Центр тяжіння. NV приїхав у Харків і з’ясував, чому, незважаючи на шалені обстріли, там живе 1 млн людей — репортаж
Значна частина харків'ян вирішила не виїжджати з міста, а дехто з тих, хто виїхав, вже повернулися. NV спробував зрозуміти — чому
Банери Харків незламний прикрашають центр міста, в якому понад 1 млн харків'ян і кілька сотень тисяч переселенців тримають удар агресора. Але якщо ви раптом подумали, що харків'яни — залізні люди, то хоча б не кажіть такого Максиму Розенфельду, місцевому екскурсоводу, історику й архітектору.
«Мене дратує фраза про Харків із залізобетону, — каже він NV. — Ні! Це звичайні люди. Нічого героїчного в них немає. Вони мають людське — це набагато важливіше. Ми не залізобетонні. Нам страшно. Нам боляче. Нам гірко. Ми ламаємося, ми плачемо».
Але Харків не лише плаче чи страждає. Харків ще оновлює місто, заповнює книгарні, кав’ярні, броварні, їдальні та дивиться театральні вистави. «Ми, харків'яни, трошки відрізняємося від інших своїм нехлюйством, — включається в розмову Юрій Сапронов, харківський волонтер і досвідчений підприємець. — Тому що на 1 січня [цього року] я знаю цифру: 38 % прильотів по країні — це місто Харків. 38 %! І, звісно, ми тут трошки з точки зору безпеки знахабніли».
Павло Федосенко, молодий підприємець, тільки-но разом з товаришем ризикнув відкрити в одному із наднебезпечних районів міста, Салтівці, власну піцерію. Наступного дня після відкриття сюди «прилетіло» — на щастя не в нього, але на біду поруч — у гіпермаркет Епіцентр. Були жертви.
«Після того як КАБи почали долітати до будь-якої точки міста, безпечних районів уже немає», — каже Федосенко.
У таких умовах Харків, місто-мільйонник, найбільше прифронтове місто країни (до кордону з Росією лише 20 трагічних кілометрів), та й просто найбільше після Києва українське місто, озброює та модернізує ЗСУ.
— Я про це можу говорити три роки і не зупинятися, — стверджує Всеволод Кожемяко, засновник Хартії, 13‑ї бригади Національної гвардії України, а у мирному житті — успішний агробізнесмен.
— Ну то розкажи, — пропонує журналіст NV, звертаючись на «ти» до Кожемяки, з яким знайомий мало не сто років.
— Ти приїхав розповісти про Харків? Тож і розповідай про Харків.
Наші університети
Будьте готові, що в Харкові у будь-яку хвилину ви маєте відповідати чиїмось завищеним очікуванням. На запитання двох кореспондентів NV, як пройти до університету, молоденька бариста кидає: «Ви приїхали до нас вступати вчитися?» Враховуючи, що сумарний вік журналіста й фотографа NV 113 років, жарт вдалий. І в ньому, як і в будь-якому дотепі, є велика частка бажаного, що видається за дійсність.
Харків'яни очікують того часу, коли до них знову десятками тисяч поїдуть вчитися студенти з України та світу — як то було до повномасштабного вторгнення. До війни місто славилося десятками своїх вишів, а найперше — Харківським національним університетом імені Василя Каразіна, заснованим 200 років тому.
Шлях до університету пролягає через Центральний парк, який за свої 130 років перейменовувався щонайменше чотири рази. Розпочинав він як Миколаївський, після подій 1917‑го став Комунальним, у 1930‑х — Центральним парком культури і відпочинку ім. Максима Горького. Влітку 2022‑го ім'я Горького з назви парку прибрали, але імені кого цей парк — ще не вирішили.
Цими днями в Харкові на повний хід триває перейменування сотень вулиць, десятків районів та станцій метро. Місто важко прощається з колоніальним минулим.
«У нас місто складне, — визнає Оксана Стеценко, режисерка Харківського театру імені Тараса Шевченка. — Народонаселення різне, був великий вплив російської культури, російських міст, які були у нас тут присутні весь час, і зараз дуже помінялося все».
