«Все було завалено ліжками, тілами, і вогонь всюди». Інтерв'ю з азовцем Олександром Веренготовим, який вижив під час теракту в Оленівці
Олександр Малік Веренготов (Фото: Фото надане героєм матеріалу)
До роковин трагедії у Оленівській колонії 28 липня азовець Олександр Веренготов, якому вдалося вижити під час вибуху, згадує той день та розповідає про своє перебування у російському полоні.
В ніч на 29 липня 2022 року на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120 в окупованій Оленівці, що на Донеччині, пролунали вибухи. Внаслідок заздалегідь спланованого росіянами теракту загинуло 53 українських військовополонених — зокрема захисники Азовсталі, які перебували у бараці 200. Ще понад 130 отримали поранення.
Сьогодні Азов, чиї військовослужбовці й досі залишаються у полоні в Оленівці, закликає зробити 28 липня Днем вшанування памʼяті захисників та захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні.
Головний сержант, технік вузла звʼязку бригади Азов Олександр Веренготов, позивний Малік — один із тих, кому вдалося вижити під час теракту в Оленівці. Веренготов вперше пішов воювати ще після початку війни на Донбасі — воював у складі 56 бригади Збройних сил України. У 2017 році звільнився, але вже наступного, 2018 року на запрошення знайомих став частиною тоді ще полку Азов, де прослужив до вересня 2021-го.
«Після всього побаченого зсередини я повернувся додому, але мене все одно тягнуло, не міг спокійно сидіти», — згадує Олександр Веренготов.
Початок повномасштабної війни зустрів вдома з родиною — тоді саме народився його син. Та дізнавшись, що відбувається, відразу зібрав речі та вирушив до Маріуполя, аби продовжити службу як зв’язківець.
У інтерв'ю NV Олександр Веренготов розповідає про теракт в Оленівці, а також згадує своє перебування у полоні в російському Таганрозі та Волгоградській області.
Про вихід з Азовсталі і прибуття в Оленівку
26 березня 2022-го ми заїхали на Азовсталь. 15 квітня, після загибелі мого командира, я почав виконувати його обов’язки.
Виходив я з Азовсталі 20 травня 2022 року. З собою у нас були деякі речі: засоби особистої гігієни, одяг, якась їжа, сухпаї. На мосту в Маріуполі росіяни обшукували нас, позабирали майже усе, що ми мали. Частину — повикидали. З тим, що залишилося, повезли до колонії в Оленівці. По дорозі супроводжували російські гелікоптери, БТРи. Їхали довго, потім ще цілу ніч стояли під самим СІЗО.
Під ранок заїхали на територію, де під час огляду нас роздягали до гола, забрали те з речей, що у нас ще залишалося після попереднього разу — навіть шнурівки з взуття.
Нас розділили по баракам, для азовців визначили два окремих. Умов взагалі ніяких: ліжок не було, туалету, води теж, було лише світло, і оголена проводка. Пізніше нам поставили двоярусні металеві радянські ліжка, половина з яких — зламані. Ми самі все ремонтували, наводили у бараці лад.
Поки ми перебували у цих бараках, мало не кожен день чули і бачили їхні обстріли. Вони ставили біля паркану колонії Гради і стріляли у бік наших військових: встануть, вистріляють пакет, одразу тікають і чекають, поки наші будуть відповідати — напевне, щоб воно потрапило у цю ж колонію.
27 липня прийшло керівництво і оголосило список на 193 людей, котрих переводять в інший барак — як вони казали, для проведення ремонтних робіт в цих бараках, де ми наразі живемо. Як ми чули, планувалося перевести 200 людей, але заїхало 198. На ранок 28 липня п’ятьох людей з підрозділу забрали на на етап, так і залишилось нас 193.
Барак на території промзони, до якого нас перевели, був колишнім ангаром. Туди поставили двоярусні металеві ліжка, на вулиці вирили туалети, встановили бочку з питною водою, огородили парканом і колючим дротом — це всі умови. За день до вибуху приходили якісь робітники: нас тоді закрили в ангарі, поки вони посилювали паркан колючим дротом, щоб не можна було ніде пролізти. Також приходив чоловік, ймовірно, електрик, і щось робив у електрощитовій.
Їхні охоронці — спецпризначенці — біля цього ангару на відстані близько 100 м облаштували собі капонір, захистившись ящиками з-під снарядів із землею всередині. Тоді ми не знали, що чому вони стоять так далеко, бо огляд звідти — не дуже.
Вночі 28 липня був наказ позакривати всі двері, які закривали ангар, виставили чергових для охорони ангара. О 22:00 був відбій, після того черговий нас пускав у туалет по одному. Я ліг на ліжко, поклав під голову фліску, яка служила мені за подушку, і заснув.
