Політ Галаса. Тату-майстер з Києва брав участь у секретній місії Азову в Маріуполі і загинув під час прориву на Азовсталь
22-річний Андрій Міщенко (позивний Галас) поліг у Маріуполі 17 квітня 2022 року. У березні він полетів із побратимами у місто, оточене російськими військами. Був одним із учасників секретної спецоперації. Знайти тіло захисника і поховати його вдалося завдяки зусиллям мами та колишньої дівчини.
Текст про героя підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом Серце Азовсталі. Усі історії з циклу «Місія — Маріуполь» можна буде прочитати в окремому спецпроєкті.
Авторка: Катерина Москалюк
«Не знала, що Андрій поїде в Маріуполь»
«Мої сини, Нікіта та Андрій, мобілізувалися у перший день повномасштабної війни. Я їх не відмовляла, як би боляче мені не було. Я завжди поважала їхні рішення. Проте я не знала, що Андрій поїде в Маріуполь», — пригадує Юлія Міщенко.
Юлія — засновниця благодійного фонду, масажистка і реабілітологиня. 23 лютого 2022 року вона затрималась на роботі допізна. Її кабінет був у новому мікрорайоні Києва, якраз неподалік Бучі, і вона вирішила переночувати там. Зранку 24-го Андрій попросив матір не їхати додому. Їхня квартира була на Академмістечку, в той час там уже лунали вибухи. Юлія вирушила до подруги. Зв’язку з синами не було три дні.
На четвертий Андрій зателефонував і розповів, що вони з братом записані в Азов. Старший син Нікіта — професійний військовий. Закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, воював з 2014 року. Андрій відслужив один контракт за власним бажанням, а потім працював у тату-салоні. Це було його найбільшим захопленням, роботою і водночас справою життя — до початку повномасштабної війни.
«Сини завжди мене жаліли, намагались обмежити мої хвилювання і не розповідали деталей про війну. Говорили лише, що живі і здорові, просили не переживати», — розповідає Юлія.
Наприкінці березня 2022 року Андрій Міщенко, який мав позивний Галас, разом з іншими добровольцями полетів до оточеного російськими військовими Маріуполя. Про те, що її син там, Юлія дізналась 7 квітня. Вона часто дзвонила Андрієві до того, та лише чула у слухавку, що абонент поза зоною досяжності. Тоді запитала у Нікіти, що відбувається. Він сказав: «Мамо, Андрій — у Маріуполі».
Молодший син набирав Юлію з окупованого міста всього лише тричі.
«Ми не говорили навіть хвилину. Просто пару слів. Я намагалась його розпитати про умови, про новини. Він мені ніколи нічого про себе не розповідав. Просто говорив: „Мамо, не переживай. Все добре!“ Це вся наша розмова», — каже Юлія.
«Мамо, тільки не плач»
Юлія дуже добре пам’ятає останню зустріч із Андрієм. Це було наприкінці березня, після зачистки Бучі. Андрій вже вирішив, що поїде в Маріуполь, йому вдалося ненадовго вирватись до мами.
«Ми ще тоді з ним так міцно обійнялись… Якби я знала, що це востаннє…» — говорить жінка.
12 квітня 2022 року Андрій востаннє зміг вийти на зв’язок. Юлія пригадує, що голос у сина був дуже сумний.
«Андрій сказав: „Я тебе люблю. Якщо зі мною щось станеться, я тебе прошу, тільки не плач“. Я намагаюсь не плакати, але мені не вдається», — журиться мати.
17 квітня старший син надіслав Юлії повідомлення: «Мамо, Андрій загинув».
Уже після похорону вона дізналася більше подробиць. Хлопців з Азова зібрали та повідомили про майбутню спецоперацію. Участь була добровільна. Нікіта, який вже мав досвід війни, розумів, що, швидше за все, це квиток в один кінець. Він відмовляв Андрія.