Від Стеценко дізнаємося, що тепер у Харкові є театр, який місцеві називають «театр імені Непушкіна», — він донедавна мав ім'я російського поета. «Я сподіваюся, — продовжує Стеценко, — що він дістане ім'я Квітки-Основ'яненка, нашого славетного харків'янина». Але поки що місто зволікає.
Йдемо вздовж квітучого Центрального саду Шевченка до університету імені Каразіна. Василь Каразін, учений та політичний діяч Російської імперії, тут поки що фігура сакральна та недоторкана. Про що свідчить сучасна монументальна споруда I love Каразіна із серцем замість love.
Біля цього «освідчення в коханні» Сапронов чекає на NV.
«Ходімо. Там є кафешечка смачна, — запрошує він. — Ви снідали?»
Шкода, але ми вже поснідали.
«Може, кава? Лимонади?», — не здається Сапронов.
Залюбки погоджуємося. Але навіть без цього «ходімо пити каву» легко можна помітити, що зовні Сапронов дуже схожий на скандального ексолігарха, Ігоря Коломойського. Але з етичних міркувань ми про це мовчимо.
Окрім зовнішньої схожості є й біографічні подібності. Однолітки. Починали бізнес у 1990‑х і приблизно за схожою схемою: купив далеко й дешево — продав дорого і близько. Університет для Сапронова — найважливіше місце в Харкові.
«Наша сильна сторона — студентство, — каже він. — Понад 300 тис. студентів на 1,5 млн населення [довоєнна кількість]! Це і молода кров, і великі гроші вишів, бо багато студентів були контрактниками, дуже багато іноземних студентів».
40 років тому він і сам навчався у цьому університеті, а потім викладав. Коли його бізнес пішов угору, 17 років платив персональні стипендії найталановитішим майбутнім фізикам, хімікам, математикам.
Загалом таких стипендіатів було близько 300. З них щонайменше 230 поїхали жити й працювати за кордон.
«Вони там дуже успішні, — хизується Сапронов. — Я зустрічав хлопців та дівчат, які отримували ці стипендії, у Ліверпулі, у Ковендіській лабораторії [Кембридж], у Силіконовій долині, у Стенфорді, у Массачусетському технологічному університеті».
Сапронов певен, що ніхто з тих його студентів уже ніколи не повернеться до України. «Я б у їхньому віці, отримавши хорошу роботу, перспективи безпеки, медицину, не повернувся б», — зізнається він. Утім сподівається, що ця українська перспективна діаспора підтримуватиме свою харківську альма-матер матеріально й інституціонально. Для Харкова це важливо.
А поки що до міста повертаються ті, хто виїхав не за перспективами, а тікав від російської загрози. І це помітний тренд: вулиці міста порожні не бувають. Принаймні вдень.
«Люди зрозуміли, що всупереч раціональному вони хочуть додому, до Харкова, — тлумачить цей алогічний процес Розенфельд. — Я не хочу пояснювати, чому я хочу додому. Я просто хочу додому!»
Справжні харків'яни
Олександр Красовицький, гендиректор харківського видавництва Фоліо, має другу квартиру в Києві, але живе і працює в рідному Харкові.
«Тут залишаються ті люди, які вирішили, що вони пов’язують своє життя з Харковом, — підкреслює він. — На вулицях багато мам із дітьми. Багато молоді. Тобто місто не стало містом пенсіонерів. Ворог не візьме місто, і тому харківські бізнеси, які не зачинилися у 2022‑му, працюють тут, шукають можливість зберегти колективи. Це цементує зв’язки в місті».
Із Красовицьким ми зустрілися в книгарні КнигоЛенд, що відкрилася торік у грудні, в один із найгарячіших періодів в житті Харкова. Видавець звертає увагу NV на те, що у книгарні жодної російськомовної книжки. Це свіжий тренд. Ще до середини минулого року асортимент російської книги в харківських книгарнях доходив до 40 %.