Про масове вбивство у Оленівці
Я вже спав, коли — чую вибух. Відкрив очі, навколо — пил, шумно. Але в принципі це в тих умовах було звично, адже ми і до того чули якісь вибухи від обстрілів навколо. Тож я закрив очі, знову заснув. Вдруге прокинувся від сильного шуму і нового вибуху: навколо мене все палає, у диму, і на мені спальник горить.
Я спочатку не зрозумів, що відбувається. Дивлюсь по сторонам — все у полум'ї, особливо з правої сторони, де епіцентр прильоту. Ліжка покручені, поламані, навколо крики, стеля горить. У мене лівий бік — весь у крові, бо на момент вибуху я спав на животі, лівою стороною до епіцентру. Зістрибнув з ліжка зі свого другого ярусу, знайшов берці, куртку, намагався просуватися до виходу. Все було завалено ліжками, тілами, частинами тіл, кінцівками, і вогонь повсюди.
Я довго не міг пробратися до виходу. Бачив хлопця без ноги, але не зміг йому допомогти — мені не вдавалося ні вирівнятися, ні зігнутися до кінця, міг лише перебувати у згорбленому стані. Мені було тяжко дихати, боляче рухатися. Коли просунувся далі, побачив, що там багато таких хлопців: вони лежали, корчилися від болю, хтось кликав на допомогу. Пам’ятаю, був один хлопець, з яким ми заїжджали разом до цього барака. Коли я намагався вийти, то побачив його голову — його ліжко було біля епіцентру вибуху.
Коли вибрався, побачив, що на основному виході з ангару вцілілі, але поранені хлопці намагалися розідрати сітку-рабицю, щоб вийти за територію. Адміністрація колонії ще при першому вибуху покинула територію промзони. Хлопці намагалися кричати, кликали на допомогу, та ніхто не відзивався — їх як вітром знесло. Зрештою, коли сітку розірвали, ми вийшли далі. Усі вцілілі починали по можливості виносити загиблих хлопців, складали біля воріт, і допомагали трьохсотим, виводили їх до дороги.
Про виїзд з Оленівки
Поранені почали збиратися біля воріт, казали, що потрібно надати медичну допомогу. На що росіяни стали стріляти в повітря, змушуючи відійти від воріт. Ми відійшли на дорогу. Допомогу надавати прийшли такі ж самі полонені медики, але не було в них нічого, крім ганчірок, щоб перев’язати рани. Розподілили людей за складністю поранень. Сказали, чекайте, буде у вас евакуація, відвезуть всіх до лікарні. Часу пройшло від моменту вибуху до цієї розмови, може, години чотири — довго це тривало. Коли оглядали ці медики, то записали на першочергову евакуацію.
Врешті приходить якесь їхнє російське начальство, каже: «Давайте одного живого. Ось тобі папір, ручка, записуй прізвища тих, хто потребує евакуації». Хлопець починає переписувати. Я у списку був 18-м. Пройшло ще багато часу. Двоє хлопців, які були переді мною під номерами 16 і 17, стікають кров’ю, помирають. Приїжджає КАМАЗ. Знову приходить цей начальник, каже, беріть носилки, грузіть своїх. КАМАЗ тільки один, і зрозуміло, що всі не влізуть.
Тоді він починає перевіряти всіх по списку, а потім ще один, уже біля воріт, кожного звіряє з особовою справою — це довгий час триває, хлопці кричать, мучаться, стікають кров’ю, він ліхтариком світить кожному в обличчя.
У КАМАЗ нас потім закидували як дерев’яні колоди. Коли черга дійшла до мене, я зрозумів, що мене беруть останнім — якби не ті двоє хлопців, які були переді мною і загинули, я б туди б не потрапив.
Їхали ми довго — пару хлопців, які сильно стікали кров’ю, до кінця поїздки не витримали. В мене на руках лежав хлопець з пробитою головою, я бачив його мозок. Намагався якось затулити рану, але зрозумів, що пульсу вже немає.
Вранці приїхали до Донецька, у 14-й госпіталь. В мене берці повні крові по вінця. Я йду, розхлюпую все це по білій плитці. Довели мене до рентгенкабінету. Ще півгодини чекав під тим кабінетом, поки вони переписували всі дані, прізвища. З п’ятої спроби у них вийшло зробити мені знімки. Під супроводом піднявся в палату, але лягти мені не дали — повна палата крові, мені боляче, але мене знов забрали в інше місце. Як потім виявилося, у 16-й госпіталь. Там мені зробили операцію. Відкрив я очі у реанімаційному відділенні, прив’язаний до ліжка: капельниці, трубки у горлі, дренажі, живіт заклеєний. Операція була складною, лікарі сказали, що вижив я дивом — втратив два з половиною літри крові, довелося видалити селезінку, а також вилучили два уламки. Третій уламок витягли вже коли повернувся до Києва.
