Екс-боєць «ескадрону смерті» зізнався, що брав участь у вбивствах критиків Лукашенка. Тепер він просить політичного притулку
Екс-боєць білоруського СОБРа Юрій Гаравський розповів, як 20 років тому брав участь у викраденнях і вбивствах білоруських опозиціонерів в інтерв'ю DW.
Зараз він просить політичного притулку у Європі.
Гаравському 41 рік. Він стверджує, що у 1999−2003 роках був бійцем СОБРа — спеціального загону швидкого реагування внутрішніх військ МВС Білорусі, який називали «ескадроном смерті». За його словами, у 1999 році разом із товаришами по службі за наказом «зверху» вони викрали і вбили екс-міністра внутрішніх справ Білорусі Юрія Захаренка, екс-голову Центрвиборчкому Віктора Гончара і бізнесмена Анатолія Красовського, який підтримував білоруську опозицію.
Офіційно ці люди зникли навесні та восени 1999 року і розслідування їхніх зникнень у Білорусі так і не довели до кінця. Правозахисники і родичі зниклих вважають, що їх викрали і вбили бійці СОБРа під командуванням підполковника Дмитра Павличенка з відома керівництва країни. Однак поки що цю версію довести не вдалося.
НВ розповідає, які деталі про ці злочини стали відомі з інтерв'ю Гаравського.
Як Юрій Гаравський потрапив у СОБР
За словами Гаравського, у СОБР він потрапив відразу ж після служби в армії, на той момент йому було 20 років. Він став заступником командира першої групи СОБРа, в якій було 20 людей.
Він розповів, що під час першої операції, в якій він брав участь, повинні були затримати чотирьох людей в Орші, на яких «в цілому було 16 вбивств». Трьох із них вбили під час операції, четвертого затримали і згодом засудили до страти.
Гаравський стверджує, що добре знав фактичного командира СОБРа Дмитра Павличенка: «В баню разом ходили, знав його дружину, сина».
Вбивство екс-голови МВС Юрія Захаренка
Екс-голову МВС Юрія Захаренка вказали як «об'єкт» групі бійців СОБРа з восьми осіб, розповів Гаравський. Вони відстежували його півтора тижні, не ховаючись, так що Захаренко знав про стеження. У стеженні брав участь особисто Павличенко.
7 травня 1999 року Павличенко заявив, що Захаренка треба «затримати» і ліквідувати, вперше назвавши його прізвище.
Після цього бійці СОБРа на BMW 525 червоного кольору та Opel ОMEGA темного кольору вирушили «в район вулиці Воронянського» в Мінську. В одному автомобілі був Юрій Гаравський, Павличенко і ще двоє бійців — Юрій Бородач і Сергій Шкіндеров. У другому — ще п’ятеро бійців: Дмитро Карпович, Олексій Рум’янцев, Новаторський, Кожевніков та Панков (останніх трьох Гаравський називає лише на прізвища).
Захаренка «затримали» біля його будинку, надягли наручники і посадили в автомобіль Opel. Під час «затримання» він сказав лише одну фразу: «Зробіть так, щоб не було боляче». Павличенко в «затриманні» участі не брав — він сидів у машині.
Після «затримання» Захаренка привезли на навчальну базу внутрішніх військ у Воловщину під Мінськом. Там Захаренка, який був у «балдахіні» (чорна шапка, яка закриває обличчя без прорізів для очей), дістали з автомобіля і поклали на землю.
Павличенко вбив його двома пострілами в область серця з пістолета ПБ із глушником, який перед тим давав Гаравському. Гаравський стверджує, що Павличенко не любив носити зброю і віддавав її саме йому, тому що «є поняття ієрархії, я вже служив за контрактом півроку, а інші тільки заступили».
Через 10−15 хвилин бійці СОБРа переконалися, що Захарченко мертвий, перевіривши пульс. Потім тіло загорнули у клейонку і відвезли у крематорій на Північному кладовищі в Мінську. У крематорії був лише охоронець. Тіло спалили, але був присутній при цьому лише Павличенко. Після цього Павличенко вийшов із крематорію з поліетиленовим мішком і пішов з ним в бік Північного кладовища. Повернувся через 30−40 хвилин.
Гаравський каже, що Захаренка перед смертю не катували і ніяких фото і відео його вбивства немає.
Після вбивства Захаренка деякі бійці СОБРа, які в ньому брали участь, взяли тижневу відпустку.
Вбивство екс-голови Центрвиборчкому Білорусі Віктора Гончара і бізнесмена Анатолія Красовського
За три дні до вбивства Гончара і Красовського Павличенко зібрав групу бійців СОБРа на базі між Бегомлем та Докшицями і оголосив їм, що треба буде «затримати» і ліквідувати двох осіб, не уточнивши, кого саме. Він сказав бійцям вирішувати, хто поїде на «затримання», а хто буде копати ями.
«Ну, ми тоді між собою перезирнулися і вже зрозуміли, хто залишається, а хто поїде», — описує підготовку до вбивства Гаравський.