«Потім перемкнуло всіх, — розповідає Красовицький. — І вже покупець не шукає тут книжку російську. Якщо шукає, то на книжковому ринку, старі або піратські. Я впевнений, що ми не перейшли остаточно точку неповернення до російської культури, але сьогодні абсолютна більшість харків'ян вимкнули в себе російську культуру як опцію».
Загалом особливість теперішнього культурного життя міста полягає в тому, що воно стає ледь не підпільним. «На відміну від Києва, Дніпра і тим більше від Львова, офіційно ніякого культурного життя в Харкові бути не може, бо заборонено», — перекрикує сам себе Розенфельд.
Чому Розенфельд переходить на крик? Тому що ми зустрілися з ним в Es Cultura Вar. Сьогодні тут, як і щотижня, галасливе дійство: реґі-група переселенців із Бахмуту дає концерт. Людей повно. За їжею, напоями, кавою — черги.
Афіша вже запрошує на наступну подію: «Легендарний харківський діджей Артем Батура заколихає вас латинськими танцювальними ритмами та перенесе у справжню магію пляжної ночі».
«Будь-якої миті може „прилетіти“, будь-якої миті може просто кукуха в когось поїхати», — попереджає Розенфельд. Але ні його, ні когось із присутніх це вже не лякає. Харківські неформали, як і цілком помірковані українки й українці, повертаються до улюбленої справи — запалюють життя.
А у вересні розпочнеться театральний сезон. І хоч у Харкові суворо обмежені умови публічних заходів, вихід є. «Основна і головна умова — повинно бути бомбосховище, чого у нас тут у більшості немає», — визнає режисерка Стеценко. Тому жреці харківської Мельпомени шукають та знаходять можливості проводити репетиції у підвалах, а вистави — у кафе, клубах і знову ж у підвалах.
Розмовляючи з NV, театральна людина Стеценко зривається з крісла і решту бесіди проводить стоячи, час від час переміщуючись по кабінету, немов по сцені, й у такий спосіб перетворює звичайне інтерв'ю на виставу.
«Ми ставимо Оркестр Жанна Ануя, — спалахує над нами, наче птах, Стеценко. — Там такі аналогії, що люди у нас і плачуть, і сміються. Є ще вистава Нехай щастить, ну, зрозуміла аналогія. Я ставлю виставу за п'єсою української драматургині Неди Нежданої — Падати. Літати. Це і про любов, і про вибір, і про те, що відбувається навколо, і як люди ставляться один до одного, і як переосмислюються цінності стосунків людських».
Після сказаного режисерка на мить присідає у крісло, щоб вскочити знову і продовжувати. «Беру зараз нову виставу за п'єсою Франсуази Саган. Там про долю актриси. Коли робиш таку виставу на тлі цих подій, люди починають якось інакше до всього ставитися».
Здається, розповідаючи про свої театральні плани, Стеценко на мить забуває, що в Україні війна. І, схоже, не лише вона.
«Ось це відчуття: господи, місто живе! Розенфельд живий! — майже співає Розенфельд, коли розповідає про свої плани знову водити Харковом екскурсії. — Цього достатньо, аби бути щасливим».
«От люди ходять у шортиках, — Кожемяко вказує за вікно кав’ярні. — Це ж не означає, що там зараз не гинуть люди, не чиняться обстріли, не летять КАБи, не працює арта, дрони ворога тощо».
Не означає, але про це постійно нагадують регулярні сигнали повітряної тривоги. Вони тут надзвичайно тривалі та часті.
«Особливості останніх часів — тривоги під 36 годин, — констатує Красовицький. — Харків'яни мають пристосовуватися до нових реалій. Раніше реалії були інші: тривога оголошується одночасно з обстрілом і швидко закінчується». Така собі альтернатива.
Медичний факт
Якщо ви приїжджий, то біля Центру екстреної меддопомоги та медицини катастроф у Харкові й області ви можете легко заблукати. Це вдалося кореспондентові NV навіть за наявності навігатора. Врятувало кодове слово — «Забашта». Бо нас відразу проінструктували, як потрапити до кабінету Віктора Забашти, директора центру.
