«В армії найелементарніші речі перетворюються на проблему». Командир 15-ї бригади артрозвідки — про те, чого варто вчитися у цивільних
Офіцер ЗСУ Олександр Попов має 23 роки армійського стажу, але відверто визнає недоліки сучасного українського війська (Фото: З архіву Олександра Попова)
Росія ні на день не зупиняє наступу, обстрілює міста і села, вбиває цивільних, вчиняє воєнні злочини. Українській армії бракує людей та зброї. Але сотні тисяч громадян продовжують захищати країну і знищувати ворога. Нові лідери вдосконалюють неповороткі армійські структури, беручи на себе відповідальність за очолювані ними напрямки. Українська школа політичних студій (УШПС) поговорила з трьома своїми випускниками, які зараз воюють, про те, що є найважливішим в керуванні людьми на фронті і що вони відчувають на цьому етапі війни. Черговий співрозмовник — Олександр Попов, командир 15-ї бригади артилерійської розвідки Чорний ліс.
За 23 роки, проведених у війську, Олександра Попова вже нічого не дивує. Він відверто може говорити про недоліки, які є всередині цієї велетенської структури. У 2022 році він став командиром 15-ї бригади артилерійської розвідки Чорний ліс, яка формувалася після початку повномасштабного вторгнення із військових і колишніх цивільних. Люди, що раніше не були пов’язані з армією, ставляться інакше до розв’язання складних задач, каже Попов, тому він багато чого навчився у них, хоч має власний значний практичний досвід бойової роботи.
Бригада Чорний ліс — єдина у ЗСУ, що відповідає за артилерійську розвідку і працює по всьому фронту. Про деталі цієї роботи командир не говорить публічно. Натомість випускник УШПС 2024 року розповідає про те, як з часом змінювалися технічні засоби розвідки та якою є філософія керування військовим колективом.
Олександр Попов
«Коли ти виходець із сім'ї військових, усе твоє дитинство проходить у військовій частині. Замість дітей у садочку ти проводиш час із солдатом, який кермує машиною. Удень батько тебе кудись завозить, увечері забирає. Іншого життя ти просто для себе вже не уявляєш».
«Кінець восьмого класу, телефонує батько і каже: „Ти взагалі зібрався бути військовим?“ Мені тоді було 14 років. Кажу: „Так, звісно“. „Тоді через тиждень їдемо з тобою подавати документи у військовий ліцей“, — говорить він. Отак я і потрапив до Чернігівського військового ліцею, де і почалося моє знайомство з армією. Три роки ліцею, потім здобуття вищої освіти. Вибір упав на Сумський військовий інститут ракетних військ і артилерії, де я навчався чотири курси. У 2007 році його розформували. П‘ятий курс я закінчував у Львівському інституті сухопутних військ, який згодом став Національною академією».
«У якомусь сенсі я — чистокровний артилерійський розвідник, бо всі 23 роки в армії перебував на посадах, які були пов’язані з артрозвідкою. Ні кроку в сторону, за винятком одного 10-місячного відрядження в Африці. З нього я повернувся в Україну у травні 2014 року. Уже через тиждень після цього прибув до свого підрозділу на Кримський перешийок біля Чонгару. У зв’язку із загостренням і розширенням бойових дій на Сході, отримав завдання на переміщення із Кримського перешийку туди. І так усе закрутилося… Схід — це регіон, який я ніколи не знав і зв’язків із яким не мав, а тепер його знаю найбільше».
«Артилерійська розвідка існувала в усі роки незалежності України. Але до 2014 року у нас був дуже старий парк озброєння і техніки. Деякі зразки настільки давні, що не мало жодного сенсу їх використовувати. Cправжньої бойової і психологічної підготовки до тих дій, що почали відбуватися, теж не було. Розуміння, як потрібно воювати і що треба робити, щоб, виконавши завдання, ще й залишитися живими, уберегти озброєння і техніку, прийшло вже на полі бою».
«Сьогодні артилерійська розвідка досягла просто космосу у порівнянні з 2014 роком. Перші безпілотники ми почали отримувати у 2015-му. Доти це здавалося чимось далеким і нереальним. Також у 2015 році до нас почали надходити перші американські радіолокаційні станції. Потім — нові засоби оптичної розвідки, далекоміри, прилади спостереження. Почало створюватися програмне забезпечення, що дуже нам допомогло. Мапи Кропива, інформаційна система ситуаційної обізнаності Дельта — це те, що застосовують у першу чергу у артилерії, в артилерійській розвідці зокрема».
«Кращих безпілотних авіаційних комплексів, ніж українські, не існує! Є вироби, які на голову вище закордонних аналогів, які ми також використовуємо. Це засоби радіоелектронної боротьби, радіотехнічної розвідки. Якщо у 2022 році їх було одиниці, то зараз усе масштабувалося».
