Їжі немає, води немає, довкола все горить. Як чернігівці виживали та боролися в оточенні російських військ — репортаж НВ
Точну кількість загиблих внаслідок блокади і щоденних обстрілів Чернігова, можливо, не вдасться встановити ніколи. А підрахувати тут легше вцілілі, аніж зруйновані будинки
Унаслідок російської агресії в Чернігові загинули близько 700 людей. Росіяни намагалися взяти місто штурмом з 24 лютого. Та оборона Чернігова Збройними силами України виявилася сильнішою. Російські війська почали окупацію прилеглих селищ, а саме місто оточили, щодня обстрілюючи його та здійснюючи авіанальоти.
«Співчуваємо, хати у вас більш немає» - жителі повертаються в Чернігів через місяць бомбардувань
Мер Чернігова Владислав Атрошенко визнає, що точну кількість жертв, можливо, не вдасться встановити ніколи. За його словами, є велика кількість зниклих безвісти — ймовірно, ці люди живцем згоріли у місцях застосування тяжких авіабомб.
У міськраді Чернігова повідомили, що зараз околиці міста розбомблені вщент — зокрема, Бобровиця на північно-східному напрямку та Киїнка на південно-західному. У передмісті знищено 60−70% будинків, стверджує Владислав Атрошенко. Проте за Бобровицею, у Новоселівці, здається, ситуація ще гірша.
Новоселівка зустрічає воронками від снарядів. Їх тут незліченна кількість, а глибина подекуди перевищує зріст людини удвічі. Біля одного з таких «кратерів», жінка розбирає уламки в пошуках сковорідок та каструль. Знаходячи, обережно складає їх у сумку.
Це Валентина Іванівна. До 12 березня тут був її дім. Зараз він нього нічого не залишилося, немає навіть фундаменту, який міг би натякнути на те, якими були обриси будинку.
Валентина не знає, коли саме росіяни знищили її будинок. Вона ховалася у підвалі сусіднього селищного гуртожитку.
«Я думаю, це було десь 12 березня. Під ранок почали бомбити. Ми тоді вискочили з підвалу. Я побачила, що все горить, тріщить, падає. Ми бігом… Вискакуємо, а все сиплеться, усе палає. Я подивилася у бік свого дому, тут все в диму і вогні. Там корови кричали, видно, загорілися. Жах і все. Я тоді ні про що не думала», — пригадує Валентина. В ту ніч вона з п’ятьма односельчанами вирішила пішки тікати у Чернігів. «Ми побігли звідси, потім повз проїжджала „швидка“, так нас підібрали. Слава богу, що ми живі залишились», — розповідає жінка.
Зараз вона перебралася у Чернігів, та час від часу повертається сюди, додому. Валентина годує місцевих собак та котів. Жінка привезла їм подушки і, щоб тваринам було де спати і вони не замерзли вночі.
Далі вулицею, навпроти будинку Валентини Іванівни, кілька чоловіків намагаються залатати шифером пробитий дах. У цьому будинку мешкає Юрій. Йому 45 років, півжиття чоловік пропрацював у Свято-Троїцькому соборі. Це кафедральний собор Чернігівської єпархії Московського Патріархату (тобто підпорядковується російській православній церкві). Російський патріарх Кирило благословив військових на війну проти України і вручив одному з командувачів армії вторгнення в Україну, командувачу Росгвардії Віктору Золотову, Августівську ікону Божої матері.
Юрій каже, що собор, де він працює, «колись був російським, а зараз вже ні». «У нас, коли бомбили, по 500 людей жили в церкві. За Кирила ніхто молитися вже не буде. Якщо раніше щось у нас з ними було спільне, то зараз нічого немає. Скільки людей загинули? Заради чого? Я не розумію. Зараз Україна — це одне ціле. Ми одне за одного положимо душу і волю», — пояснює чоловік.
