраховуючись за дурниці державних діячів?»

Ремарк зробив цей запис за кілька місяців до закінчення Першої світової війни, коли її безглуздість стала очевидною для багатьох — через вбивство австрійського кронпринца Фердинанда, яке стало формальним приводом для світового конфлікту, віддали життя понад 10 млн осіб.

Марність втрат усвідомили не тільки солдати. Правлячі еліти багатьох країн задумалися про створення інституту, здатного запобігти подібним конфліктам у майбутньому.

І він з’явився: в 1918 році на Паризькій мирній конференції, що підбивала підсумки Першої світової, країни-переможниці оголосили про створення Ліги Націй — першого в історії міжнародного арбітражного органу, покликаного вирішити територіальні суперечки.

Спочатку прообраз нинішнього ООН успішно погасив кілька збройних конфліктів і домігся скорочення озброєнь в деяких країнах. Однак незабаром дипломатія — єдиний реальний інструмент впливу — здалася перед агресивними режимами Італії, Японії, Німеччині й СРСР. У підсумку Ліга не змогла запобігти ще більш масштабній війні, ніж та, що її породила.

Вуличний натовп в день офіційного відкриття Ліги Націй. Фото: Wikimedia

Ні війні!

Ще в 1916‑му Роберт Сесіл, секретар міністерства закордонних справ Великобританії, склав попередній проект Ліги Націй. Через рік у Лондоні з’явився комітет зі створення організації. Його очолив авторитетний британський юрист лорд Роберт Філлімор — він розробив статут Ліги і на початку 1918‑го розіслав документ всім країнам, які воювали.

Першими на проект відреагували американці. Президент США Вудро Вільсон вніс правки — викреслив пропозицію про міжнародний суд і зробив доповнення про те, що порушення миру має бути покаране збройною силою. Доопрацьований з британцями варіант сам Вільсон в підсумку і представив на Паризькій конференції. Його підписали представники 44 країн.

Всі члени Ліги зобов’язалися реєструвати будь-які угоди один з одним з подальшою їх публікацією. Також учасники вирішили обмінюватися повними і правдивими даними про рівень озброєнь, військові програми і воєнне виробництво. Рада Ліги Націй мала раз на п’ять років розробляти плани зниження рівня озброєнь і пропонувати його урядам для розгляду.

Рада складалася з чотирьох постійних представників — Франції, Італії, Великобританії і Японії - і чотирьох непостійних, які обиралися на три роки. Першими стали Бельгія, Бразилія, Греція та Іспанія.

США в Раду не потрапили. Вільсон, якого після конференції називали батьком Ліги Націй, виявився заручником американської внутрішньої політики. Паризький мирний договір і статут Ліги як його частину мав ратифікувати сенат США. Президент витратив цілий місяць на поїздки по країні, роз’яснюючи громадськості необхідність створення подібної міжнародної організації. В Канзасі у нього навіть стався мікроінсульт.

Але в сенаті прихильники Вільсона залишилися в меншості, не добравши семи голосів. У Першій світовій США втратили майже 117 тис. солдатів, і американцям було не сподобалося положення Ліги націй про збройне втручання в разі конфлікту поза зоною їх національних інтересів.

Агресія проти будь-якої держави-члена Ліги в договорі розглядалася як акт війни проти всіх членів організації, і ті зобов’язувалися перервати всі стосунки з нападником. Рада Ліги зобов’язана була також визначити контингенти сухопутних, морських і повітряних сил, виставлених кожним членом організації «для підтримки поваги до зобов’язань Ліги».

Через ці положення американський сенат не ратифікував навіть сам Паризький мирний договір, і США ще кілька років формально перебували в стані війни з поваленою Німеччиною.

Штаб-квартири Ліги розмістили в Женеві, хоча Швейцарія дотримувалася давно проголошеного нейтралітету і в організацію не увійшла. Але саме в цьому місті ще в 1863 році зусиллями місцевого підприємця Анрі Дюнана з’явився Міжнародний комітет Червоного Хреста. А роком опісля тут же підписали першу міжнародну конвенцію, яка гарантувала охорону хворих і поранених солдатів під час війни.

