Сирійська війна від першої особи. Колоніальна спадщина, ненависть до США і українська горілка — репортаж журналіста НВ
Десять років тому — навесні 2011 року — локальні сутички протестувальників із сирійської поліцією та спецслужбами переросли у справжню війну, яка триває донині.
У перші роки війни в Сирії працював журналіст НВ Юрій Мацарський, який продовжує ділитися своїми спогадами про ті події і розповідати про витоки нинішнього кривавого протистояння.
Чоловік, який зустрів мене в аеропорту Дамаска, виявився співробітником Міністерства інформації Сирії. Здавалося, він трохи соромився свого арабського імені і просив називати його на європейський манер Артуром.
Не знаю, чи був Артур штатним співробітником спецслужб, чи асадівські чиновники найняли його спеціально для супроводу журналістів, але більш фанатичного прихильника Башара Асада знайти було, мабуть, неможливо. Поки ми їхали з аеропорту, він натхненно переказував пропагандистські історії про те, як мудро і успішно бореться сирійський президент зі світовим тероризмом, як вміло протистоїть підступам Заходу і веде країну до перемоги і подальшого процвітання. Він підспівував пісні, що лунали з автомобільного радіо, де вихваляють Асада, і, схоже, цілком щиро пустив сльозу після однієї з них.
Приблизно мій ровесник, Артур народився у ще радянській Україні в родині відряджених сирійських фахівців, там же ходив до школи і навіть прожив деякий час у дорослому віці. З України він привіз знання південного суржику, вміння нецензурно лаятися і дружину, з якою жив у невеличкій квартирі в алавітському кварталі Дамаска.
На Близькому Сході так давно заведено — різні народи, послідовники різних релігій живуть окремо від інших, в своїх селах або містах. Цей розподіл зберігається і в великих містах, на кшталт Дамаска, де є сусідами різні народи і вірування. Люди вважають за краще селитися ближче до своїх одноплемінників або одновірців, через що в одній частині міста живуть в основному вірмени, в іншій — мусульмани-суніти, в третій — алавіти, а одне з передмість майже цілком зайняте палестинськими біженцями.
Через один з християнських кварталів пролягав наш шлях з аеропорту. На ту пору війна вирувала вже щосили, зокрема і на найближчих підступах до Дамаска. Але в цьому кварталі все було як в старі мирні часи — пивні і кальянні працювали цілодобово, на входах в модні нічні клуби стояли черги, біля дискотек юрмилися таксисти в очікуванні нагуляти клієнтів.
Через кілька днів після цієї нічної поїздки священик Сирійської православної церкви, храм якого прилягає до високих стін старого міста, розповідав мені, що зовсім нещодавно бої точилися буквально за його вікнами і достеменно розписував все те жахливе, що, на його думку, зробили б з ним, з його прихожанами і відвідувачами нічних клубів повстанці, що пробивалися до Дамаска, якби здолали стіну.
«Християни для них — найжахливіші з ворогів. Вони готові всіх нас вирізати, а церкви — зруйнувати. Потім доберуться і до інших, які, на їхню думку, неправильно моляться», — повторював священик чергову установку пропаганди.
Сирія — країна з величезним релігійним розмаїттям. Це при тім, що більше половини населення сповідують традиційний для арабського світу іслам суннітського виду, в Сирії також живуть послідовники декількох християнських церков і містики-друзи, є цілі міста ісмаїлітів і святині шиїтів-двунадесятників, навколо яких селяться тісними громадами ті, хто ці святині шанує.
Окремо від усіх стоять алавіти — послідовники закритої релігійної течії, де змішані іслам, раннє християнство, античні уявлення про будову всесвіту і стародавні близькосхідні вірування. Власне назва «алавіти» походить від імені Алі. Так звали зятя пророка Мохаммеда і батька його онуків. Алі був трагічною постаттю перших десятиліть ісламу, жертвою першої в історії цієї релігії міжусобиці.
