«Нас дивувала бездіяльність Києва». Через 10 років після незаконного кримського «референдуму» його свідки розповіли про ті події
Андрій Щекун, координатор Кримської платформи, і Ахтем Чийгоз, заступник голови Меджлісу і народний депутат України, розповіли NV про анексію українського півострова, свідками якої вони стали.
16 березня 2014 року російські окупанти провели в Криму так званий «референдум», після якого проголосили український півострів своєю територією. З нагоди 10-річчя незаконного дійства NV звернувся до його очевидців і попросив розповісти, як відбувалось захоплення Криму.
50-річний Андрій Щекун зараз мешкає в Київській області, а 10 років тому його домівкою був Бахчисарай. Зараз він є координатором напрямку гуманітарної політики експертної мережі Кримської Платформи, займається громадською діяльністю. А в 2014 році Щекун був одним із координаторів руху Євромайдан-Крим, який організовував акції протесту під час анексії Криму, через що зазнав переслідувань — незадовго до так званого «референдуму» його викрали росіяни.
Далі — спогади Щекуна:
«Крим був єдиним регіоном в Україні, де знаходилися російські війська. Чорноморський флот, військові частини біля Сімферополя, в Гвардійському. Йдеться не лише про Севастополь.
Також в Криму проживала чимала кількість росіян — ще одна складова, на яку спиралася Росія, окуповуючи Крим. Севастополь особливо вирізнявся в цьому плані - ще за радянських часів відставним офіцерам з усього СРСР тут давали квартири.
У 2014 році в Севастополі проходили досить великі проросійські мітинги. Натомість у Сімферополі такі мітинги не були масовими. 26-го лютого, ще коли не було «зелених чоловічків», під Верховною Радою АР Крим зібралися проукраїнські активісти і проросійські. Але проросійських багато привезли з саме Севастополя. З Кубані також багато тоді приїхало росіян. Зрозуміло, що там були і військові чорноморського флоту, їх родини. Саме кримчан, які прийшли туди, було не більше 10%.
Я брав участь у мітингу 26 лютого, щоб не дати можливості депутатам проголосувати тоді антидержавні закони. Ми тоді перемогли. Це свідчить про те, що Крим був готовий боротися і захищати територіальну цілісність України.
Коли росіяни зрозуміли це, вони вдалися до військового захоплення адміністративних будівель. 27 лютого вони захопили дві державні установи — Верховну Раду АР Крим і Раду Міністрів. І давайте пригадаємо, скільки людей збиралося біля тих приміщень у перші дні їх захоплення. Не більше тисячі-півтори, і більшість з них були заїжджі. Фактично населення Криму не готове було до цього і не підтримувало російську окупацію.
Потім вони [росіяни] почали примусово збирати депутатів — до слова, їм було важко зібрати депутатів, щоб ті проголосували за так зване проведення «референдуму».
І в той момент, якщо говорити відверто, в Києві щодо цих подій проявили бездіяльність. Я вважаю, що у нас була можливість змінити ситуацію. Коли з’явилися «зелені чоловічки» у Сімферополі й інших містах, які блокували військові частини, Путін називав їх самообороною. Україна мала можливість знищити цих невідомих людей, фактично терористів, які розгулювали з автоматами вулицями міст. Але всі чекали якогось наказу. Чому його не було? Чому не діяли?
Я думаю, що росіяни почували себе так впевнено, бо вони перекупили багатьох зрадників. Найбільша категорія зрадників була серед правоохоронних органів — головне управління Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, прокуратура, судові інстанції. Ну, і бездіяльність Києва. Це очевидні факти. Ми, громадськість, намагалися комунікувати з Міністерством оборони, з депутатами Верховної Ради, щоб вони втрутилися і звернули увагу на небезпеку.
Після 26 лютого був страх, паніка серед місцевого населення. Тоді міжнародні медіа висвітлювали тільки дві події - захоплення тих адмінбудівель і проросійські мітинги навколо них. Інших подій ніби й не було, і таке враження складалося, що в Криму всі за Росію і всі щасливі, що Росія прийшла. Тож ми вирішили проводити проукраїнські мітинги.
Я був співкоординатором руху Євромайдан-Крим, який організовував акції. Ми 2 березня провели біля пам’ятника Шевченку першу акцію, яка, фактично, сколихнула Крим. Я вважаю, це було інформаційним проривом, тоді ми нарешті показали альтернативну думку — що в Криму є проукраїнські акції і є українці, кримські татари, які за територіальну цілісність України.
3 березня вийшло ще більше людей. Потім були й інші акції, і вони були масові.
Наприклад, 9 березня ми готували захід біля пам’ятника Шевченка, тоді прийшли 2−3 тисячі людей. Але російські спецслужби вже розуміли, що відбувається такий інформаційний прорив, що люди припинили боятися, виходять протестувати. І вони почали викрадати активістів. Правоохоронні органи на той момент бездіяли. Таким чином російським спецслужбам вдалося залякати людей, придушити масові мітинги, акції і провести так званий «референдум», після якого РФ наче вже як офіційно ввела війська.
9 березня, за дві години до заходу біля пам’ятника Шевченка мене і Анатолія Ковальського викрали і передали спецслужбам РФ. Нас утримували 11 днів у підвалі Сімферопольського військкомату і катували. 16 березня, коли проходив так званий «референдум», ми сиділи у підвалі.