У цьому кабінеті на нас чекала втомлена людина. На ритуальне запитання: «Як справи?» — Забашта відповів напрочуд змістовно: «Наразі я вам скажу, що я нікуди не виїжджав. Для мене це вже ознака поліпшення ситуації».
Щоб не збивати набраний темп, ускладнюємо запитання: «Коли ви в останній раз плакали?» Відповідь довга, але її варто дочитати до кінця: «Я, як і всі, через війну стаю сентиментальнішим, але через жертви, відверто кажу, ніколи не плакав. Мої колеги бачили мою телефонну розмову із селищем Шевченкове [на той момент окупованим]. Керівник тамтешнього відділення зателефонував і сказав: нас визволили. Зараз всі згадують, що тоді я просльозився. Це був вересень 2022‑го».
Під час окупації частини Харківської області майже всі підрозділи Швидкої допомоги залишалися на місцях і продовжували працювати. У Чкалівському (Чугуївський район), яке було під російською окупацією, від Центру меддопомоги працювали фельдшерка та санітар. «Під час окупації дівчата були вимушені виїхати з тієї території, бо були постійні погрози з боку російських агресорів, — пояснює Забашта. — Залишилися дві людини, які повністю закрили той пункт».
Вовчанське відділення п’ять разів змінювало дислокацію, і всі п’ять разів прямим влучанням ракети всі медичні приміщення були зруйновані.
«У мене там три Starlink згоріли, — розповідає лікар. — Але, дякувати богу, з людьми все нормально».
Загалом на лінії працює до 200 бригад і майже 400 автівок. Понад 100 автівок пошкоджено, 14 із них — ущент. Одна з машин мандрує Європою, демонструючи ніжним європейцям жахіття війни, зокрема ставлення росіян до медиків. Подекуди це працює.
Забашта каже, що за законодавством лікар має отримувати зарплату не менш як 25 тис. грн, фельдшер — 15‑18 тис. грн. «Я намагаюся залучати гроші фондів, які не тільки фінансують нам пальне і надають автівки, а ще й доплачують бригадам, доплачують досить значні гроші, — пояснює він. — У тих бригадах, які працюють там [в окупації й поблизу лінії зіткнення], зарплати десь по 75 тис. грн. Вони поширюються на бригади медичних катастроф, які наразі на деокупованих територіях виконують функції первинки поліклінічної служби».
Забашта запевняє, що після вишколу 10 років війни його лікарі та фельдшери набули величезного й унікального досвіду роботи в надлюдських умовах.
«Ви навіть не уявляєте: під час війни кількість програм і курсів із міжнародною участю збільшилася в рази, — продовжує Забашта. — У мене інструктори мають міжнародні сертифікати завдяки цим програмам, вони постійно навчаються».
Далі буде
Харківський район Салтівка зализує рани. Північна його частина зруйнована чи не геть уся. «Тут було небезпечно, бо ти міг із вікна побачити русню, — каже власник піцерії Федосенко. — Тут, до речі, під час нашої роботи метрів за 300 був приліт ракети».
Проте саме в цьому районі Федосенко та його товариш, ветеран російсько-української війни, відкрили маленьку піцерію. Зухвало? Федосенко так не вважає — він цього давно прагнув. Тепер його більше турбує неочікувана для нього суперечність ділового життя: грошей у людей мало, роботи мало, всі її нібито шукають, а він кілька місяців не може знайти собі працівника. Ставка — 900 грн на день.
«По Харкову це вище за середню, — знизує плечима підприємець. — Я на фейсбуці написав про цю проблему, і пост завірусився дуже сильно. Майже 1.200 репостів. Хоча я просто поділився болем. Багато хто в коментах написав: це типова ситуація».
Людей у Харкові не бракує: багато хто не виїжджав, а останнім часом чимало повернулося. Але фобії чи якісь інші психологічні причини, що паралізують роботу, залишаються.
«Я з травня не проводжу екскурсії, — наводить свій приклад Розенфельд. — Бо весь цей час у Харкові було, м’яко кажучи, дуже небезпечно. Боюся зарікатися, але, думаю, що за тиждень спробую почати».