Через три дні після цього, 16 вересня 1999 року, Павличенко заявив: «Все, сьогодні їдемо працювати».
Близько сьомої години вечора група бійців СОБРа вирушила з Вітебської області в Мінську. Перед виїздом Павличенко, за словами Гаравського, знову дав йому пістолет. Бійці СОБРа були в цивільному одязі.
На той момент Павличенко вже знав, де і в який час будуть Гончар і Красовський. Коли бійці СОБРа приїхали на місце, Павличенко їм сказав, що ті, кого треба «затримати», «будуть у цій лазні» (лазня на вулиці Фабричній у Мінську).
Біля лазні був тупиковий двір. Гаравський оглянув місце і спланував, як перерізати шляхи до відступу жертвам. Після цього бійці СОБРа чекали на їхню появу приблизно до 11 вечора.
У «затриманні» брали участь вісім людей. Гаравський і Панков «затримували» Гончара, а Юрій Бородань та Кожевніков — Красовського.
Гончар і Красовський вийшли з лазні останніми і сіли в машину. Бійці СОБРа перекрили їм дорогу. Після цього Гаравський розбив скло їхньої машини ланцюгом і «влучив у губу і перенісся Гончару».
«Панков відкриває двері, я цим ланцюгом беру Гончара на задушку, дістаю його з машини, кладу на землю», — описує викрадення Гаравський.
Після цього на Гончара наділи наручники і «балдахін». За словами Гаравського, через те, що Гончар був поранений, коли він розбив скло автомобіля, «було дуже багато крові».
«В рот йому вставили невеликий такий кляп, щоб він міг дихати, і кров стікала в цей кляп, щоб у машині не було крові. Сідаємо, руки підпираємо ззаду, щоб його голова була між сидіннями, і говоримо: „Не піднімайте голову“», — розповів Гаравський.
У цей час інші бійці СОБРа «затримували» Красовського, який був за кермом.
«Конкретно я не бачив, але скло йому не били. Його просто висмикнули і вивезли на іншій машині», — каже Гаравський.
Павличенко в цих подіях участі теж не брав, лише спостерігав за тим, що відбувається, з автомобіля.
На питання про те, як поводили себе під час викрадення Гончар і Красовський, Гаравський відповів: «Ніхто нічого не кричав».
Після цього один із бійців СОБРа сів у чорний джип Cherokee Красовського і всі три автомобілі поїхали в бік Вітебська. По дорозі на Вітебськ вони зупинилися, Павличенко вийшов з машини і до них підійшов «якийсь чоловік, одягнений в усе темне» (Гаравський також називає його «цей офіцер», хоча чоловік був без погонів), і, засунувши голову в машину, зажадав, щоб йому показали Гончара. Бійці СОБРа виконали цю вимогу, після чого чоловік сказав Павличенку: «Так, це він».
Після цього бійці СОБРа із захопленими Гончаром і Красовським вирушили на законсервовану військову базу у Бегомлі, де на той момент базувався СОБР. Це було близько половини на першу або першої години ночі. Джип Красовського залишили біля дороги.
«Біля смуги перешкод дістаємо Гончара і Красовського, кладемо їх поруч. Яма вже була готова», — розповів Гаравський.
За його словами, яму копали Сергій Шкіндеров, Юрій Будько і ще один боєць СОБРа, якого він називає лише на прізвище — Балинін.
Павличенко знову взяв у Гаравського пістолет і зробив два постріли в область серця Гончару і два постріли в область серця Красовському.
Гаравський розповів, що Гончар після першого пострілу скрикнув, «тому що, мабуть, куля не в серце влучила, а десь поряд пройшла». Другий постріл його вбив.
Гільзи від куль з місця злочину вони не збирали і Гаравський припускає, що вони залишилися там.
Через 10−15 хвилин бійці СОБРа переконалися, що Гончар і Красовський мертві, перевіривши пульс. Після цього вони їх роздягнули.
«У Гончара на лівій нозі, або на правій, точно не пам’ятаю, не було великого і вказівного пальців. У нього в черевику була устілка ортопедична. Напевно, щоб нормально ходити», — згадує Гаравський.
Одяг жертв склали у великий пакет і віддали, імовірно, Кожевнікову (Гаравський говорить «по-моєму, Кожевнікову»), який облив його бензином і спалив.
Тіла кинули в яму разом із взуттям, «тому що воно довго горить».
«Яма була досить глибока, 4−5 метрів. Ми, здорові мужики, закопували її хвилин 40», — згадує Гаравський.
Автомобіль Красовського відігнали в яму на старій дорозі, розчавили БТРом і закопали. За словами Гаравського, це зробили боєць СОБРа Володимир Будько і солдат-строковик, який був водієм БТРа.
Гаравський каже, що на момент викрадення вони не знали прізвищ жертв, але потім Павличенко назвав прізвище Гончара. А через три дні він привіз бійцям СОБРа по тисячі доларів і дав зі словами: «Ось вам, хлопці, за Гончара і Красовського». Павличенко також назвав Гаравському мотив вбивства Гончара: «У нього був 100-відсотковий компромат для відсторонення Лукашенка». За його словами, наказ про вбивство надійшов «зверху», але Гаравський не знає, від кого саме.