У будинку Юрія на вулиці Яцевській ударними хвилями повибивало вікна, похилився дах. «З 24 як почалося, то почалися і прильоти, вони не зупинялися, йшли і йшли і йшли. Потім вийшли 2 танки з боку Соляників, Вознесенська. Почали розстрілювати будинки, били по хатах хаотично. Другий день прилітало з мінометів. Потім літаки були, це найстрашніше», — пригадує чоловік. Він пережив обстріли вдома, а родину відправив в область, усі його рідні живі та у безпеці.
Зараз Юрій ремонтує дім — хоче запросити до себе односельчан, будинки яких не вистояли і яким ніде жити. «Ви знаєте, тоді було страшно. Але зараз оця тиша вже на мозок давить, коли обстріли були, ми вже звикли, а зараз, коли нічого не рветься і нічого не свистить, страшно теж — що буде далі», — ділиться чоловік.
На паралельній вулиці, Лісовій, взагалі неможливо розрізнити двори, де раніше стояли будинки. Місцеві жителі розповідають, що родина, яка тут залишалася на час обстрілів з «Градів», 16 березня намагалася перебігти в укриття. Біля них розірвався снаряд. Дівчинка 15 років та 39-річна жінка отримали поранення та зараз перебувають у лікарні. Скільки тут загалом загинуло людей і скільки отримали поранення — ніхто не знає. До війни у Новоселівці жило 700−800 людей, тепер зустріти тут когось — велика рідкість.
У Чернігові ми познайомилися з жителькою Зарічного, що на в'їзді до міста з боку Киїнки. Це фактично околиці міста, але з протилежного від Новоселівки боку.
Надія Сердюк побачила, як журналісти фотографують наслідки авіанальотів на багатоповерхівки на вулиці Чорновола у Новозаводському районі Чернігова і сама підійшла. «Ви тут фотографуєте страшне. А в нас, що було… Я нікому не раджу пережити таке. 11 бомб кинули, все наше селище знесене», — розповіла жінка. 5 березня помер її чоловік. Надія Дмитрівна поховала його самотужки на городі. «Місяць лежав і я в цю неділю переховала його на кладовищі. Бомбило усе, як я могла когось просити допомогти? Чого я в землю закопала? Тому що хто пішов би ховати», — пояснила вона.
У висотках на вулиці Чорновола внаслідок авіанальотів 3 березня загинуло 48 людей. Постраждали кілька багатоповерхівок, але люди, які переховувалися тут в укриттях, вижили, розповідає місцева волонтерка Тетяна Романова. За її словами, жителі Чернігова звикли того, що літаки прилітають з 11 до 12 години вечора, а потім з 4 до 5 ранку. «У мене навіть сон під такий графік підлаштувався», — каже вона.
Авіаудари 3 березня тут називають найбільшим одночасним вбивством мирного населення. Перший росіяни завдали по приміщеннях шкіл № 21 та № 18.
Поблизу зруйнованого приміщення 18-ї школи ми познайомилися з Ольгою — підприємицею у минулому, а тепер — волонтеркою. Тут її називають «мама Оля». 3 березня, коли стався авіаналіт на школу, Ольга була тут.
«Це було десь о 13:00. Я була на вулиці. У школі тут було багато людей. Дуже багато волонтерів, ми збирали їжу для ТРО. 3 березня росіяни скинули на нас бомбу, ми дістали 18 загиблих. Поранених я не знаю, скільки. 4 дні назад завершили діставати останні тіла. Рятувальникам не вистачало техніки, крім того, тоді ще і йшли обстріли», — розповідає жінка. Вона вважає, що їй пощастило вижити.
«Уявляєте, я всім говорила. що війни не буде. Коли оголосили війну, для мене це було повною несподіванкою. Щоб не з'їхати з глузду, я розсаджувала перець на розсаду». — пригадує вона. Зараз Ольга готується пекти паски на Великдень і передавати їх на передову. «Життя продовжується, ніякий ворог нас не зломить. Ми будемо і сіяти, і садити, і корупціонерів, до речі, теж. У нас буде порядок. І війна скоро закінчиться, бо у нас є сили, а в них немає. Я хотіла б, щоб Путін, падла, здох. Тут, у 18-ій школі, вчилася моя дитина, там вчилася друга моя дитина. Тут залишилося хоч щось від школи. Там її просто немає», — каже Ольга.
