Ідеали Боряна. Ультрас ФК Таврія з 2014 року боронив Україну й загинув, рятуючи побратимів, які поверталися з оточеної Азовсталі
Олександр Клепіков, позивний Борян, був родом із Сімферополя, а з 2014 року жив у Миколаєві. Загинув 5 квітня 2022 року після чергового рейсу бійців ГУР МО в заблокований ворогами Маріуполь. Його екіпаж вирушив на пошуки одного з українських вертольотів, який сів у «сірій зоні», але росіяни підбили обидві машини. Клепікову було 28 років.
Текст про героя підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі». Усі історії з циклу «Місія — Маріуполь» можна буде прочитати в окремому спецпроєкті.
Авторка: Наталя Дєдова
«Хочу подякувати побратимам, які були зі мною. Хочу подякувати тим, хто буде. Знайте, живими ми їм не потрібні… Буде багато втрат, багато вбитих. Буде дуже гірко, адже минулого життя не стало у 2014 році і не буде тепер».
Такий допис Олександр зробив у перший день повномасштабного російського вторгнення.
До свого 29-го дня народження сержант Клепіков не доживе трохи більше місяця. Навесні 2022-го у складі підрозділу Головного управління розвідки Міноборони він літатиме у заблокований Маріуполь.
4 квітня напише мамі: «Все добре. Хвилюватися не треба». І ще встигне прочитати: «Цілую тебе, мій рідний. Хай береже вас усіх Господь». А 5 квітня о 05:20 вирушить у свій останній політ.
Потяг Сімферополь — Київ
Революція Гідності. У березні 2014-го разом із однодумцями Олександр організовує в Криму український спротив. У Сімферополі бере участь у мітингах та сутичках з проросійськими силами. 9 березня після акції біля пам’ятника Шевченку у Севастополі і зіткнень із місцевою «самообороною» його викрадає кримський Беркут.
«Вони не давали захоплювати українські військові частини. „Кізяки“ з Краснодара їх били. 9 березня [2014 року] у Севастополі був великий проукраїнський мітинг, на який напали росіяни. Міліція наших хлопців заарештувала. Взяли відбитки пальців. І відкритим текстом сказали: „Якщо ви не хочете сісти, виїжджайте“. 10 березня син із друзями сіли на потяг Сімферополь — Київ і поїхали в нікуди», — розповідає батько військового Володимир.
Навесні 2014 року Олександр одним із перших стає до лав батальйону Азов. Присягу батьки бачать по телевізору. Син — у балаклаві. Але вони його впізнають.
«Саша завжди був першим. Про присягу нічого не сказав. Про батальйон тоді ще ніхто не чув. І до війни у такому масштабі ми не були готові. Але хлопці уже мали розуміння», — згадує його мати Зоя.
«Завжди тримав слово»
Олександр був ультрас футбольного клубу Таврія (Сімферополь). Одним із лідерів фанатського руху цього найтитулованішого клубу півострова. Авторитетом для інших.
Футболом захоплювався з дитинства. Перефразувавши ім'я та прізвище Фаб'єна Бартеза, улюбленого воротаря Олександра, йому дали псевдонім Борян.
«Після школи у дворі всі грали у футбол. Щоліта він, поголений налисо, змагався з однолітками та старшими. Добре грав як воротар. Позивний Борян із тих часів залишився на все життя», — розповідає старший брат Олексій.
«Не знаю, кого ще так любили і поважали в навколофутбольному ком’юніті, як Боряна. За те, що, будучи в проукраїнській меншості в Криму, попри тиск двіжував та продовжував бути вірним ідеалам. За те, що після виїзду з Криму не став витрачати час, щоб обживатися на новому місці, і вже в травні [2014-го] в складі Азову штурмував Маріуполь. За те, що завжди тримав слово, — згадує друг Володимир. — Полетівши на заблоковану Азовсталь, чітко усвідомлював рівень ризику. Але не міг по-іншому, тому що не був би собою… Stay true до кінця… В одному з останніх повідомлень, яке я отримав від нього, було написано: „Я ніколи не розраховував дожити до 50 років і, знаючи, які завдання перед нами ставлять, особливо й не розраховую. Але я не живу як небіжчик“. І в цьому був справжній Борян. Замість купи пафосних фраз — вчинки, які увійдуть в історію нашої країни».
Випробування Донбасом
Восени 2014-го Олександр долучається до 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП Військово-морських сил ЗСУ. Служить у розвідці. З часом його призначають заступником командира розвідувального взводу.
«Саша закінчив американську школу зі стрільби, мав сертифікати, був суддею на змаганнях зі стрільби з пістолета. Тренувався, грав у регбі, займався джіу-джитсу, кросфітом, бігав. Був у гарній фізичній формі, готував себе до випробувань. Вони всі знали, що таке Росія, що вона не зупиниться», — каже мати.
Разом із побратимами Олександр захищав Піски, Новий Світ, Мар'їнку, Широкине, Маріуполь.
«Якось влітку зателефонував із Мар'їнки: „Стою на даху заводу. Дивлюсь — перед нами поле соняхів. Але всі жовті квіти — у чорних смугах“, — розповідає мати. — Це через Гради. На той час для нього це було страшне видовище, адже воєнного досвіду він ще не мав».