Більший харківський бізнес також тримає удар війни. Красовицький наводить приклад зі своєю друкарнею, розташованою в місті Дергачі на півночі Харківщини. Її мали запустити ще два місяці тому, але розпочалися прильоти КАБів, і там весь час то вікна вилітають, то вибухає на даху. Донедавна на цю нерухомість держава не нараховувала земельний податок, але тепер, скаржиться Красовицький, податок вже буде нараховуватися.
«З моєї точки зору це несправедливо, — реагує він. — Я думаю, що чесний спосіб — це звільнити харківські підприємства від податку на прибуток, якщо виробництво розташоване в Харкові. Ця ідея кілька разів обговорювалася під час приїздів президента до міста. Але ніхто не хоче шукати механізми її реалізації».
Але ж доведеться. Харків — одне з найбільших міст України, чиє виживання цілком залежить від ЗСУ, а також власної економічної спроможності. Це розуміють лірики, приміром, режисерка Стеценко, і фізики, як підприємець Сапронов.
«Знаєте, як казав Станіслав Єжи Лєц, люблю його цей вислів: „Гроші, звісно, не приносять щастя, але діють як заспокійливе“, — усміхається Стеценко. — Тому, щоб зробити якесь диво, в диво треба вкластися».
Сапронов називає Харків історично торгово-купецьким містом — один із найбільших у країні відомий ринок Барабашово давав чималу додану вартість та внесок у ВВП. А крім нього стукало міцне серце — машинобудування.
«Тепер беремо чистий аркуш паперу та пишемо, — продовжує підприємець і волонтер, — студентів іноземних не буде, бо сусіда ми не відсунемо, навіть якщо завтра станеться наша перемога чи зупинка вогню на якихось умовах. Ринку Барабашово не буде, бо ринок Барабашово насичували Москва та Білгородська область. Росія споживала, напевно, 70‑80 % цього ринку. Прямі іноземні інвестиції? Треба бути ідіотом, щоб прийти і поставити тут виробництво, новий завод тощо. Я знаю кілька десятків виробництв, їх, грубо кажучи, з болтами зняли зі станин та з фундаментів і перенесли за Дніпро, Київ, у Чернівецьку, Вінницьку, Хмельницьку, Івано-Франківську, Львівську області. Чи повернуться вони звідти? Малоймовірно».
Саме тому Красовицький вважає, що в Харкові має стояти велика військова база із щитом ППО, зокрема і протиядерним. Він упевнений, що після закінчення війни в регіон прийдуть великі західні гроші, але тільки для відновлення міста. Інвестиції ж у промисловість не прийдуть, якщо не буде залізної системи оборони Харкова.
«[Нам тут потрібно] те, що в Ізраїлі називається залізним куполом, але тут має бути набагато міцніше, — уточнює він. — Бо ворогом є не Іран, а Росія, яка, навіть якщо там з’явиться якийсь тимчасовий уряд, все одно залишиться ворогом».
Ще більше видавець боїться повернення внутрішнього ворога. «Я припускаю, що той Харків, коли ти приїжджаєш на Південний вокзал і тебе зустрічають вигуками „маршруточка в Бєлгород“, цей образ може повернутися, — застерігає він. — І багато хто з харків'ян зможе переступити через події, які у нас відбулися».
Сапронов не заглядає так далеко. Передусім тому, що в собі він впевнений. «Для мене Росія — це відрізана скибка, — каже він. — Я мститимусь».
Але от щодо найближчих перспектив, то Сапронова окрім подій на фронті найбільше непокоїть найближча зима. Він вважає, що для харків'ян вона буде страшною, адже в цьому регіоні розтрощено понад 70 % енергогенерації.
«Я боюся, щоб у нас не сталося другого Алчевська, — зітхає 61‑річний волонтер. — Я спілкуюся з головою Харківської облдержадміністрації Олегом Синєгубовим, мером міста Ігорем Тереховим. Там немає рішення, що робити. Ми цього дуже боїмося. Ця небезпека гірша за обстріли».