Через дорогу, у 21-ій школі, секретар і завгосп спостерігають за роботою рятувальників. Вони розбирають завали і дістають з-під них документи — особові справи учнів та трудові книжки вчителів. Завгосп Вікторія Іванівна була в медичній частині, коли 3 березня стався авіаналіт на приміщенняшколи. «Накрило усіх. 5−6 снарядів підряд. Літак летів, там далі теж накрило будинки. Травмувало тих, хто був у коридорі, тих, хто був у їдальні. Скільки загиблих було, навіть не знаю. Було понад 150 людей тут», — розповідає жінка. За її словами, лише в перший день розбору завалів рятувальники дістали 10 загиблих.
Сама Вікторія Іванівна вижила — була в іншій частині школи. Наступного ж дня вона поїхала з міста. Тепер її 9-річний внук постійно малює зруйновану школу і питає, чи можна її відновити.
У приватному секторі поблизу знищених шкіл живе 80-річна Євдокія з чоловіком. У той день, пригадує вона, стояв такий гул, що її чоловік повністю втратив слух, а вона — частково. «У мене всі вікна побиті, все побите. Стелю всю подробило, і все на нас попадало. Ми тут залишились, в погребі ночували. Ми якраз тоді дома були. Чоловік сидів біля телевізора, я кажу, пішли поїмо щось. І воно тут впало, і на нас стеля посипалась. Жах, як я вищала» — розповідає Євдокія. Після 3 березня. за словами жінки, обстріли не припинялися ні на день. Вода і їжа швидко закінчувалися. «Не було ні води, ні світла, ні газу. Ми варили на паяльній лампі - діставали з машини бензин. Лягали спати і тряслися. Вдягнені. Магазин біля нас розбили, ні води немає, нічого немає. Їли запаси. Мені 80 років. День народження був, я скупилася напередотні. Усе це ми їли, отак ми і вижили», — розповідає жінка.
12 березня росіяни розбомбили «АТБ» — через дорогу від 21-ї школи. Вибуховою хвилею знищило будинки, яким вдалося пережити попередні бомбардування. Місцевий житель Андрій на початку війни виїхав з родиною у Ставище. «12 березня був вибух. Подзвонили з адміністрації, сказали, що хати в нас уже немає. Жити, загалом, нам ніде», — сказав чоловік. Вперше він оглянув зруйнований будинок разом з нами.
Сусід Андрія — Володимир, каже, що йому пощастило — його будинок вистояв і зазнав незначних пошкоджень. «повиносило вікна, а так, стоїть», — сказав він, і додав, що газу в домі немає понад місяць. Зараз він з сином і онуком вийшли на вулицю прибирати уламки знищених будинків і допомогати сусідам розчищати територію.
Наявність у місті газу, води та електрики — це дуже нестабільне питання. В деяких районах комунікації відновлені, в інших — ще ні. Місцеві жителі також кажуть, що після початку війни з міста виїхала частина співробітників Водоканалу, Чернігівгазу та інших комунальних підприємств. Зараз мер Чернігова Владислав Атрошенко обіцяє звільнити чиновників і керівників комунальних підприємств, які покинули Чернігів.
Місяць тому місто перебувало на межі можливостей для виживання. Тут взагалі не було світла, тепла та води. У людей закінчувалися запаси, а щоб набрати води, треба було чекати, поки у двір приїде машина водоканалу. При цьому, росіяни прицільно обстрілювали водовозки, розповідає мешканка Чернігова Дарина Соропара. Вона стояла у черзі по воду, якраз коли поряд почали прилітати снаряди.