У теробороні та в ГУР
«Я схиляю коліно перед тими, хто ступив у вогонь війни у 2014 році і не повернувся. Перед тими, про кого не розповідає телевізор чи інтернет. Справжнім чоловікам не потрібна слава, хоча слава — це одна з мотивацій. Справжній чоловік не буде чекати на похвалу. Господь не дає вам систему накопичувальних „хороших балів“. Господь дає вам волю зупинити безкарних мерзот, і я знаю, що Він є і Він направляє нас», — так написав Борян у лютому 2022 року.
Востаннє він бачився з матір'ю 24 лютого.
Олександр приєднується до Миколаївської ТРО. Бере участь у боях і диверсійних діях.
У березні він, уже у складі підрозділу Головного управління розвідки, обороняє Київщину.
«Саша говорив: „Якщо ми не будемо себе захищати, вони нас усіх вб’ють. Усіх, хто не згоден, хто висловлює іншу думку“», — переказує слова сина Володимир.
Маріуполь
Кінець березня 2022 року. Маріуполь майже місяць в оточенні. Військовим не вистачає озброєння, медикаментів, в гарнізоні багато поранених.
Про спецоперацію ГУР і вертолітну місію до Маріуполя батьки Олександра дізнаються уже тільки після його загибелі.
«Не знали, ані скільки разів він літав, ані коли це було… Дівчина його побратима, який літав із Сашею та вважається зниклим безвісти, розповідала, що вони були дуже виснажені, кожен день — операції. Вихідних не було, всі польоти вночі, вони не спали, їм було дуже важко», — говорить мати героя.
На Азовсталь, де перебували українські бійці, сержант Клепіков прилітає двічі. Оборонцям заводу доставляють зброю, ліки, засоби зв’язку, підкріплення. Назад забирають поранених.
У свій останній рейс Олександр вирушив із побратимами, з якими пройшов АТО.
«У ніч на 5 квітня два гелікоптери привезли на Азовсталь групу хлопців і десь о п’ятій ранку полетіли назад. Перший повернувся, а ось другий — ні. Чи то він довго стояв під загрузкою, чи був пробитий бак… Він летів дуже низько, щоби його не виявили. Раптом пілот набрав висоту і повідомив, що в нього закінчується паливо і він сідає. Далі звʼязок зник. Але на гелікоптері стояли трекери. За ними відстежили, де перебуває борт. Він сів у сірій зоні в Запорізькій області. Командування відправило на допомогу пошуково-рятувальний борт», — говорить мати.
Поблизу селищ Межиріч та Новоселівка Пологівського району Запорізької області росіяни збили обидва гелікоптери. У першому загинули поранені військові з Азовсталі та пілоти. У другому, в якому летів Борян, як стверджували росіяни, вижили тільки борттехнік Дмитро Бурлаков і стрілець Іван Гавриленко.
«Росіяни взяли в полон Івана і Дмитра. Вони були поранені і в дуже важкому стані. Їх допитували та виклали відео. Питали: хто летів? Потім їх намагалися обміняти, але Ваню не встигли, його закатували», — розповідає мама Боряна.
Братня могила
Через знайомих родина спочатку самостійно шукала Олександра. Дізналися про братню могилу на території, яку вже окупували загарбники.
«Там був маленький хутір. Нам вдалося знайти людей, які сказали, що там є могила, в якій поховано приблизно 17 людей. Ми передали координати — і ГУР згодом цю інформацію перевірило. Сказали, що там дійсно є щось схоже на могилу, що стоїть хрест. Потім показали вертольоти. Перший був розтрощений повністю, а в тому, в якому летів Саша, відвалився хвіст, він лежав на боці. У мене не було материнського відчуття, що він живий. Я розуміла: якщо поранений Ваня сам виходив звідти, то вони загинули. Саша б ніколи друга не залишив», — стверджує Зоя.
Перемовини з окупантами про ексгумацію тривали з літа 2022-го. Тіла вдалося повернути тільки через рік.
«Із керівництвом Головного управління розвідки ми зустрілися в червні 2022 року. Нам сказали: „Скоріш за все, хлопці загинули“. Та якщо там могила, то цю могилу треба копати, як би там не було. Ми постійно просили про ексгумацію. Коли рідні хлопців із двох збитих гелікоптерів обʼєдналися, то добилися зустрічі в Координаційному штабі з керівництвом ГУР, СБУ, МВС, Червоного Хреста. Але росіяни процес гальмували, хоча з нашої сторони група вже була готова. І тільки за рік знову була зустріч, і у травні 2023 року почалося викопування тіл», — розповідає мати.
Провели ДНК-експертизу. Свідоцтво про смерть сина батьки отримали 12 липня 2023 року.
Прощалися з Боряном за два тижні у Михайлівському Золотоверхому соборі. Поховали захисника на Лісовому кладовищі у Києві.
«ГУР повністю взяло на себе урочисте поховання. Друзі сина попросили, щоб ми перенесли дату прощання на тиждень, аби вони могли відпроситися зі служби і приїхати. Людей було дуже багато», — згадує мати.
Пам’ять
У Миколаєві, в квартирі, де жив Борян, досі зберігаються його речі. Зокрема, книги та регбійки, які він збирав. На його честь перейменована одна з вулиць міста.
Друзі та побратими створили петицію про присвоєння сержанту ГУР МО Олександру Клепікову почесного звання Герой України із врученням ордену Золота зірка (посмертно). Вона набрала понад 25 тисяч голосів і перебуває на розгляді президента.
«Завжди буду пишатись тобою, наш Великий Друг, справжній Герой. Мало хто наважився б навіть на один виліт добровольцем», — написала про воїна подруга Ганна.
