До кого переходить влада у Росії. Про наслідки указів Путіна, найвпливовішу групу в його оточенні та можливі бунти — інтерв'ю НВ
Політолог Іван Преображенський — про ризики для Путіна через запровадження воєнного стану в найбільш густонаселеній частині Росії, а також прихильників продовження війни та прихильників переговорів із Заходом у Кремлі.
Російська армія, яка відступає і зазнає серйозних труднощів, не готова визнавати поразок, а всі негативні ефекти від програшів тепер будуть списуватися на регіональну владу, запевняє Іван Преображенський, політолог, фахівець з російської політики, який вісім останніх років проживає в Чехії.
В інтерв'ю НВ він коментує нещодавні рішення Кремля щодо запровадження військового стану на окупованих територіях України, аналізує протестний потенціал російських регіонів, розмірковує, кого в нинішній Росії можна вважати «корисними» для України росіянами, а також розповідає чому, визнавши Ічкерію незалежною, Україна, дуже ймовірно, прирікає себе на відносини з Рамзаном Кадировим як її президентом.
— Запровадження воєнного стану на окупованих українських територіях, а також запровадження за фактом воєнного стану в російських губерніях, прикордонних з Україною, — про що свідчать ці дії Кремля?
— По-перше, це один із способів легалізації окупованих територій. Якщо вони їх «приєднали», то треба врегулювати питання масового виселення-депортації населення з правого берега на лівий, разом із втечею російської армії на інший бік Дніпра, де вони явно планують закріплюватися. Другий мотив — це спроба зварити жабу поступово, тобто привчати населення Росії до воєнного стану. Ввести на територіях України, де йдуть бойові дії, воєнний стан — акт, позбавлений сенсу, там воєнні дії йдуть з 24 лютого.
Водночас запровадити воєнний стан, але так його не називати, у всіх прикордонних територіях Росії та окупованому Криму із Севастополем — важливо. Тоді люди, маючи все те саме, що й воюючі території України, будуть втішати себе — у нас все ж таки ще не воєнний стан. Ось там воєнний стан, а в нас ще все нормально.
Ще один крок — «недоспеціальний режим» у центральних регіонах Росії, там також запроваджуються обмеження, просто потрібно читати указ, там є головні пункти та «інше». Під цим «іншим» можна мати на увазі все, що завгодно, і це вже вирішує регіональна влада. У Росії працює телефонне право і тому бізнес можна легко змусити робити те ж саме, щоб він робив за воєнного стану, просто зателефонувавши і пославшись на пункт «інше» тобто на сьогодні маємо результат: найгустонаселеніша частина Росії вже у воєнному стані де-факто.
— У процесах, що відбуваються, багато хто вбачає перехід контролю над війною з рук спецслужб до рук армії під керівництвом Суровікіна. Чи це так?
— Ні, скоріше відбувається передача контролю від спецслужб та армії, що конкурують одна з одною, до рук регіонального керівництва. Це важливий момент, тому що закон про воєнний стан був ухвалений ще 2002 року, коли російські губернатори були ще цілком самостійними фігурами. За законом, вони тепер можуть контролювати не лише місцеві поліцейські служби, а й давати вказівки силовим структурам та армії. В обмеженому, звичайно, порядку, бо навряд чи військові їм підкорятимуться. Однак це різко підвищує суб'єктність губернаторів і це послідовні кроки. Почалося все ще з часів ковіду — тоді на них звалили відповідальність за епідемію. Потім це сталося у другій половині поточної війни, тоді губернатори за вказівкою Кремля почали формувати якісь регіональні батальйони, виплачувати їм регіональні гроші.
Тоді ж у них з’явилися свої силовики, яких вони віддавали в армію наче в оренду, а тепер вони частково отримали контроль над силовиками в регіоні. Для війни це означає, що у тилу з’являються дедалі самостійніші керівники. Вони, як Кадиров, скоро будуть говорити, що вони самі вирішують, як у їхньому регіоні проходитиме мобілізація, і таких губернаторів скоро стане кілька десятків. І це знижує керованість ситуації.
Мотив Кремля у цій ситуації зрозумілий, він намагається зняти з себе відповідальність за будь-які непопулярні рішення. Путін запровадив воєнний стан на окупованих територіях, але це на життя росіян мало впливає. Ніхто в Росії не вважає ОРДЛО російськими територіями, і в ЗМІ їх продовжують називати «ДНР» і «ЛНР», а не Донецька та Луганська області РФ, як мали б.
Водночас, усі непопулярні рішення, в межах легальних кордонів Росії, тепер ухвалюють губернатори. І навіть рішення про ймовірну здачу Херсона висмикнули читати Суровікіна, цього не робив Путін. Вся відповідальність розподілена, і Кремлю здається, що він дуже вдало вчинив.
Але, на мою думку, губернатори вже не готові до такого розподілу відповідальності. Вони вже досить наситилися суб'єктністю за ці кілька років і створили простір конфлікту, який неминуче виникне протягом кількох місяців.
— Як далеко ця самодостатність губернаторів може зайти і в чому вона може виявлятися?
