«Сіренький павучок». Як за рік Путін став нерішучим і чому суспільство в РФ — хворе — розмова з експертом з невербальної комунікації
Декому здається, що російський диктатор Володимир Путін за рік повномасштабного вторгнення в Україну став нерішучим і вже не таким впевненим в собі.
Чи справді це так, що змінилося в диктаторові і які симптоми того, що російське суспільство — хворе, в інтерв'ю Radio NV розповів експерт з питань невербальної комунікації Валентин Кім.
— Американські аналітики відзначають нерішучість Путіна нині. З чим це пов’язано, на вашу думку?
— Можна погодитися з американськими аналітиками. Дійсно, Володимир Путін демонструє нерішучість. І це взагалі є притаманним йому.
Можливо, це пов’язано з тим комплексом особливостей, які йому притаманні. Перше — це професійний слід. Він колишній КГБіст — це люди, які мислять категоріями спецоперацій. Це люди, які планують перш, ніж щось почати. І таке гусарство, скажімо так, їм взагалі-то непритаманне. І Володимир Путін це демонстрував неодноразово.
Другий фактор, який на все це впливає, — це особистість Володимира Путіна. Він не харизматичний лідер. Він не лідер, який здатний очолити і повести за собою. Йому взагалі непритаманні демонстративні якості. Він — сіренький павучок, який робить все нишком.
Це людина, яка мислить саме форматами спецоперацій, прорахунками і він не дуже схильний до того, щоб кидатися у бій. Він приймає рішення — втручатися в події чи не втручатися — лише після тривалих розрахунків. І йому не притаманна активна манера дії. Він більше схильний до якихось спецоперацій на кшталт того, щоб отруїти Скрипаля або щось таке.
— Рік тому, 24 лютого, ніхто б не звинуватив Путіна в нерішучості. Це якраз було нахабне вторгнення. Що змінилося із тих пір?
— Насправді, 24 лютого лише з нашої точки зору було проявом нахабства і агресії. З точки зору Володимира Путіна, це, знову ж, була спецоперація. І він загалом дуже чесно про це каже. І вона залишається для нього спецоперацією.
Згадайте, яку операцію вони провели менше, ніж за два місяці до цього, в Казахстані. Так само вони скористалися зовнішньою нагодою: вони ввели війська, захопили ключові точки. Тобто вони робили те саме, що вони намагалися зробити і в Україні.
Володимир Путін на це зважився, але цьому передувало декілька місяців очікувань. Цьому передувала величезна кількість, я так думаю, запевнень з боку його оточення, що «зараз ми голіруч візьмемо українців і все дуже швидко закінчимо».
Тому для Володимира Путіна не було акту, в якому він вирішив отак от почати повномасштабну війну, бо він не очікував, що це буде війна. І тому немає такого особистісного прояву, щоб кинутись в бійку. Він робив спецоперацію. Просто все пішло не за планом, все пішло не так, як він сподівався.
Все вилилося в повномасштабну війну, до якої він виявився неготовим. І подальший сценарій його дій про це дуже чітко свідчить. Він дуже повільно приймав рішення щодо застосування тієї чи іншої сили, приєднання територій. Він декілька місяців чекав в своєму бункері, взагалі ніде не з’являвся. Був навесні такий період, коли Путіна ніхто не бачив. Він в бункері ховався. Вже влітку він почав кудись їздити, приймати участь в нарадах, міжнародних зустрічах — з Тегераном або ще з кимось. А до цього він достатньо довго ховався.
Це дуже чітко вкладається в портрет Володимира Путіна, який не схильний до такої акційності.
— Він війну назвав «спецоперацією». При цьому росіяни питають: а які ж цілі цієї «спецоперації»? І уже дехто нарахував 40 цих цілей, які озвучували у Кремлі. Пропагандистка Маргарита Симоньян уже вийшла і сказала: «А цілі такі, що ми не маємо їх називати, ми маємо мовчати про цілі «спецоперації». Чому вони не пояснюють цих цілей? Як можна весь цей дурдом пояснити?
— Мені здається, ви останньою фразою і відповіли на своє ж питання. Як же можна пояснити дурдом? Ніяк. Лише з точки зору діагнозу. Але не можна ставити діагноз всьому суспільству, тому що воно складається з багатьох елементів, кожен з яких хворий на свою власну хворобу. Є якийсь загальний перебіг подій, якийсь загальний перебіг цієї хвороби.
Але загалом ми маємо справу з достатньо нездоровим суспільством. Росія виявилася нащадком радянщини. Вона здобула собі у спадок величезну кількість соціальних хвороб, які були притаманні і Російській імперії, і потім Радянському Союзу, як нащадку Російської імперії. І тому їх намагання сказати, що «ми не нападаємо, ми насправді хороші, але при цьому з Україною треба покінчити» — це якраз і прояв мислення в наративі Російської імперії.
