У середині березня 2011 року сирійська влада направила армію на придушення антиурядових акцій, які до того моменту вже охопили кілька регіонів країни. Демонстранти чинили опір, до них приєдналася частина дезертирів — солдатів й офіцерів. Почалася сирійська війна, яка триває ось уже одинадцятий рік.

У січні-лютому 2011 року Арабська весна цілковито накрила Північну Африку та Близький Схід. Зреклися влади єгипетський президент Хосні Мубарак і туніський Бен Алі. Починалася війна в Лівії, лихоманило Бахрейн, Ірак і низку інших країн регіону. А ось до Сирії, здавалося, революційна хвиля взагалі ледве докотилася. Звідти приходили короткі повідомлення про якісь малолюдні мирні акції з невиразними закликами.

«Я вже шкодую, що поїхав до Дамаска, а не до вас у Каїр. Тут узагалі нічого не відбувається, навіть мітингів жодних немає», — писав узимку 2011 року до загального журналістського чату один мій колега, який поїхав знімати «Арабську весну» в сирійську столицю.

Насправді в Сирії на той час уже були антиурядові виступи, і навіть досить багатолюдні, але більша частина їх відбувалася далеко від столиці, та й всесильні арабські спецслужби — мухабарат — досить довго примудрялися направляти журналістів у ті місця, де все було тихо та спокійно.

Офіційна позиція сирійської влади полягала в тому, що Сирія була й залишається таким собі острівцем стабільності на Близькому Сході. Її жителі беззастережно підтримують свого президента Башара Асада та керівну партію Баас, а нечисленні невдоволені — це або іноземні провокатори, або підкуплені ними сирійські нероби.

Культ особистості Асада проявляється навіть у дрібницях / Фото: Юрій Мацарський / НВ

31 січня у Wall Street Journal було опубліковано інтерв'ю Асада, у якому той розповідав про те, що в Сирії ніколи не можуть повторитися події єгипетської чи туніської революції. Під час розмови з репортерами сирійський президент хвалився своєю демократичністю та стійкою економікою й навіть натякав на те, що Мубарак і Бен Алі могли б уникнути революцій у своїх країнах, якби брали з нього приклад і не боялися реформ.

Усього за кілька тижнів після виходу цього інтерв'ю сталася трагедія, що буквально зіштовхнула Сирію в пекло війни. У місті Дар’а, розташованому неподалік йорданського кордону, силовики затримали кількох підлітків, які розмалювали стіни власної школи антиурядовими написами.

На хлопчаків доніс хтось із їхніх сусідів, школярів заарештували й відвезли до штабу мухабарат в інше місто. Визволяти земляків вирушили старійшини з Дар’а і батьки заарештованих, але їм порадили забути про те, що в них колись узагалі були сини. А наостанок чоловіків ще й смертельно образили, заявивши, що, якщо вони захочуть, щоб їхні дружини народили нових спадкоємців, співробітники мухабарату залюбки допоможуть жінкам завагітніти. Людиною, яка сказала це, був Атеф Наджиб — один із найвищих командирів спецслужб і двоюрідний брат президента.

Він же трохи пізніше наказав силою розігнати протестувальників, які вимагали звільнення заарештованих за графіті школярів і вибачень за завдану їхнім батькам образу. У Дар’а ввійшла армія, по демонстрантах відкрили вогонь. Від куль військових і поліції загинуло принаймні 15 осіб. Їхній похорон і молебні в їхню пам’ять, що пройшли в мечетях по всій країні, переросли в нові масові заворушення. До кінця березня ними була охоплена велика частина Сирії.

До демонстрантів приєдналися тисячі військових, які залишили свої частини. Майже всі пішли до повстанців зі зброєю, дехто — примудрився навіть викрадати бойову техніку. Війна дуже швидко набирала обертів. До 2012 року кілька міст уже лежали в руїнах, десятки тисяч людей загинули, сотні — стали біженцями. Сирія опинилася роздробленою на частини, кожна з яких підкорялася тому чи іншому угрупованню. Угруповання ворогували не тільки з урядом Асада, під контролем якого залишився столичний Дамаск і ще кілька великих міст, а й між собою.

