Одеса в очікуванні Patriot. Як живуть, через що обурюються і над чим жартують одесити під постійними обстрілами ворога — репортаж
Росія не здатна окупувати Одесу, тому намагається знищити одеситів. Всіх. Але одесити дуже проти. Всі. Як виживає і навіть розвивається українська перлина у Чорного моря?
Зазвичай такі запитання підполковнику не ставлять. Але це був особливий випадок. І тому NV спитав:
— Коли ви востаннє плакали?
— За цей час я плакала тричі, — відповідає Марина Аверіна, підполковниця служби цивільного захисту головного управління Державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Одеській області. — Перший раз, коли надійшла інформація про Бучу. Другий, коли писала історію про нашого рятувальника, який пройшов окупацію в Донецьку. І третій раз — 15 березня.
Той третій раз, що змусив плакати Аверіну, пов’язаний з неймовірною за жорстокістю атакою ракетного комплексу Іскандер-М, коли росіяни вбили 21 одесита та поранили 74. І от так до сьогодні чи не щодня і щоночі Одеса та область на лінії вогню.
Дмитро Барінов, заступник голови Адміністрації морських портів України (АМПУ), пояснює людожерський інтерес Москви до Одеси за допомогою географії. «Україну прагнуть відрізати від моря, — переконаний він. — Навіть якщо це умовно і буде кінцева фаза війни, то, відрізавши нас від моря, вони фактично змінюють Україну. Адже порти мають виняткове значення для економіки».
Це розуміють як українці, так і росіяни. З тою лише різницею, що перші прагнуть зберегти порти, другі — знищити їх. Цим двом концепціям тісно в одній Одесі. Тому росіяни змінюють тактику.
«Спершу була тактика захопити [Одесу], — пояснює Аверіна. — Тепер тактика на знищення, на залякування». Тож Одеса вчиться. Одеса вчить. Одеса втомлена, але не виснажена. «Одеса сильна своїм духом, — каже місцевий ресторатор Сава Лібкін. — Але який запас цього духу? Рік, два, п’ять років? На скільки цього духу нам вистачить?»
Одеса тримає удар
У холі головного управління ДСНС Одеської області виставлено світлини, від яких моторошно. Прошу Аверіну розповісти про фотографію, на який кремезний чоловік шаленіє від горя. За її словами, тоді ракета прилетіла у приміщення банку. Виникла величезна пожежа. Під завалами загинув молодий хлопець, трішки старший за 20 років. А на світлині під стінами згарища божеволіє його батько. «Важко було, — згадує Аверіна той день. — Більше морально. Працювали пів дня, до обіду. Була тривала робота, щоб деблокувати тіло загиблого».
Таких історій в Аверіної сотні, світлин — тисячі. На всіх не вистачить ані сил, ані сліз. «До чого не можу звикнути, то це мертві діти, — зізнається Аверіна. — До смерті дітей не можна звикнути».