«Це наша територія, ми маємо на цій території розбиратися і вирішувати справи так, як нам потрібно. Ніхто немає сюди лізти». Але ж, звісно, вони воювати не хочуть, тому що і демографічна картина, і психологічна, соціальна, економічна до цього не підштовхують.
Я в цьому випадку не заздрю російським пропагандистам, тому що їм зараз дійсно уже складно працювати. Тому що цілі «спецоперації» немає, вони їх постійно вигадують одну за одною. Після кожної чергової поразки вони вимушені щось вигадувати, щось артикулювати до суспільства.
Але найголовніше: великою мірою суспільству байдуже, які там цілі, скільки разів вони змінювалися. Ми бачимо, як російське суспільство занурюється в цей тоталітаризм. І в цьому випадку дуже вдало було описано суспільство в книзі Орвелла 1984. Мені згадується фраза: «В Океанії немає вчорашніх газет, тому що все, що казали вчора — сьогодні може бути недоречним. Більш того: це може бути небезпечно згадувати вчорашні сенси і причини спецоперацій». Так само російське суспільство: воно все дедалі більше занурюється в стан тоталітарного суспільства. І найголовніше — не пам’ятати ключову лінію партії, а просто бути лояльним тут і зараз, жити сьогоденням.
— Російська пропаганда навпаки говорить, що Орвелл — це не про нас, Орвелл — це про Захід. І загалом йде викривлення. Як це розуміти?
— А що ж їм бідненьким ще робити? Вони ж розуміють, наскільки чітко все вкладається в те, що писав Оруел. Ще був дуже цікавий твір Москва 2042, [Володимир] Войнович написав, де теж описана ситуація в Росії, яка перебуває за залізною завісою вже багато-багато десятиріч. І описується рівень деградації суспільства. Саме це ми і спостерігаємо.
І в цьому випадку кремлівська влада, пропагандисти, знаходяться в цьому капкані сенсів, які вже прописані. Вони рухаються по інерції саме тим маршрутом, який був прописаний відомими авторами. І вони протиставити цьому нічого не можуть, крім якихось недолугих їхніх висловлювань щодо того, що «ми не такі, це насправді не про нас, а про вас».
Вони пояснюють вчинки інших країн, інших людей лише тими сенсами, які притаманні їм самим. І це один з симптомів хворого суспільства — вони не здатні до рефлексії, сприймати реальність саме такою, якою вона є. Вони вигадують нові сенси, які насправді є лише проявом минулого. І вони не здатні створити жодної привабливої картини майбутнього. Їм залишається лише занурюватися у минуле, в ці наративи, в ці сенси і повільно деградувати.
— Серед російської пропаганди дедалі частіше звучать заклики померти. То священики про це говорять, то та ж сама Симоньян про це нещодавно говорила, що треба саме помирати за Росію. В нас зовсім інший наратив, наприклад, в Україні: що ми маємо жити за Україну і перемагати. Що це у них за культ смерті?
— Він достатньо давно існує. Культ смерті - це одна з ознак фашистської держави. Він у Російській Федерації культивувався достатньо давно, багато десятиліть. Це стало спадком і Радянського Союзу, в якому також був і культ смерті, і культ героїв. І вони зараз намагаються завдяки цим наративам мобілізувати населення.
І в цьому випадку це є невеличким проявом правди, коли Путін збирає цих начебто матерів загиблих російських солдатів і говорить їм: «Він усе одно міг померти від горілки, а так загинув на фронті, начебто захищаючи свою батьківщину». Це маленький прояв правди. Дійсно, настільки хворе суспільство, що в ньому настільки величезна кількість соціальних хвороб (алкоголізм, наркоманія і багато інших проявів).І вони стають настільки масштабними, що бажання померти дійсно може сприйматися як очисна жертва. І в цьому випадку кожен із керівників — той же [засновник групи Вагнера Євгеній] Пригожин, Путін, виконують функцію цих жерців смерті, давніх культів.
Більше того, це дуже чітко накладається на інший державницький наратив, який вони намагаються сформувати. І тут бажання принести в жертву величезну кількість власного населення підтримується ще і самим населенням, яке розуміє, що в такій ситуації, у такій обстановці простіше померти, аніж жити. За смерть можна щось отримати, за життя ти нічого не отримаєш. І твоя цінність полягає якраз у тому, як ти можеш померти.
Ми практично спостерігаємо народження архаїчних релігійних культів, які вплітаються в нові державницькі, суспільні, в релігійні інститути. Це метастаз, але він дає свій ефект: можна зібрати більшу кількість адептів смерті, які здатні йти і помирати за щось, за якусь ідею. Поки що це працює.
— А чому тоді не працюють інстинкти виживання? Це виглядає зовсім як сектантство.