Кілька місяців учасники Паризької конференції витратили на пошуки кандидата на пост генерального секретаря Ліги. Пропозицію обійняти цю посаду надіслали десятці впливових європейських політиків, але всі відмовилися, посилаючись на надзвичайну відповідальність майбутнього генсека.

Зрештою вмовили британського дипломата Еріка Драммонда. Хоча він і перебував у правлячій тоді Ліберальній партії, але все ж був рівновіддалений від політичних процесів як у своїй країні, так і в світі. У перші роки існування організації це посилило авторитет Ліги.

Однак згодом зайва тактовність і обережність Драммонда стали стилем роботи всієї організації і зіграла на руку світовим агресорам.

Відкриття першій асамблеї Ліги 15 листопада 1920 року було схоже на фестиваль. В Женеву з'їхалися з сім'ями, помічниками та секретарями представники країн-учасниць. Вулицями ходили духові оркестри. А ввечері після першого засідання в небі над Женевським озером прогримів святковий салют.

І тоді ж заклали перший символічний камінь у фундамент майбутнього Палацу Націй. На ньому вибили напис: «Закладено воістину і закладено добре Вудро Вільсоном, президентом Сполучених Штатів Америки».

Уїнстон Черчілль, майбутній прем'єр-міністр Великобританії, тоді записав у щоденнику: «Хто буде сумніватися в тому, що на цій гранітній скелі і навколо неї виросте з часом палац, куди рано чи пізно будуть довірливо звертатися всі люди всіх країн з повною впевненістю, що всі їхні запити будуть задоволені?»

Фрітьоф Нансен, верховний комісар Ліги у справах біженців, біля 1900 року. Фото: Wikimedia

Біла ворона

На тлі помірного Драммонда, який беззмінно очолював організацію 13 років, надзвичайно радикальною виглядала діяльність норвезького дипломата Фрітьофа Нансена, верховного комісара Ліги у справах біженців.

З кінця ХІХ століття його ім'я не сходило зі шпальт світової преси. Нансен зробив кілька сміливих, майже авантюрних експедицій з дослідження Арктики. Його слава була співставна зі знаменитістю першого космонавта.

Нансен добре усвідомив необхідність міжнародного співробітництва на своєму досвіді. У 1893 році, вирушаючи на шхуні Фрам підкорювати Північний полюс, він відмовився узяти в експедицію британського колегу-полярника Френсіса Джексона. Проект Нансена профінансував парламент Норвегії з умовою, що команда складатиметься виключно з норвежців. Джексон знайшов гроші на свою експедицію. І саме в її ході британець випадково виявив в районі Землі Франца-Йосипа Нансена, який за два роки до цього зник і вже вважався загиблим.

Повернувшись додому, полярник активно зайнявся політикою. Він об'їздив світ з лекціями, познайомився з багатьма політичними лідерами. Незабаром Нансен став першим послом незалежної Норвегії в Лондоні, а в розпал Першої світової заснував на батьківщині товариство підтримки Ліги Націй.

Коли в Парижі обговорювали проект організації, Нансен вирушив у Францію. Популярність і напористість відкрили перед норвежцем двері в усі кабінети. Не без його зусиль країни-засновниці Ліги вирішили, що її рівноправними учасниками будуть і малі країни, як Норвегія.

Ще до офіційного відкриття першої асамблеї притчею во язицех став так званий паспорт Нансена. Місія норвезького дипломата видавала цей документ, визнаний півсотнею країн, переміщеним особам як посвідчення особи. В першу чергу це стосувалося післявоєнної Росії, де перебувало понад 2 млн іноземців, більшість — полонені солдати. Не маючи документів, вони не могли повернутися на батьківщину. З серпня 1920 року Нансен організував по два поїзди на тиждень з Москви в Нарву і фінське Бйорке для пасажирів з паспортами його місії, щоб ті в подальшому могли попливти в Європу. Так колишній полярник допоміг близько 0,5 млн переміщених осіб залишити революційну Росію. Аналогічні документи отримали і примусово виселені турецькою владою в 1915 році вірмени.