Його смерть від руки змовників і відлучення від верховенства над ісламською громадою двох синів Алі призвели до поділу ісламу на сунітську та шиїтську гілки. Шиїти вірять, що керувати мусульманами можуть тільки прямі нащадки Алі і вважають, що бог особливо виокремив цих людей, давши їм недоступні для інших знання про таємниці всесвіту і людського життя. Імаміти знають, що всього в світі було дванадцять таких визначених богом людей, починаючи з Алі. Причому останній з них ось уже більше тисячі років перебуває в незбагненному стані приховування, з якого вийде тільки напередодні кінця часів.
У шиїтів-ісмаїлітів ніхто в приховування не відходив, їх громада керується живим нащадком Алі, вже 48-м за рахунком, Карімом Ага-Ханом IV.
В алавітів же Алі не просто кращий з людей, а буквально втілення божественного на Землі. Їх неймовірно складна космогонія, в якій всесвіт складається з душ алавітів, що пізнали справжню природу Алі, а всі живі істоти приречені на переродження доти, допоки не народяться алавітами і не проживуть життя гідно, входить в протиріччя і з шиїтським, і з сунітським ісламом.
Століттями алавіти були вигнанцями-меншинами. Їх не брали на престижні роботи, їм навряд чи була доступна освіта, сусіди алавітів гребували навіть брати їжу з рук тих, кого вважали єретиками. Все змінилося після Першої світової війни. За її підсумками Сирія, що була раніше частиною Османської імперії, опинилася під управлінням французів. Побоюючись, що постійно бунтівні араби-суніти спробують знову приєднати свою країну до держави сунітів-турків, французька колоніальна влада свідомо зробила ставку на релігійні меншини як на найменш схильні до бунту заради чужих для них, як вважали європейці, панісламських ідей.
Чиновниками й армійськими офіцерами французи прагнули призначати християн, ісмаїлітів і, особливо, алавітів, представляючи їх як головних потерпілих від османів і головних же супротивників відновлення колишніх порядків.
Ті алавіти, хто отримав освіту в організованих за європейським зразком університетах і військових училищах, змогли втриматися у високих кабінетах і після відходу французів з Близького Сходу в другій половині 1940-х років. А в 1970-му один з них — Хафез Асад — здійснив переворот, за підсумками якого став президентом Сирії. Поступово дедалі більш-менш значущі посади на держслужбі або в армії обійняли алавіти. Винятки були вкрай рідкісними і радше демонстративними: показати людям інших конфесій, що і їхні одновірці можуть досягти багато чого в асадівській Сирії.
У 2000 році після смерті Асада-старшого вищий пост в країні обійняв його син Башар. Обидва вони в релігійних сунітських колах вважалися і вважаються досі ворогами і небезпечними єретиками. У 1980-ті в місті Хама навіть спалахнуло повстання проти Хафеза Асада, учасники якого вимагали, в тому числі, можливості обіймати чиновницькі посади не тільки алавітами, яких в Сирії ніколи не було більше 8−10% від усього населення.
Те повстання придушили, тисячі людей тоді загинули або були заґратовані. Режим же взяв на озброєння нове гасло, покликане зміцнити його владу. Після повстання в Хамі Асади стали заявляти про себе, як захисники країни від тих, кого оголосили релігійними радикалами. Державні медіа і чиновники десятиліттями розповідали про те, що відхід Асадів неминуче призведе до очільництва екстремістів, які спершу вчинятимуть розправи з усіма релігійними меншинами і сунітами, що дозволяють собі деякі європейські принади, на кшталт келиха вина за вечерею або відмову від обов’язкової для жінок хустки на голову —хіджабу.
Арабська весна 2010−2011 років і перші виступи сирійських демонстрантів вдихнули в цю пропаганду нове життя. Протестувальники були оголошені терористами, їх звинуватили у співпраці з Аль-Каїдою та іншими радикальними угрупованнями. Релігійним та національним меншинам буквально утовкмачили в голови, що за протестами стоять зловісні сили, які мріють очистити Сирію від всіх «невірних».
