«Цей момент розбив мені серце». Бернар-Анрі Леві та Святослав Вакарчук — про найстрашніше, пережите на фронті, та новий спільний фільм
Два важковаговики культурного фронту — український музикант та французький режисер і філософ — об'єднали таланти, щоб розповісти світові про те, як живе країна під час найбільшої та найкривавішої війни останніх десятиліть.
Українська незламність надихає — цей факт вкотре знайшов підтвердження в масовій культурі світового масштабу. Днями в Києві презентував свою другу документальну стрічку про повномасштабне вторгнення відомий французький філософ, письменник, політичний журналіст та режисер Бернар-Анрі Леві.
Фільм здобув україномовну назву Слава Україні і є таким собі бортовим журналом подорожі Леві та його команди найгарячішими точками фронту — від Харківщини до Херсонщини. Музику до нової роботи знаменитого француза написав не менш знаменитий українець — лідер гурту Океан Ельзи Святослав Вакарчук, який сам за останній рік об'їхав майже весь прифронтовий Схід та Південь, щоб піснями підтримати військових і цивільних.
Перший показ стрічки Слава Україні відбувся в Парижі місяць тому, а наприкінці лютого вийшов в прокат у французьких кінотеатрах. Згодом, обіцяє автор, фільм стане доступним для глядачів інших країн Європи, США і врешті України. Свій власний гонорар, отриманий від релізу фільму, Леві спрямує на допомогу українцям через Фонд першої леді Олени Зеленської — за зібрані гроші планують реконструювати центральну міську лікарню міста Ізюм.
NV поговорив з Бернаром-Анрі Леві та Святославом Вакарчуком про пережитий на Сході досвід, головну задачу фільму та ставлення європейців до війни в Україні.
NV: Як і коли відбулося ваше знайомство та що стало причиною цього креативного тандему?
Святослав Вакарчук: Роки три-чотири тому зі мною зв’язалася команда Бернара і повідомила, що він хоче зустрітись. До цього я читав багато його статей та робіт, тому був радий особистому знайомству. Наступного разу ми зустрілися вже під час повномасштабної війни, і він сказав, що збирається поїхати на східний фронт та зняти стрічку. Я був цьому радий і дав пісню для першого фільму, а згодом отримав пропозицію зробити музику і для другого.
Бернар цим фільмом допомагає зробити Європу більш чуйною і відкритою до України, тому я допомагаю йому. М’яка сила, на кшталт фільмів чи музики, можливо, не так відчутна, як танки чи гармати. Але у довгостроковій перспективі вона є навіть потужнішою зброєю, бо виграє битву за серця та уми людей.
Бернар-Анрі Леві: Я обрав Святослава через причину, про яку він навіть не здогадується і я озвучу її вперше. Кожного разу, коли я їздив знімати на лінію фронту та в гарячі точки Донбасу, він переслідував мене. Він їздив туди співати для солдатів, двічі чи тричі я зустрічав його, чи то в Лимані, чи то в інших містах. Він співає, я фільмую в одних і тих самих місцях. І це не зала кінотеатру або стадіон, тобто не місця, де ти очікуєш такої зустрічі. Це виглядає як доля, тому я і запросив Святослава до співпраці. Плюс той факт, що я люблю його музику і вважаю його учасником «клубу великих» і частиною українського культурного фронту.
NV: Бернаре, Слава Україні — ваш другий документальний фільм про повномасштабне вторгнення. Чим він відрізняється від першого Чому Україна (Pourquoi l’Ukraine), про що він?
Б-А. Л.: Перший був про контекст війни, другий — це щоденник всіх подій, які відбулися з вересня до листопада минулого року і майже повністю були контрнаступальними. Вони почалися на Харківщині і закінчилися в Очакові, а до цього в Херсоні. Тому я слідував тим самим шляхом: Херсон, Ізюм, Лиман, Бахмут, Запоріжжя. Це бортовий журнал тих п’яти місяців, що стало провідною ідеєю фільму.
Щодо цілей, то, по-перше, я хотів, наскільки це можливо, бути з українцями. Я не боєць, я — француз. Але відчуваю, що тут і зараз вирішується доля Європи. А друге — я хотів показати три речі: лихо та спустошення України, гідність жертв та героїзм захисників, озброєних та беззбройних.
NV: Святославе, якою ви бачите свою роль як публічної людини під час великої війни? До того ви встигли спробувати себе у різних амплуа — музикант, політик, лідер думок. Ким ви вважаєте себе зараз?