Я не пам’ятаю, скільки пролежав у цій реанімації. Але мене здивувало, що після операції мені надавали нормальне лікування: кожен день робили перев’язки, ставили крапельниці. Мені навіть переливали кров, тож тепер виходить, що в мені тече трошки «днрівської» крові. Нас охороняло четверо представників так званої ДНР — молоді хлопці, думаю, років по 18−20.
Про етап у Таганрог
На початку вересня з лікарні нас відвезли назад до Оленівки — на головах були мішки, на руках — кайданки. Коли тільки вийшли з автобуса, нас відразу ставлять на коліна, обличчям в підлогу, і починають бити ногами — раніше там, у Оленівці такого не було.
В Оленівці ми просиділи до 26 вересня, допоки за новими списками нас не погрузили в КАМАЗи і не відправили на етап. Їхали з перев’язаними скотчем руками, головами і очима, було дуже душно, нічим дихати. Сиділи «ялинкою»: один за одним, і руки закидали на голову наступному побратимові. Їхали так ми кілька годин. Ноги, руки — все позатікало. Не знаю, чи це правда, але з того, що я чув, то не всі хлопці ту поїздку пережили.
На під'їзді вже стало зрозуміло, що то — Росія: ті, хто нас везли, дуже голосно кричали, вигукували гімн Росії, співали пісні Газманова. Гальмують КАМАЗи, відкриваються борти, ми зв’язані, й нас починають скидати по черзі на підлогу, лупцювати з усіх сторін. Очі зав’язані, ти не бачиш, а вони — по голові, по спині, по ногам, по животу, всюди били.
Коли тягнули по коридору далі, теж лупцювали, застосовували кийки, шокери. Вони дуже на нас чекали. Тільки й чути було: «А що, Азов? Давай, йди сюди». Допитали, потім знову роздягнули: холодний душ, на вході — «кабан» здоровенний тримає електрошокер довжиною метра півтора, для худоби, може, якоїсь. І тебе під струєю води б'є цим шокером: серце стає на долі секунди, коли отримуєш розряд.
Кожного ранку і в обід — перевірка, тобто два рази на день мінімум тебе лупцюють. Вибігаєш на коридор, руки на стіну, ноги на ширині плечей і починають бити: по рукам, по ногам, по животу.
Там нас змушували вчити гімн Росії, вірші, біографію російського президента, історичні факти про герб, його походження і значення. Якщо хтось з камери не міг відповісти, коли його про це питали — били. Десь помилився словом — били всю камеру. Цілими днями ми співали гімни, російські пісні про Катюшу, репертуар Расторгуєва і Газманова.
Камера, у якій ми були — напівпідвальне приміщення, вікна дерев’яні, дуже холодно. О 8:00 ранку ми чули їхні спецсигнали: отже, зміна прийшла на роботу. Відкривається кімната зберігання зброї, чуємо, значить, вже спецзахист отримали. І далі — крики, які нам було чути через вікно з катівні. Все, робочий день почався — ми сидимо і чекаємо, коли прийде наша черга. Десь о 17:00 чи о 18:00 їхній робочий день закінчувався.
Про етап до СІЗО у Волгоградській області
Ми пробули у Таганрозі дев’ять місяців. Одного разу вночі нас змушують встати, називають наші прізвища, і кажуть: «З речами на вихід». Ми збираємося, один хлопець каже: «Це по-любому на обмін». А ми моїм другом: та ні, їдемо в Мордор. Якраз за день до цього нам у камеру зайшла книжка Джона Толкіна — Володар перснів.
Їхали близько 10 годин. Майже всі думали, що справді їдуть на обмін: уже плани будували, що і їм як робити, як вони близьких своїх побачать. І раптом — знов СІЗО, колючий дріт. Нас привезли у місто Камишин, Волгоградська область.
Як виявилось потім, у Камишині у всіх камерах жило більше людей, ніж та кількість, на яку вони були розраховані. Але спальні місця були для кожного — їх доставляли і доварювали. Висіла камера спостереження, а також стояв «домофон» — зв’язок. У Таганрозі цього не було.
Правила були такі: пересування по камері — заборонено, максимум по одному можна встати, піти в туалет. Треба постійно сидіти під наглядом відеокамери: якщо сядеш за столом на лавці, камера тебе не буде бачити. Тому було наказано сісти на верхній ярус ліжка — отак сидиш весь день як куріпка на жердині, ноги передавлює. Спілкуватися між собою не можна, у вікно дивитися — не можна, навіть голову повертати в той бік. Більше 2−3 хвилин у туалеті перебувати не можна. За будь-яке порушення відкривають двері, виводять на коридор і починають лупцювати. Постійно застосовували шокери. Я казав їм, щоб не били по черевній порожнині, бо там була операція. Вони питали: «А з головою що?». Кажу, з головою все нормально. І так мене почали бити по голові.