Коли в Росії вибухнув голод, Нансен зібрав 60 млн швейцарських франків. На ці гроші в країну направили зерно та борошно, а також обладнали 900 пунктів допомоги голодуючим.

В 1921 році Ліга обрала норвезького дипломата верховним комісаром з прав біженців. Але він не обмежувався прямими обов’язками. У 1923 році Італія пішла на збройну конфронтацію з Грецією, обстрілявши острів Корфу в помсту за чотирьох своїх загиблих прикордонників. Нансен виступив в Лізі з вимогою зупинити італійського прем'єра Беніто Муссоліні. А репортаж про те, як норвежець в ті дні обідав у ресторані, облетів всі європейські газети. «Про італійські страви не може бути й мови. Ми здійснимо економічні санкції проти Італії», — заявив Нансен офіціантові.

Тоді позиція однодумців Нансена формувала громадську думку — і під таким тиском британці привели в бойову готовність свою Мальтійську ескадру, щоб втихомирити Муссоліні. Останньому довелося відвести флот від Греції.

Перший з'їзд Ліги Націй, що відбувся у листопаді 1920 року в Женеві, зібрав величезну кількість гостей

Безславний фінал

У перші роки Ліга Націй досить успішно придушувала вогнища конфліктів у світі. При її посередництві зупинили литовсько-польську і перуанско-болівійську війни. З 1921 року під егідою організації в Гаазі запрацювала Постійна палата міжнародного правосуддя, яка до 1939 року винесла 29 рішень по територіальним суперечкам.

Через 10 років після відкриття Ліга зіткнулася з першою нерозв’язною проблемою. У 1931 році Японія спровокувала війну з Китаєм. Офіцерам японського гарнізону, що стояв біля станції Мункенд, таємно наказали підірвати залізничне полотно. Токіо звинуватив у підриві китайську сторону, і незабаром імператорська армія окупувала Маньчжурію. Ліга Націй виявилася безсилою: в тому регіоні найпотужнішим був флот США, а Штати не були членом організації. Драммонд зрозумів, що безсилий, і подав у відставку.

У 1939‑му Німеччина, кількома роками раніше вийшовши з Ліги, інсценувала напад польських солдатів на свою прикордонну заставу. З цього інциденту почалася Друга світова війна.

Але найбільш цинічно по відношенню до прообразу ООН повів себе СРСР, теж член цієї організації. У 1939 році радянська артилерія обстріляла свої позиції на кордоні з Фінляндією, що послужило приводом до вторгнення в цю країну. Коли з Женеви зажадали пояснень від Москви, міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов заявив: уряд Фінляндії не має впливу у своїй країні, а СРСР співпрацює з Фінською народною республікою. Молотов не зазнчив, що «республіка» з’явилася на радянській території. Тим не менш, саме на її захист у Фінляндії вирушило півмільйонне угруповання радянських військ. Скинуті на Гельсінкі бомби дипломат назвав хлібними кошиками — гуманітарною допомогою голодним фінським робочим.

Єдине, що змогла зробити в цій ситуації Ліга, — виключити Союз зі своїх лав. Москва тільки цього й чекала і перестала озиратися на женевських миротворців.

А коли в 1940‑му Німеччина окупувала Францію, Ліга Націй припинила роботу. Лише через шість років її представники зібралися знову, щоб оголосити про свій саморозпуск та передачу активів ООН.

Ще через декілька років Черчілль написав про Лігу: «Ця ідея здавалася занадто гарною, щоб її можна було здійснити».

Цей матеріал був опублікований в № 45 журналу Новое Время від 2 грудня 2016 року