Алавіт Артур, який зустрів мене в аеропорту, щиро вірив у це, сирійський священик теж. Тисячі молодих хлопців, що вирушили на фронт, — ісмаїлітів, християн, алавітів — вважали і, напевно, досі вважають, що воюють не за збереження при владі династії, що вже давно пересиділа, а заради порятунку своїх одновірців.
До деяких із цих бійців прямо на передову з центру Дамаска, від готелю Damarose, куди селили всіх — або майже всіх — іноземних журналістів, можна було доїхати маршруткою. Щоправда, тільки в теорії. На практиці ж Артур або хтось із його наступників — теж обов’язково алавіт і теж виріс в СРСР — суворо стежили за тим, щоб всі репортери пересувалися тільки їхніми машинами і тільки під їх наглядом.
Сприяла їм та обставина, що Damarose з усіх боків був оточений блокпостами, через які іноземців без супроводжуючих не пропускали. Але з центру Дамаска дійсно курсували мікроавтобуси-маршрутки, одна із зупинок яких перебувала на в'їзді в Джобар. Це східне передмістя столиці цілих п’ять років було ареною запеклих боїв між повстанцями й урядовими військами.
Війна в щільній міській забудові тривала не на жарт. У Джобарі траплялися навіть танкові баталії, супротивники відчайдушно боролися за контроль над кожною вулицею, кожним будинком.
«Я не хочу, щоб мені вказували, як жити, терористи або американці. Якщо ми програємо — ніякої Сирії не буде, тут верховодитимуть чужі люди і діятимуть чужі правила », — розповідав за келихом мате один з танкістів-алавітів під час однієї з моїх поїздок до Джобара.
Мате на сирійській війні пили всюди — напевно, позначалася спорідненість режимів Башара Асада і Уго Чавеса з Венесуели, звідки доставляли сухе листя для приготування напою. Це листя засипали у високу скляну чарку до самого верху, потім клали велику ложку цукру, заливали окропом і довго проціджували. Поширена була і горілка, причому українського виробництва. Добре що в алавітів немає релігійної заборони на вживання алкоголю. Щоправда, при чужих намагалися горілку не пити, демонструючи тим самим чи то високий рівень дисципліни, чи то повагу до ісламського припису уникати п’янких напоїв. Адже армійське начальство всіляко наголошувало, що на стороні Асада воюють представники всіх сирійських конфесій, і їх релігійні почуття оберігаються однаково суворо.
Насправді мусульман-сунітів в лавах урядової армії мені за період роз'їздів Сирією зустрічалося лише кілька людей. Та й ті в зовсім невисоких чинах. А ось полковники і генерали — що в столиці, що ближче до передової — завжди були або алавітами або шиїтами. Причому шиїтами не місцевими, а ліванськими або іранськими. У їхніх кабінетах або в наметах обов’язково висіли портрети лідера іранської революції аятоли Хомейні і прапори Ірану або ліванської організації «Хезболла». А ще високопосадовців ліванців та іранців можна було впізнати за автівками. Майже всі вони пересувалися на величезних американських пікапах — машинах гучних і помітних. Ймовірно, це була така бравада. Шиїтські союзники Асада немов демонстративно підставлялися під атаки повстанців, які просто не могли не знати про дивний потяг іноземців до американських вантажівок.
Удвічі дивно було те, що іранці дійсно всією душею ненавиділи США і вголос мріяли про перемоги над американцями, при цьому пересуваючись на виготовлених ними автомобілях. Щоправда, таких дивацтв в Сирії було чимало. Найбільш ходовою валютою, незважаючи на нескінченні прокльони на адресу Заходу, були американські долари. А чиновники в Дамаску вечорами пиячили не пахучу сирійську ракію, а коштовний односолодовий шотландський віскі.
«Що ж, вітаю вас, — наливаючи цей віскі на денце кришталевої склянки якось увечері сказав мені один з високопосадовців сирійського уряду, до якого після поїздки до Джобара мене завіз мій супроводжуючий. — Завтра вас прийматиме президент. Сподіваюся, у вас є краватка?».
Краватки у мене не було.
Далі буде