«Нікіта розповів, що хлопців уже не було, коли він прокинувся вранці. Андрій полетів із ними», — говорить Юлія. Вона навіть не здогадувалася, що син був розвідником, штурмовиком і брав участь в операції високого рівня секретності.
Андрія поховали 1 серпня 2022 року в селищі Баришівка неподалік Києва. Звідти родом його сім'я. Героя зустрічав чотирикілометровий живий коридор — люди стояли на колінах та запалювали лампадки.
Разом із мамою та бабусею Андрія була його колишня дівчина Саша. Вона допомогла знайти тіло бійця.
«Він дуже поспішав жити»
Саша познайомилася з Андрієм у лютому 2020 року через застосунок знайомств. Вона жила в Маріуполі, у 2013 році пішла служити у тоді ще не реформовану судову міліцію. Працювала у спеціальному батальйоні з охорони суддів, мала багато відряджень по Донецькій області. Андрій у той час служив біля Волновахи.
«Ми з Андрієм зідзвонились, і в нас дуже добре пішло спілкування. Я — поліцейська, він — військовий, у мене багато татуювань, а він займався татуюваннями. У нас було багато спільних тем для обговорення. Так ми і наспілкувались на стосунки», — згадує з усмішкою Саша.
Андрій цінував у людях почуття гумору і дуже смачно готував.
«Якось у нас був незначний конфлікт. Після нього повернулась додому, а він приготував мені суп, млинці з шоколадною пастою. Ми з ним навіть дивилися серіал Відчайдушні домогосподарки», — каже Саша.
Вона зустрічалась з Андрієм більше ніж пів року.
«Перше, що згадую про Галаса, як він легко підіймав мого 20-кілограмового собаку, — розповідає Саша. — Якось Андрій відкрив хвіртку — і собака вибіг на вулицю. Він пішов за ним і приніс на руках. Андрій дуже любив тварин».
Андрій хотів мати сім'ю. Мріяв про власний тату-салон. Гарно малював і втілював свій талант у татуюваннях.
«Тату — це і хобі, і заробіток Андрія. Він якось намалював портрет моєї сестри простим олівцем. У ньому було вміння та бажання творити щось красиве», — пригадує Саша.
Вони розійшлись з Андрієм, проте залишились друзями. Спочатку переписувались, але у 2021 році майже не спілкувались. Тож Саша здивувалась, коли побачила від нього повідомлення 15 березня 2022 року.
«Він був молодий, дуже поспішав жити. Все хотів спробувати, все хотів зробити. Такі хлопці, як він, і полетіли в Маріуполь на гелікоптерах, — каже вона. — Коли звільняв Гостомель, надіслав фото із вівчаркою. Сказав, що віддав її в притулок, але забере, коли повернеться з Маріуполя. Мені шкода, що не розпитала більше про притулок, інакше обов’язково забрала би звідти собаку».
«Вірив, що вдасться прорвати блокаду»
Повідомлення від Андрія Саша змогла прочитати на наступний день — 16 березня, коли нарешті опинилась на підконтрольній Україні території. До цього була в Маріуполі. Служила у Нацгвардії, куди перевелася у 2020-му.
«Я кажу йому: який Маріуполь? Там просто пекло! Росіяни там хіба з-під землі ще не стріляють. А він мені каже, що прилетить з хлопцями на гелікоптері, — розповідає Саша. — Мені взагалі це все якимось жартом видавалось. Ми, щоб вибратися з Маріуполя до Бердянська, проїхали 25 блокпостів. Я бачила стільки російської військової техніки. Уявляю, скільки там було ще приховано. Не те що гелікоптер, там і муха не пролетить».
Саша до останнього не вірила, що українським військовим вдасться прорватися в Маріуполь. Натомість Андрій сприймав місію дуже оптимістично.
«Казав, що вони прорвуть блокаду. Що у них гарне озброєння та забезпечення. Молодий, гарячий… Він просто не уявляв, що там відбувалося. Ніхто не уявляв», — говорить військовослужбовиця.
