Популярним місцем зустрічей у 1960−1970-х роках були «плішки», так називали публічні точки для знайомств і сексу. У Києві — це Гідропарк і підземка на Бессарабці, у Донецьку — «Надька» біля бібліотеки імені Крупської, у Дніпропетровську — парк біля облради, розповів дослідник ЛГБТ-проблематики в країнах Східної Европи і Центральної Азії Максим Касянчук.

«Схема повторювалася: парк, щоб непомітно прийти і піти, туалет для сексу, адміністративна будівля неподалік. Там бували й заможні чоловіки, зі статусом і грошима. Їх міліція не чіпала або швидко відпускала», — пояснює він.

Призначали побачення іноді за допомогою написів на стінах чи огорожах, наприклад: «Буду о 15-й, смокчу». Але «плішки» не стали острівцем безпеки для квірів, зазначає дослідник. Туди часто приходили «ремонтні бригади» — групи підлітків, які хотіли «поремонтувати п**арасів», себто побити і пограбувати.

Касянчук каже: безпечнішою альтернативою були квартирники «для своїх». «Своїми» вважали людей, які не здадуть органам і не заразять сифілісом. Анонімність і непомітність відігравали велику роль: навіть завсідники квартирників чи «плішок» при сторонніх у публічному просторі не віталися, щоб не привертати зайвої уваги.

У жінок в УРСР, на відміну від чоловіків, не було «плішок». Лесбійські й бісексуальні зв’язки залишалися в тіні. «Вони ховалися у приватному домашньому просторі, де іноді формувалися гомосексуальні „сім'ї“ — часто навіть це не було усвідомлено самими учасницями», — пише дослідниця Марія Маєрчик у праці Вторгнення гомосексуальності.

Тільки наприкінці 70-х — на початку 80-х почало формуватися те, що тепер називають гей-субкультурою. Касянчук стверджує, що до цього часу ЛГБТ-люди не усвідомлювали себе як спільноту і не пишалися приналежністю до неї.

Публічні місця для зустрічей з’явилися ближче до часів незалежності. Наприкінці 1980-х у пресі вже можна було зустріти оголошення на кшталт «жінка шукає жінку».

Повністю дослідження Валерії Широкової про квір-людей України від радянських часів до наших днів читайте ТУТ.