С. В.: Найважливіша річ у світі, в якій я переконався — головне бути людиною. Війна проявляє найкраще в людині, але якимось чином витягує назовні й гірше. Тож неважливо, що ти робиш, але ти маєш робити це з людяністю.
На початку війни я інтуїтивно відчув, що найкраще вмію давати людям енергію, ділитися нею. І почав це робити, допомагаючи українським солдатам і цивільним, які живуть на лінії зіткнення. Не думаю, що війна якось змінює твою популярність. Я ніколи про це не турбувався і не роблю цього зараз — я просто зустрічаюся з людьми і проводжу з ними час. Це просто я, такий самий і на фронті: роблю свою роботу, даю концерти, роблю музику, граю для людей.
NV: За цей рік ви обидва багато подорожували країною і бачили війну без прикрас. Розкажіть історію, яка особливо вразила?
Б-А. Л.: Виділити одну важко. Тому що мене переповнюють емоції дуже часто та з різних причин: історії людей, які втратили зв’язок з дітьми, історії родин, які розлучилися, історії мужніх солдатів.
Один з моментів, який мене розчулив, стався на фронті біля Гуляйполя. Там був невеликий батальйон, який я вже зустрічав, коли робив перший фільм у травні. Я повернувся через п’ять місяців під час роботи над другою стрічкою і мені розбив серце момент, коли командир показав на телефоні наше останнє спільне фото, яке ми зробили на прощання у травні. Тепер він показував на фото солдатів, які вже більше не з нами. Це більше ніж емоція, це — постріл у живіт для мене. Бо я їх знав, ми провели разом кілька днів і ночей, ми ділили хліб та укриття разом. Я пам’ятаю їхні жарти, їхні дружні ігри на кулаках один з одним. А тепер цих молодих сповнених життя чоловіків немає.
У той самий день загін зробив мені сюрприз — вони сповістили про рішення перейменувати свій батальйон у батальйон імені Шарля де Голля. Для француза, навіть якщо він як я ніколи не був великим фаном де Голля, цей герой все одно залишається предметом захоплення, тому що він — символ супротиву. Тому цей знак братерства між українськими та французькими силами був великою емоцією для мене.
С.В.: Мені теж важко виділити одну історію, тож розповім дві. Першою на думку спадає трагічна історія, яка трапилася в середині березня у Запоріжжі. Тоді я приїхав до дитячого шпиталю, і його керівник дозволив мені зайти до відділення інтенсивної терапії. Кімната була маленька, там було багато дітей, яких оперували прямо на місці. В іншому кінці кімнати була дівчинка 12−13 років на ім'я Маша, надзвичайно вродлива. Вона їхала у колоні евакуйованих з Маріуполя та Бердянська, яку просто на дорозі до Запоріжжя розстріляли росіяни. Багато хто помер у той день, багато дітей були важко поранені, і лікарі намагалися врятувати їхні життя. Маша втратила руку. Коли я підійшов, вона вже прийшла до тями після операції і несамовито плакала. Я запитав лікаря, чи це тому, що їй так сильно боляче. Лікар відповів, що навряд чи, бо дівчинка все ще під анестезією. Я почав з нею розмовляти і зрозумів — вона плаче тому, що починає розуміти, що сталося. Вродлива дівчина зі світлим майбутнім на початку життя вже втратила руку і усвідомлює, що її майбутнє вкрадене. Зараз Маші краще, але ця картина застрягла в моїй голові по цей день.
Інша історія — з Херсона, її мені розповіли також у дитячому шпиталі. Це відбулось у листопаді, за два тижні після звільнення міста. Після Антонівського мосту я заїхав до персоналу шпиталю. Я запитав у лікарів, як їм жилось під окупацією і відповідь вразила в самісіньке серце. Як ви знаєте, тоді росіяни забирали багато дітей від батьків і вивозили їх у РФ, щоб виховати у російському світі. Так от у відділенні шпиталю було багато некритично хворих дітей, по яких приходили щодня, але лікарі робили вигляд, що діти у важкому стані і не транспортабельні. Таким чином вони врятували десятки маленьких українців, і вважаю, що це суперісторія.
NV: Можете пригадати ситуацію, коли вам було насправді страшно чи навіть здалося, що ви за крок до смерті?
Б-А. Л.: У фільмі є два моменти, які насправді мене налякали. Перший — у Нікополі, навпроти Запорізької АЕС на іншому березі Дніпра. Я підібрався наскільки можливо близько до неї, і почалася тривога. Очевидно, окупанти з берега навпроти побачили мене і моїх українських товаришів, які врешті й відвели нас в укриття на кілька годин. Думаю, у той момент я повинен був сильно злякатися.