— Відкладена загроза не провокує інстинкти виживання. Ти ж маєш померти не прямо тут і зараз, а колись потім, через рік, після того, як буде закінчений курс молодого бійця., після того як тебе привезуть на фронт. Потім вони їх штовхають на смерть, а у них уже в цей момент немає вибору.
Найголовніше — запакувати своє бажання вбити побільше власного населення в якусь привабливу ідею. Так робили фашисти, комуністи, нацисти. Тому люди за ідею завжди помирають. Люди не помирають за гроші, вони помирають за ідею. Хоча, з погляду сучасності, ми бачимо як росіяни дуже вдало помирають і за гроші зокрема.
— Цікаво насправді, яка у них ідея, якщо в них тільки цілей так званої «спецоперації» 40 штук.
— У них немає ідеї, вони намагаються її сформувати по ходу. Це і є додатковим доказом того, що Путін не готувався до війни, він готувався до коротенької «спецоперації». Тому що велика війна потребує великої ідеології, а ідеологію вони ніяк створити не можуть. Ані Дугін, ані Прилєпін, ніхто інший.
Вони намагаються щось скласти, але, грубо кажучи, з букв «ж, о, п, а» вони намагаються скласти слово «щастя». Так само вони намагаються з якихось давніх наративів, ще радянських або давньоімперських, скласти якусь привабливу ідею, заради якої сучасна Росія може жити. А в них не виходить, тому що для ідеології немає палива.
— Ми з вами зараз малюємо портрет середньостатистичного росіянина і того, як він сприймає війну, як сприймає свою Росію, Путіна. Інколи щось схоже ми маємо про тих скажених бабок, загони Путіна, може пам’ятаєте…
— Є таке.
— Ви розумієте, що це за явище, хто його вигадав і навіщо воно взагалі існує?
— По-перше, це дуже цікава еволюційна ніша. Сучасна російська демографія свідчить про те, що найбільша за чисельністю категорія — це літні люди. Їх дійсно дуже багато. Вони постійно живуть у конфлікті між своїм баченням світу і тим, що відбувається насправді: новітні технології, комп’ютери, гаджети тощо. Воно їх виштовхує на узбіччя життя. І в них своїх героїв немає. Є блогери, стримери, ще якісь нові течії для молоді, для людей середнього віку. А для літніх людей майже нічого не існує, окрім якоїсь картинки в телевізорі.
І тому тут така екологічна ніша в політичному контексті величезна і нічим узагалі не заповнена. І тут з’являється якась бабка, яка починає нести нісенітницю. І це заходить на ура не тільки тому, що ця категорія людей схильна до того, щоби споживати нісенітниці; а просто тому, що більше взагалі нікого не існує, немає конкуренції. Немає великої кількості літніх блогерів саме для цієї вікової групи.
І це дуже легко просувати. А те, що там просуваються начебто псевдонаративи Кремля — це дозволяє їм викликати ще і прихильність самого Кремля та пропагандистів, які теж їх дуже часто демонструють. Найголовніше, що ця частина населення, ця вікова група, дійсно дуже схильна до кремлівської «ідеології». Вони найчастіше проявляють лояльність щодо того, що говорить Кремль.
— Путін виступав у Волгограді, який росіяни буцімто на кілька днів перейменували на Сталінград. Він ніс різну псевдоісторичну дичину, зокрема про німецькі танки, які буцімто знову на бідну Росію нападають. На кого були розраховані ці слова і ця промова взагалі?
— Більшою мірою вона якраз і була розрахована на цю групу. Путін і належить до віку цих бабок, до вікової групи.
Це покоління бебі-бумерів, які народилися після Другої світової війни. У ті часи в великій кількості західних країн, в Радянському Союзі зокрема, народилася величезна кількість дітей. Вони виросли, виховувалися в Радянському Союзі. Але коли він розвалився, це стала величезна група людей, які були не здатні інтегруватись у нове суспільство, в новий світ.
Саме серед цієї верстви населення з’явився цей лозунг «государство нам должно», «нам должны дать» або «нам не дали». От це саме вони — такі політичні, державницькі споживачі - потребують цього продукту. І Путін звертається саме до цієї групи, він її краще розуміє, він сам вихідець із цієї групи. Вони — найлояльніша частина його суспільства.
Вони достатньо економічно незалежні: на відміну від інших вікових груп, вони отримують пенсію. Так, вона невеличка, але вони знаходяться на державному утриманні, нікуди не зіскочать із цього гачка. Вже такий вік, що вони не здатні себе забезпечити якимось іншим чином. Це і є гвардія Путіна — ці літні люди, які не здатні ані до критичного мислення, ані до проявів самостійності в економічному, політичному чи соціальному сенсі. Він звертається саме до них, це промова до цієї групи.