Серед моїх знайомих, проукраїнських активістів ніхто не ходив на цей «референдум». А 20 березня нас обміняли. Серед нас були і військові, наприклад, полковник Мамчур. Наступного дня звільнили групу операторів Babylon'13 [кінопроєкт українських документалістів]. Загалом тоді приблизно 40 осіб обміняли на одного ФСБ-шника, офіцера, якого зловили у Миколаївській області.
Коли мене обміняли, то поклали в лікарню — витягали з руки дві кулі. Коли нас катували, то стріляли з пневматичної зброї.
Проросійські ЗМІ тоді позитивно ставились до окупації Криму РФ. Проукраїнські медіа, зрозуміло, що негативно, і вони намагалися здійснювати спротив. Але вони були захоплені у перші дні березня — наприклад, Чорноморська телерадіокомпанія, державна телерадіокампанія Крим, був напад на Центр журналістських розслідувань. Окупанти чітко діяли і в перші ж дні окупації ліквідовували всі проукраїнські засоби масової інформації.
Поки я був у полоні, наші активісти, які залишалися там, проводили й далі акції біля пам’ятника Шевченка, активістів продовжували викрадати. В Севастополі також були викрадені люди, про яких ми досі нічого не знаємо.
Коли всі зрозуміли, що йде полювання на активістів, всі активісти перебралися на материкову частину України".
Ще один очевидець подій в Криму десятирічної давнини — Ахтем Чийгоз, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України. Своїми спогадами він поділився з NV:
«З початку так званої незалежності України вони [Росія] вважали Крим російським. Чому я кажу про так звану незалежність? Тому що [з 1991 року] вона була на папері. Це ще було покоління комуністів, які не могли раптово стати іншими. Вони всі трималися Росії. А нові сили, які називали націоналістичними, їм погрожували, що без Росії Україні настане кінець.
Росія завжди була загрозою, яку б назву не носила — Російська імперія, СРСР або інші. Ми чітко для себе знали, що Крим — це Україна. Нам розповідали наші діди, батьки, коли були в депортації, що українці, як і ми, теж борються за свою землю.
Військова окупація, в принципі, була давно в планах Росії. Маніпуляції з ядерною зброєю були першим кроком, запорукою окупації.
Ми в Криму постійно відчували присутність Росії в різних формах. Коли почався Майдан в кінці 2013 року, ми побачили багато нових обличь — агентів, ФСБшників. Але тоді в самому Києві була така вже ситуація, що стояло питання не тільки зміни влади, але взагалі вектору України, куди вона буде рухатись.
Ми брали активну участь в Майдані всі ті місяці. А в лютому, після того, як Володимир Костянтинов, колишній голова Верховної Ради Криму, а зараз — так званої Державної ради Криму, кілька разів їздив до Москви, ми зрозуміли, що йде активний процес політичних рішень. Щоб запобігти цьому, ми вийшли 26 лютого і не дали на той момент ухвалити ті політичні рішення, які би сприяли відторгненню Криму від України.
Але, знаєте, коли заходили [російські] війська, ми все ж мали надію, що всі, хто присягав Україні - і спецпризначенці, і СБУ, і поліція, і військові, — що вони будуть виконувати свій обов’язок. А це ж немаленька сила була — лише військових було понад 20 тис. в українських військових частинах. Це і тисячі СБУшників, і поліції тощо.
Але багато хто з них зрадили. Та це ми кажемо — «зрадили», а вони просто завжди були проросійськими. Це був один ланцюжок подій, який передбачала московська концепція того завдання, щоб Україна була під Росією, починаючи з Криму. Їх усіх так з самого початку формували. І навіть для нас це був шок.
Російські частини входили 14 березня. Що нас дивувало — вони без перешкод проходили Керченський пролив, Феодосію. Тобто ніхто їх не намагався зупинити.
27 лютого зранку вже ці всі адмінбудівлі, аеропорти, аеродроми військові захоплювали спецпризначенці, ФСБшники, ГРУшники. І таке прикриття було так званої самооборони, вони тільки могли мародерити, гвалтувати, вбивати, а щоб виконувати військові завдання — ні. Ось так це було, і ми намагалися, скільки могли, світу доводити, що це злочин з боку Росії, це неприпустимо, що такі дії військові ми не тільки не підтримуємо, але й засуджуємо це як корінний народ.
Але тоді в Києві теж йшли свої процеси. І ми ображалися на Київ за те, що вони не робили необхідних заходів для того, щоб захоплення Криму не було.
І одночасно тоді ми дуже були раділи, знаєте, у нас був такий великий оптимізм, що нарешті Україна буде саме такою незалежною, яку ми хотіли б її бачити. Багато крові, багато страждань, але це більше, знаєте, виконання нашого завдання перед майбутнім, для того, щоб наші діти, внуки мали майбутнє.
З листопада 2013-го по лютий 2014-го я їздив на Майдан у Київ, а потім приїжджав у Крим і брав участь у наших акціях. І 26 лютого я був один із організаторів цього мітингу під будівлею Верховної Ради Криму. І за це я отримав 10 років так званого приговору. Відсидів 3 роки".