«До 2022 року ми воювали на старому лахмітті, але трималися, витягували ще на тих запасах, які залишилися. Росіяни ж заходили у 2022 році на новій техніці. Але отого новенького у них уже немає. Вони стрімко витягують зі складів усе, що мали. І хоча зараз Росія намагається збільшити виробництво, але насправді вона дуже серйозно відчуває наслідки війни, що б там не казали у їхніх пропагандистських медіа».
«Наша бригада сформувалася 15 березня 2022 року. На момент створення ми виконували завдання у Києві. Спочатку я був начальником штабу з її формування, далі ми проводили злагодження підрозділів і через деякий час, починаючи з травня 2022 року, наші підрозділи виїхали на Схід і Південь».
«10 серпня 2022 року я став командиром бригади. 99% людей приходять у військову частину самі. Працює „сарафанне радіо“: у кожного нашого військовослужбовця так чи інакше є своє коло спілкування, у якому є ті, хто нам підходять. Також працюють ресурси, на яких розміщені наші вакансії, як-от work.ua, Lobby X, DOU. З 20 людей ми можемо відібрати 5−7, оскільки потрібно оперувати високотехнологічним обладнанням і озброєнням, а для цього потрібні певні навички. Через навчальні центри ми добираємо загальні професії — водіїв, кухарів».
«Особливість нашої військової частини полягає в тому, що вона діє на широкому фронті маленькими групами. Після співбесіди усі проходять іще й психологічний відбір, бо мікроклімат усередині дуже важливий. Для цього у нас є штатна група психологів. На жаль, не всі відібрані бійці виправдовують очікування, тоді вони переходять на службу в інші військові частини. 15-та бригада — це не те місце, де можна сховатися. Ураховуючи потужність ворога, ми маємо показувати не просто результат, а класний результат, діяти ефективно. Тому людині треба не тільки опанувати технічний засіб, а ще й постійно розвиватися. Деякі речі я відкриваю для себе навіть зараз, попри те, що вже 11 років на війні».
«Після відбору новачків спочатку відправляють на загальну військову підготовку, потім вони повертаються у частину — і їх іще тут навчають працювати з конкретним видом озброєння. Так відбувається не тому, що навчальний центр, де проходять БЗВП, поганий. Просто наше озброєння не є розповсюдженим, деякі речі є тільки у нас. Крім того, виникає дуже багато супутніх питань щодо забезпечення, тактики дій, переміщення, маскування, інженерного обладнання. Усього цього ми навчаємо. Входження у службу відбувається поетапно».
«Коли ти довго воюєш, усе стає насправді простим. Якщо раніше щось дуже сильно турбувало, то зараз — це як випити каву у кав’ярні. Питання вирішуються на рівні командирів взводів, батарей, дивізіонів. Я задаю курс, темп і торкаюся питань, які потребують безпосередньо мого вирішення. А підрозділи працюють достатньо автономно».
«Із досвіду роботи з колишніми цивільними я виніс дуже багато. Свідомість і процес мислення військової людини і цивільної сильно відрізняються. Військові живуть у власній бульбашці. Вони у неї потрапляють із першого дня, коли переступають контрольно-пропускний пункт навчального закладу. Наприклад, пам’ятаю випадок, як 18-річних хлопців шикували для того, щоб уперше повести у їдальню. Старшина давав їм рахунок, у них нічого не виходило, їх розвернули назад, іще й при цьому накричали. Спостерігаючи збоку за цією картиною, я спитав свого першого командира взводу, який стояв поруч: „Чому на них кричать, якщо їх ніхто не навчив, що робити?“ Він подивився на мене і каже: „Тобі буде важко в армії, ти забагато думаєш“».
«З того моменту я почав дещо розуміти. Філософія побудови взаємовідносин у військовому колективі за роки навчання і служби множить творчість і індивідуальність на нуль. Бо все в армії має бути однаково, рівно і перпендикулярно. Мені хотілося плакати, коли приходили викладачі-майори і казали: „До цього питання треба підходити творчо!“ Як можна підходити творчо до чогось, якщо творчість уже вбили в принципі? Хтось скаже: що ж ти такий розумний, а сам уже 23 роки в армії. Але я завжди намагався ставитися до цього сюрреалізму всередині як до квесту і тому не втратив здатності бачити».
«Цивільні ж люди, які прийшли в армію, допомогли зрозуміти, що деякі речі можливо реалізувати дуже просто. У військових часто найелементарніша річ перетворюється на велику проблему. Тому я дуже довго намагався увібрати в себе спосіб мислення цивільних і накласти це на військові знання. І раджу всім не створювати одне для одного штучних проблем і йти найкоротшим, найпростішим шляхом. Мене дивує лише те, що деякі з військових, уже маючи досвід цієї війни, не змогли досі адаптуватися і змінити себе».
«Два роки тому я ще відчував позитивні емоції, коли техніка противника або особовий склад знищувалися. А зараз дивлюся на це спокійно, як на вивіску продуктового магазину, і не маю жодних емоцій. Це просто один із тисяч кроків, який треба робити щодня, щоб перемогти».
