«Основний злам ще попереду». Є багато проблем в армії, але ключова одна: немає кому воювати — розмова з Євгеном Диким
Ветеран російсько-української війни, екскомандир роти батальйону Айдар, директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий в інтерв'ю Radio NV — про ситуацію на курахівському і покровському напрямах, «страшні» цифри СЗЧ, розчарування військових й вибір, який треба поставити перед військовозобов'язаними.
— Я почну, мабуть, з покровського і курахівського напрямків, бо усі говорять про те, що це найскладніший напрямок, і я бачу, яка тенденція стосовно цього в західній пресі. Всі рахують, скільки кілометрів залишилося до виходу російських військ до дороги Покровськ — Павлоград, там близько 9−10 кілометрів. Українські військові говорять, що подолати ці 10 кілометрів, — це ще має минути багато часу. Які ваші прогнози щодо того, як російські війська можуть найближчим часом рухатися? Чи є загроза виходу на цю дорогу, бо за нею вже фактично Дніпропетровщина починається?
— Звичайно, загроза є, при тому не лише виходу на цю дорогу.
Насправді у мене, чесно кажучи, дуже погані відомості з самого Курахового, де вже не перший тиждень точаться вуличні бої. Коли там ці вуличні бої починались, в мене до цього було подвійне ставлення, якщо чесно. Тому що, з одного боку, я сам колишній штурмовик, я знаю наскільки важкі вуличні бої для наших захисників і захисниць. Це насправді пекло. Це страшні бої.
Але війна — це така страшна штука, де доводиться трошки, скажімо так, розлюднюватись, доводиться трошки вміти абстрагуватись від почуттів, навіть своїх. Але якщо дивитися зі сторони, то ми зазвичай у вуличних боях були дуже сильними. Ми в вуличних боях зазвичай трималися дуже довго і, головне — саме в вуличних боях було найкраще для нас співвідношення втрат. Саме у вуличних боях ми здобували співвідношення [втрат] і 1:8, 1:10, в Авдіївці було 1:12 навіть — за кожного нашого захисника та захисницю лягало 12 орків.
Нагадаю, що Бахмут вони брали 10 місяців, саме 10 місяців вуличних боїв. Маленьку Авдіївку вони брали чотири з половиною місяці. У Часів Яр вони зайшли, здається, п’ять місяців тому, і досі його не пройшли. Це вуличні бої.
Тому коли почалися бої в Кураховому, я, чесно кажучи, поставився саме так, що дуже важко [буде] захисникам, але це на багато місяців історія. І покладуть вони там [багато].
За попередні наші міста вони клали кількість дві-три європейські армії. Чесно кажучи, від Курахового очікував того ж. А — ні, бачу, що якщо в попередніх всіх цих боях ми відповзали, можна сказати, з боями за кожний під'їзд, навіть не за кожен будинок… І відступали, залишали ці міста тільки тоді, коли фактично цих міст не залишалося. А в Кураховому один квартал орки пройшли, другий пройшли, третій.
Зв’язуюсь зі хлопцями, які там і отримую абсолютно пряму відповідь: «Слухай, пам’ятаєш, тут багато казали про фортифікації. У нас у Кураховому фортифікації є, а в них немає кому воювати».
На взводному опорному пункті має бути 30 бійців. На ВОПі сидить три діди під 60, багато вони тобі навоюють? Тому, чесно кажучи, якщо в нас зараз дуже суттєво не зміниться ситуація саме з поповненням лав ЗСУ, то перспективи і у Курахового, і дороги біля нього, дуже погані.
Є багато різних проблем, але ключова одна — немає кому воювати. Просто немає достатньої кількості захисників, аби тримати лінію оборони під дійсно величезним тиском, при тому співвідношенні сил, яке туди нагнали орки.
— Вчора говорила з військовими з курахівського напрямку, і з Юрієм Бутусовим в одному з ефірів. Вони говорять: склалася ситуація, коли Курахове вже майже повністю контролюється російськими військами. Можливо, залишається якась вулиця, і звідти вже треба виходити, по-хорошому.
— Чи треба виходити, чи навпаки, чіплятися за кожен квартал, — не беруся судити, бо для цього треба бути там і розуміти плюси і мінуси. Це завжди дуже важке рішення.
