«Балансуємо на небезпечній межі». Серед українців триває дискусія щодо ЗСУ, яку в жодному разі не можна було починати — інтерв'ю з Диким
Ветеран російсько-української війни, екскомандир роти батальйону Айдар Євген Дикий в інтерв'ю Radio NV — про недоцільність втручання тилу у військові справи і єдине раціональне питання, яке виникає у цій ситуації, — можливість заміни генералітету новим поколінням воїнів.
— Останнім часом в мене складається враження, що ми справді десь повернули не туди в питанні інформації. Завжди взаємовідносини між суспільством та військовими були, напевно, найважливішими в стійкості українського народу. Але час від часу з’являються так звані теми українських комбатів, яких то публічно підтримують, то публічно засуджують. Що відбувається і як з цим давати раду?
— На жаль, я можу повністю погодитись, що ми сильно звернули не туди. І ви почали нашу розмову одразу з однієї з найбільш тривожних тенденцій взагалі нашого інформаційного простору.
Мені здається, що так сталося, що [народна депутатка] Мар’яна Безугла, а далі вже далеко не вона одна, відкрили ту скриньку Пандори, яку, на мою думку, в жодному разі відкривати було не можна.
Річ у тому, що ми добре знаємо, що наша армія не ідеальна. Ми чудово знаємо, що наша армія — це мільйон людей, це більше, ніж соціологічний зріз суспільства. Коли соціологи проводять опитування, то вважається, що чотири тисячі респондентів — це вже дуже репрезентативна вибірка, на якій будуть представлені всі варіанти.
А тут — більше мільйона людей. Представлені, дійсно, всі варіанти людей в нашому суспільстві - від героїв до покидьків, від інтелектуалів до, вибачте, абсолютних дебілів. От є реально всі в цьому мільйоні. І на дуже різних посадах є дійсно дуже різні люди.
Також є реальні засадничі проблеми нашої армії, враховуючи її генезу, що вона виросла з радянської армії шляхом дуже складних і дуже дивних часто трансформацій. Враховуючи, що десь чверть століття країна жила в глибокому переконанні, що армія взагалі країні не потрібна, що воювати ніколи ми не будемо. Відповідно, армію до цього і не готували. Ми все це знаємо.
Ми знаємо в результаті, що ця армія далеко не ідеальна. Ми знаємо, що в ній є дуже різні командири — від дійсно дуже талановитих до, вибачайте, абсолютно тупих. Те ж стосується не тільки командирів. Те саме стосується і рядових бійців. І це просто рівно така сама картина, як в нас з вами тут, в цивільному житті. Яку б ми сферу не взяли, так само будуть дуже різні люди — і різного інтелекту, і різних моральних якостей.
Але тут є два ключові моменти. По-перше, оці всі дуже різні люди, які об'єднуються поняттям армія, зараз всі нас з вами захищають. Так, від найгеніальнішого комбата до найтупішого, від найсміливішого бійця до майже дезертира. Але поки ще є «майже», вони всі нас з вами захищають, вони дають можливість нам з вами взагалі жити, спілкуватись, робити свою роботу.
Їм значно важче, ніж нам. Це один бік цього питання, який ставить моральне питання: а хто ми такі, щоб, власне, обговорювати те, що дуже відмінно від нашого з вами досвіду, від нашого з вами щоденного життя?
А є другий момент. Наші офіцери, наші командири далеко не ідеальні, але в будь-якому разі військові - це професія. Військові - це професія, на яку вчаться роками. Я, до речі, саме тому категорично завжди заперечую, коли мене називають військовим. Я цивільний, в якого є військовий досвід, не більше того. Це не замінює військового училища, це не замінює років послідовної кар'єри від лейтенанта до генерал-лейтенанта. Це не замінює академію Генштабу.
І лікарі, наприклад, теж бувають різні. Є лікарі більш здібні, є менш здібні, є лікарі, скажімо, більш старанні, є більш халтурні. Але в будь-якому разі навіть найгірший лікар відрізняється від простого пацієнта без медичної освіти. І от в стосунках нас з вами, цивільних, і армії ми [виступаємо] в ролі пацієнтів, вони — в ролі лікарі.
І одна справа, коли на консиліумі лікарі сперечаються між собою, а зовсім інша справа, коли суперечку лікарів починає розбирати якийсь великий «базар-вокзал», коли в нас таксисти, вчителі музики, двірники почали цілком серйозно брати участь у консиліумі медиків і обговорювати діагнози, пропонувати лікування.
Цю скриньку Пандори не можна було відкривати. На жаль, вона вже відкрита. Почалося з окремих цивільних діячів. На жаль, зараз ми вже на тій стадії, коли і сама армія втягнулася в оцей процес «базар-вокзалу» замість «консиліуму лікарів». І, на мою думку, ми зараз балансуємо на дуже небезпечній межі.