«Коли до нас приїхала водовозка, у нас не було води тиждень. В нас залишався один бутель на трьох людей. Ми розуміли, що нам треба вода і тут нарешті приїхала машина з водоканалу. І всі сусіди побігли набирати воду. Була дуже велика черга всередині двору. Пройшло півгодини, нас почали обстрілювати. Ми чули, як вихлоп йде з того боку, де стояли росіяни. Потім свист і звук розриву снаряду. Спочатку вони не долітали, ми чули, як вони падають за кілька будинків від нас. Потім було ближче і ближче. Ми розуміли, що обстрілюють водовозику, і ми стоїмо поряд. Але жодна людина з черги не пішла. Жодна. Бо ні в кого не було води, ніхто не знав, коли буде наступна машина. І чи буде. Всі молилися, щоб сюди не прилетіло, хоча ми розуміли, що намагаються поцілити саме сюди. Коли ми були далі в черзі, ми ховалися у під'їзд, а коли підійшли ближче і були прильоти — ми після вихлопу падали на землю і лежали, поки не настане тиша», — розповідає Дарина. За її словами, проблеми з водою у місті з’явилися через те, що російські військові зруйнували насосні станції, які качали в місто воду.
Дарина з родиною також жила неподалік 18-ї школи. За день до авіанальоту її батько змусив дітей з дружиною перебратися у інший район міста. Сам він залишився вдома і отримав поранення кінцівок. «Вранці 4 березня поранили мого батька. Він хотів побігти у погріб, повернувся закрити у двері і до нас у двір впав снаряд. Осколками посікло йому ноги, спину. Його ударною хвилею заштовхнуло вниз. Коли батька відвезли до лікарні, мама побачила там наших сусідів, бійців ТРО — всі поранені. Сирени ніякої не було, це був ранок, було дуже багато людей тоді отримали поранення», — каже дівчина.
Вона на вимогу батька переїхала у багатоповерхову «панельку» неподалік від стадіону Гагаріна. Але від авіанальотів її це не вберегло.
11 березня російські окупанти розбомбили готель «Україна» у центрі Чернігова, стадіон і бібліотеку біля нього. Зараз посеред поля на стадіоні - вирва від п’ятисоткілограмової авіабомби. Тут гуляють сім'ї з дітьми. «Я не виїжджала з Чернігова, коли син питає, чому тут все розбите, я пояснюю, що це зробили росіяни, але я не знаю, як, я поки не говорила, чому», — сказала місцева жителька, яка прийшла прогулятися з сином біля стадіону.
Дарина Соропата пригадує, що авіація бомбила центр міста вночі.
«Вночі мене розбудила мама, сказала що летять літаки Ми встигли вибігти в коридор, і тут був перший удар. Ми завмерли, бо будинок трясло. І через якийсь час був другий вибух. Нас трясло так, шо це не передати словами. Ударна хвиля була пізніше. Вона тиснула не менше 5−7 секунд. Тиснула на вікна, двері так що потріскався косяк. Потім настала тиша. Ми тільки чули гул, ми думали, що літаки летять назад. Але тут був третій вибух. Я відкрила очі і побачила, як хитаються стіни. В цю секунду я прийняла те, що ми зараз помремо. Але будинок похитався і встояв. Я була дуже здивована, що ми не померли», — щиро дивуючись пригадує дівчина.
У чернігівців немає єдиної відповіді на питання про те, скільки днів тривали масовані обстріли. Найчастіше кажуть — з 24 лютого. Понад місяць. За словами міського голови, у Чернігові залишилося менше половини мешканців — 120−130 тисяч містян проти 285 тисяч до війни. Порахувати цілі будинки тут легше, аніж зруйновані або пошкоджені. Але зараз чернігівці повертаються додому, попри те, що траса Київ — Чернігів ще не розмінована до кінця. 12 квітня на ній підірвалася автівка, водій якої загинув.
Чернігівці хочуть докласти усіх зусиль для відновлення і відбудови міста і сподіваються на підтримку місцевої та центральної влади. А поки вони радіють поступовому поверненню у місто життя. «Завтра в нас вже цивілізація, нормально запрацює Сільпо у ТРЦ Голівуд. Раніше тільки в дверях торгували. Не уявляєте, яке це за щастя. більш ніж за 40 днів сходити у супермаркет», — сказала місцева жителька Світлана.