На початку війни свої бронетанкові з'єднання були і в урядової армії, і в повстанців. Зараз танків у опозиції майже не залишилося / Фото: Юрій Мацарський / НВ

Р ежим Асада й сам президент опинилися під жорсткими західними санкціями (подейкують, президент користувався чужим акаунтом на iTunes, щоб завантажувати вподобані музичні треки, а його дружина Асма просила знайомих купувати для неї одяг і прикраси в міжнародних інтернет-магазинах, оскільки теж потрапила під санкції, й іноземні компанії відмовлялися з нею працювати), обмеження торкнулися сирійських виробників нафти й іншого великого бізнесу, включно з головною сирійською авіакомпанією Syrian Air.

Її рейси перестали приймати в США і Євросоюзі, рахунки в західних банках заморозили, та ще й надовго заборонили продавати квитки на ті рейси, що лишилися, через інтернет. Але літаки Syrian Air продовжували літати в ті країни, з якими Асад мав добрі стосунки. Так, щотижня «аеробус» літав з одного з московських аеропортів до Дамаска з посадкою в курортній донедавна приморській сирійській Латакії. На відправлення рейсу до цього аеропорту з'їжджалися люди з усього пострадянського простору й навіть віддаленіших країн — журналісти, бізнесмени, політики, якісь авантюристи, які вміли нажитися на війні. Квиток на літак можна було купити просто на стійці реєстрації. Сирієць середніх років в обмін на готівку (жодних карток, Сирія на той час була відрізана й від міжнародних банківських розрахунків) від руки заповнював посадковий талон і бажав щасливо долетіти.

Але навіть із дружньої Асаду Москви у 2012 році сирійські літаки літали вкрай погано. Перший мій рейс на Дамаск запізнився з вильотом годин на десять. Чи то пілоти чекали, коли до Москви дістануться всі його пасажири, чи то вирішували ще якісь питання. І пізній виліт виявився ще не найбільшою проблемою.

«Пані та панове, нам необхідно здійснити посадку для дозаправки в Багдаді», — повідомив по гучному зв’язку один із пілотів у той момент, коли літак летів десь над Середземним морем.

Частина розданої солдатам зброї опинилася в руках у повстанців, часто-густо навіть не змінюючи господарів — у разі дезертирства військові забирали із собою автомати / Фото: Юрій Мацарський / НВ

Заява досить дивна, зважаючи на те, що шлях від Середземного моря до Багдада лежить якраз через Латакію й Дамаск. І летіти заправитися в іракську столицю задля того, щоб потім тягнутися назад до сирійської, здавалося абсолютно нелогічним. Але на місці, у Багдаді, усе стало на свої місця.

До нашого «аеробусу» в Іраку підкотив не паливозаправник, а армійський позашляховик, із якого вибралися кілька американських військовослужбовців. Один, видершись на спеціальний підйомник, розглядав уміст багажного відсіку, інші трапом піднялися до пасажирського салону.

Вони прямували проходом, уважно вдивляючись в обличчя пасажирів. Час від часу один із військових просив у когось документи і ставив якісь питання. Особливі підозри в американців вочевидь викликали бородаті чоловіки. Напевно, спрацьовував стереотип «бородань — значить екстреміст». І на нашому рейсі не було людини більш екстремістського вигляду, ніж я. До мене підійшли відразу двоє військових.

«Сер, ви летите до Сирії? Що ви там збираєтеся робити?», — запитав один із них — високий худорлявий американець із розстебнутою пістолетною кобурою на стегні.

Я розповів американцеві про те, що лечу в Дамаск у журналістських справах, показав журналістське посвідчення й кілька листів роздрукованого листування з сирійським МЗС англійською мовою, які, як мені здавалося, підтверджують мої виключно добрі наміри.