До 25 березня — моменту, коли розпочалась секретна місія в Маріуполі, вона спілкувалась із Андрієм кожного дня. Потім він прислав повідомлення, що вони вилітають.
Андрій вирушив у Маріуполь в якості командира, під його керівництвом було 15 людей.
Через деякий час Саша отримала від нього відео, де вони з побратимами йдуть на катері на тлі труб заводу Азовсталь. Хлопцям вдалось дістатися Маріуполя, це була перша подібна операція. Гелікоптери привезли медикаменти, продукти, зброю і забрали поранених.
«Я дізналася потім, що деяких моїх колег так вивезли. Вони живі завдяки таким людям, як Андрій», — говорить Саша.
Галас надсилав повідомлення та телефонував мамі і Саші, коли був біля Старлінку.
«Спочатку все було на позитиві, адреналіні та драйві. Казав, що все добре, — розповідає Саша. — Потім йому довелось ховати цивільних, були перші трьохсоті серед побратимів. У нього почався моральний спад. Він дедалі рідше виходив на зв’язок. Я казала, щоб висувався на Азовсталь, до своїх».
Уночі 15 квітня Андрій востаннє написав Саші. Вона думала, що він загинув того дня, оскільки тоді хлопці пішли на прорив. Згодом з’ясувалося, що він вижив, але 17 квітня був інший штурм, під час якого загинуло багато українських бійців, і серед них — Андрій.
Упізнали завдяки татуюванням
Коли Юлія дізналась про загибель Андрія, одразу подзвонила в патронатну службу Азову. Там їй спочатку сказали, що син вважається безвісти зниклим. Тільки потім підтвердили факт загибелі.
Юлія Міщенко почала шукати можливості повернути тіло сина з окупованого Маріуполя. На щастя, їй написала Саша. У Маріуполі залишились її знайомі. Дівчина попросила їх дізнатися про місце загибелі. У річці Кальміус виявили затонулий український БТР, який проривався на Азовсталь. Росіяни у травні підняли бойову машину азовців та зняли про це пропагандистське відео. Тіла бійців, які були в БТР, відправили на обмін.
Юлія розіслала фотографії Андрія в усі українські морги. Саша також приєдналася до пошуків, спілкувалася із родичами загиблих у Маріуполі військових.
«Дівчина, яка шукала тіло свого чоловіка, у одному з київських моргів випадково побачила Галаса. Вона надіслала мені фотографію руки із татуюванням. Малюнок був дуже розмитим, оскільки тіло довго перебувало у воді, але я впізнала одразу. Подзвонила його мамі — і ми поїхали разом на впізнання», — розповідає Саша.
Андрія впізнали завдяки татуюванням: вовк із серіалу Відьмак на одній руці, троянда — на іншій, напис Hardcore на пальцях і Барт Сімпсон на нозі. На процедуру також приїхав батько захисника. Утім, до тіла так і не підійшов. Він не був впевнений, що це його син, після похорону просив навіть провести ексгумацію.
Завдяки патронатній службі Азову Андрія змогли поховати у день впізнання — 1 серпня 2022 року.
Більшість документів про службу сина Юлія збирала самотужки.
«Пів року я не працювала. Стояла під воротами частини по декілька годин, щоб хтось до мене вийшов, — пригадує жінка. — Коли вийшли, не сказали навіть його звання. Уся інформація про Андрія засекречена».
Андрій Міщенко отримав орден За мужність ІІІ ступеня посмертно. На сайті президента є петиція про присвоєння йому звання Героя України за оборону Маріуполя. Петиція назбирала понад 26 000 голосів та перебуває на розгляді.
Після загибелі молодшого брата Нікіта демобілізувався. Це рішення далось йому дуже тяжко, каже мама: «Якось дістав фотографію, де він з Андрієм та побратимами. З усіх, хто є на цьому фото, живий лише Нікіта».