Про зникнення Гончара і Красовського багато писали ЗМІ, але, за словами Гаравського, бійців СОБРа, які брали участь у їх вбивстві, це не турбувало, бо вони були впевнені, що свідків злочину немає. При цьому він зазначив, що «по Захаренку свідки були, люди могли бачити, хто куди кого саджав».
Хто знає про вбивства
За словами Гаравського, накази про вбивства віддавалися усно. Про них знають «ті, хто зараз працюють у структурах МВС, і ті люди, яких я за прізвищами знаю. Не більше 14 людей».
Він каже, що скоєні злочини його виконавці не обговорювали. Гаравський заявив, що на сьогоднішній день усі, хто брав участь в цих викраденнях і вбивствах, крім нього, «перебувають при владі».
Він впевнений, що про викрадення і вбивства опозиціонерів бійцями СОБРа знали також тодішній міністр внутрішніх справ Білорусі Юрій Сіваков і тодішній голова Ради безпеки Віктор Шейман. За словами Гаравського, Сіваков і Шейман неодноразово приїжджали до них на базу.
«Я не знаю, був присутній чи ні Лукашенко (на зустрічах, де СОБРу ставилися завдання. — ред.), але у мене склалося враження, що Лукашенко теж про це знав», — заявив він також.
Гаравський розповів, що після того, як у листопаді 2000 року Дмитро Павличенко провів три дні, а сам він близько п’яти годин у СІЗО КДБ, Павличенко взяв в КДБ матеріали своєї кримінальної справи. Потім вони разом спалили їх на базі СОБРа. За його словами, він не знає, що саме було в цих матеріалах.
Гаравський припускає, що четверо бійців СОБРа можуть бути пов’язані зі ще одним злочином — зникненням 7 липня 2000 року оператора білоруського корпункту ОРТ Дмитра Завадського.
За його словами, він не брав участі в цьому злочині, тому що у нього «був вихідний», але він знає, що в цей день Кожевніков, Бородач, Новаторський і Панков виходили на роботу, хоча у них теж був вихідний.
Після СОБРа
Гаравський розповів, що багато хто з рядових бійців СОБРа після викрадень і вбивств «пішли на підвищення — майори, підполковники, полковники». Крім СОБРа, вони зараз працюють у КДБ, МВС та Службі охорони президента.
За його словами, сам він не раз писав рапорт на звільнення, який весь час відхиляли, вимагаючи, щоб Гаравський підписав документ «про нерозголошення військової таємниці». Звільнився Гаравський у 2003 році.
Після цього він виготовляв меблі і був індивідуальним підприємцем.
«А у 2007 році зі мною сталася ДТП, хоча мені здається, що на мене було скоєно замах. В мою машину влетіла фура — 16 днів коми, перелом хребта, перелом ноги, трепанація черепа. Я три з половиною місяця провів у лікарні, а потім три з половиною року жив за графіком лікарня-дім», — розповів Гаравський.
За його словами, в цей період Павличенко тричі йому допомагав, даючи гроші на дорогі знеболювальні - «в цілому 700 доларів».
Раз чи два на рік Гаравський зустрічався з колишніми товаришами по службі в СОБРі, а також підтримував контакт з Павличенком.
«Думаю, що йому говорили стежити за мною, тримати на контролі. Тому що я — єдина людина, яка відколася від цієї структури, пішла на гражданку», — припускає він.
Гаравський згадав, що Павличенко одного разу поставив йому запитання про те, що він думає «щодо того, що у нас було в 1999 році», але він зробив вигляд, що не хоче про це згадувати, і розмова припинилася.
Він стверджує, що довго намагався знайти спосіб розповісти про злочини. За його словами, він писав в ОБСЄ на польську адресу, але відповіді не отримав.
Крім того, він говорить, що написав з чужої електронної адреси на опозиційний сайт Хартія 97. Але наступного дня йому зателефонував Павличенко і попередив, що якщо він піде на зустріч з журналістами, то його «посадять».
«Після цих слів я дійшов висновку, що вся пошта, що приходить на Хартію, відкривається і контролюється нашим КДБ», — сказав Гаравський.
Гаравський стверджує, що виїхав з Білорусі у жовтні 2018 року. При цьому він відмовився пояснити, чому покинув країну і як саме це зробив.
За його словами, подаючи клопотання про політичний притулок, він розповів, чим займався в Білорусі: «Я їм розповів все те ж саме, що і вам зараз».
Гаравський заявив, що готовий підтвердити свої слова в суді під присягою і може показати на карті місця поховань і вбивств.
«Є каяття, є почуття провини… Якби ці люди залишилися живі, щось було б інакше в Білорусі. Я приношу щирі співчуття рідним і близьким, оскільки я учасник вбивства», — сказав він також.