Один американець заглибився в читання листів, а інший, тим часом, ставив мені запитання про те, де і за яких обставин мені доводилося працювати, чи не служив я в розвідці і як оцінюю те, що відбувається на Близькому Сході. Наша розмова або, скоріше, мій допит тривав хвилин п’ятнадцять. Закінчився він тим, що американці повернули мені всі папери й досить суворо наказали — це слово тут підходить найкраще — бути в Сирії обережним і нікому не довіряти.

Всі протиборчі сили в Сирії воюють не тільки один з одним, але і з холодом, поганим постачанням і побутовими незручностями / Фото: Юрій Мацарський / НВ

Із Багдада літак знову полетів повз Дамаск, до першої своєї зупинки — Латакії. Там вийшла частина пасажирів рейсу, а з вікна було видно Середземне море, поіржавілий корпус якогось пасажирського літака й відверто занедбаний аквапарк із високими гірками й іншими атракціонами. Пізніше в цьому місті я проведу деякий час, але тоді я ще про це не знав, та й узагалі думав, що вся моя сирійська епопея обмежиться однією поїздкою до Дамаска.

У Дамаску пілот попрощався з пасажирами змученим голосом і побажав, щоб подальші перельоти його авіакомпанією були приємнішими. До літака підкотили трап, люди спустилися на злітно-посадкову смугу й пішки попрямували в будівлю аеропорту. Багаж привезли майже моментально, і більшість пасажирів, підхопивши його, одразу побігли до виходу. Я взяв на плечі свій тридцятикілограмовий рюкзак із бронежилетом, каскою й протигазом і пішов шукати паспортний контроль.

Але, здавалося, що крім пасажирів і мовчазних вантажників, які винесли багаж, в аеропорту нікого не було — тільки портрети Башара Асада на стінах. Порожньо було навіть у кабінках прикордонників. Узагалі жодної людини у формі. Я пройшов через ці кабінки, дійшов до виходу з аеропорту. Мене ніхто не зупинив. Але мене це абсолютно не влаштовувало. Мені дуже потрібен був прикордонник для того, щоб поставити штамп, інакше відрядження буде недійсним, і я не зможу відзвітувати в редакції за всі витрати в Сирії. А ще я хотів розпитати прикордонника, як мені дістатися готелю Damarose, у якому в мене було заброньовано номер.

Повернувся назад до кабінок контролю, кинув в одній з них рюкзак і закурив. На Близькому Сході і в Північній Африці взагалі курять завжди і всюди, аеропорт не є винятком. Я курив і розглядав пейзаж за вікном: злітно-посадкову смугу, на краю якої стояв літак, на якому я прилетів до Сирії, радянський бронетранспортер під злегка похиленим навісом біля сітчастого паркану, що оточував аеропорт, шосе за цим парканом — довге і пряме — котрим їхали машини з пасажирами мого рейсу.

Раптом хтось позаду гукнув мене на прізвище. Я розвернувся й побачив молодика, на зріст трохи нижчого за середній, який запитально дивився на мене. Після того як я відгукнувся на своє прізвище й підтвердив, що це саме я, чоловік розплився в усмішці та щиро обійняв мене.

На деяких ділянках сирійського фронту роками точилися позиційні бої / Фото: Юрій Мацарський / НВ

«Поїхали швидше, невдовзі почне темніти, а за містом по темряві зараз їздити дуже небезпечно», — із помітним акцентом, але зовсім без помилок вимовив чоловік російською.

Я почав протестувати, говорити, що мені потрібно спочатку поставити штамп у паспорті, дочекатися когось із прикордонників, інакше будуть проблеми на роботі.

«Ми завтра вранці підемо в МЗС, і вони самі поставлять тобі штамп. Не можуть не поставити. Вони вже знають, що ти тут і що на тебе чекає сам президент Асад. У гостя президента не буде жодних проблем», — упевнено сказав чоловік і потягнув мене до виходу.

Далі буде