Жуган і його колишній партнер, небінарна персона, яка називає себе Антоніна, на фронті з 2022 року. За словами мінометника, Антоніна ніколи не відмовлялася від найскладніших завдань.

«Міняла алкашів-синяків на позиціях, коли ті не могли їх утримати, ходила розкопувати завалені бліндажі під дронами. Робила те, на що не погоджувався ніхто інший. Але навіть це не знімало упередженого ставлення: не може чоловік називати себе „Антоніна“ і казати „вона“», — розповідає Жуган.

Сам він дістав важку контузію у серпні 2025 року, рятуючи пораненого бійця під Покровськом.

Водночас партнери ЛГБТ-військових залишаються «непомітними» для держави, констатує боєць. Вони не потраплять до реанімації до коханої людини в разі її поранення, не мають права ухвалювати рішення про лікування чи поховання і навіть офіційного повідомлення про смерть можуть не отримати. Та й певні упередження щодо геїв в армії нікуди не поділися.

«Мені кажуть: носишся зі своєю гейськістю! Але якщо, не дай Боже, мене вб’ють свої ж, це створить суспільний резонанс. Я воюю, виконую завдання так само, як інші. Але без закону моя найближча людина лишається ніким. Це треба змінити», — переконаний Жуган.

Він наголошує, що суспільство має остаточно визнати існування ЛГБТ-спільноти, і сам після війни готовий активно відстоювати свої права.

«Коли війна закінчиться, Україна переможе, відвоює всі території, а Росія розвалиться на атоми, ми з гомофобами зустрінемося по різні боки барикад. Але вже не буде такого, що ЛГБТ-люди — це жертви, яких б’ють, — запевняє Олександр. — Я бачу, що зазвичай ригають гомофобною маячнею ті, хто сидить у штабі. А всі хлопці, з якими я стикався на бойових, про це не говорили і не думали — там просто не до того».

Повністю дослідження Валерії Широкової про квір-людей України від радянських часів до наших днів читайте ТУТ.