У Таганрозі з першого дня почали всіх проводити по їхнім так званим слідчим і допитувати. У Камишині ж було по-іншому: в перший день приїхали слідчі, зняли відбитки, взяли ДНК, пофотографували. Перевірка відбувалася теж двічі на день, о 8:00 ранку та о 20:00 вечора. Протягом дня — вибіркові «досмотри» самої камери.
Над нашою камерою була так звана катівня, де проводилися допити — вони працювали майже 24/7. Я чув, як кричать, але в перші дні ми не знали, що там відбувається. Чуємо — когось ведуть, завели, і далі — люті крики. Чуєш по коридору дзвін ключів, і думаєш, коли вже за тобою прийдуть.
Пересувалися по коридорам в згорбленому стані, руки за спиною, один головою до дупи іншого, а якщо розрив цієї дистанції — лупцювання, шокер. Банщик був справжнім садистом: завжди мав при собі шокер, і отримував кайф від того, що нас ним «палив» — запах був, наче від смаленої курки. Пізніше він зламав мені трубою ногу. Він дуже нас ненавидів і казав, що якби була його воля, всіх повбивав би.
Одного разу хлопця з нашої камери забрали і повели в ту катівню. Він тоді розповів, що там відбувається, а вже пізніше і я туди теж потрапив. Отже, коли відкриваються двері, одразу — подача з ноги в живіт, ти падаєш на підлогу, мішок на голову, руки зав’язують до спини, починають лупцювати. Шокери застосовують, також — прив’язують до мізинців пальців два дроти і починають крутити тапіком. Ти не можеш нічого ні сказати, ні подумати, ні вдихнути, ні видихнути. І отак продовжується годину. Ставлять тобі якісь питання, а ти навіть нічого сказати не можеш. Питали одне і те ж: скількох убив? Де? Коли? Про те, чому нібито ми підірвали Драмтеатр у Маріуполі.
Через кілька годин таких катувань ти готовий підписати все, що тобі скажуть. Але вони у відповідь говорять: «нам нужна правда». І продовжують знову. Цю процедуру мав пройти кожен, незалежно від віку, стану здоров’я. Нас за людей взагалі ніхто не вважав. Приїжджали також, імовірно, співробітники ФСБ, знімали на камеру сюжети про те, як добре у російському полоні, що нас одягають, годують, що про нас піклуються, водять в баню. Також записували звернення до наших військових щодо того, що їм нібито краще здаватися в полон.
Про обмін
Тоді, у березні 2025-го, ніхто не думав про обмін. Здавалося, ми вже звикли жити в тому лайні.
З нами сидів хлопець 25 років, теж з Азова. У лютому була історія, коли йому дали нашу військову форму, сказали вдягати повністю все: китель, штани, фліска, бушлат, шапка. Його забрали на вихід. Ми думали, він поїде додому. Але повернувся за пару годин — виявилося, його знімали для місцевого телебачення, для пропагандистської програми про те, як добре у російському полоні.
Отже, ця форма лежала десь місяць. Напередодні мого обміну дзвонить «домофон» у камері, викликають цього хлопця та наказують йому передати ту форму мені. Я вдягаюся, мене забирають у кабінет, а там молодий ФСБшник — проводить мені допит. Навіть дав мені сигарету: це була моя друга сигарета за три роки полону. Отже, ми поговорили, мене відвели назад до камери. Наступний ранок починався як завжди: підйом, співаємо російський гімн, потім сніданок. Черговий шукає мене, каже:"Снідай і одягай форму". Тоді прийшли і кажуть: «Все, з речами на вихід».
26 людей з нашого СІЗО зібрали, посадили до автозаків. За три-чотири години зупинилися, зайшов російський полковник — на диво дуже добрий. Спитав, чи знаємо, куди ми їдемо. А тоді каже: «Ні, я вам не скажу, самі побачите». Приїхали до аеропорту — судячи з усього, це був Таганрог. Далі летіли у вантажному літаку. Тоді знову був аеропорт, ще один літак — на очах у нас були пов’язки.
Коли прилетіли вдруге, відкриваються двері, і я бачу автобуси, на яких написано «Гомель». Все, ми вже для них не п*дари, вже кажуть нам: «Обережно спускайтеся, щоб не послизнутись». Посідали автобуси, нас довезли до кордону. Потім довго сиділи на самому кордоні.
Коли я вперше побачив український прапор — на самому початку українського кордону, у мене потекли сльози. Я навіть не міг повірити, що це справді відбувається. Полон — це дуже тяжко, і залишає за собою великі наслідки для здоров’я, для психіки, з якими тепер намагаюся впоратися. Та головне, що я — повернувся.
