Крим: повернути не можна відмовитись
20 січня – День Автономної Республіки Крим. Цього дня у 1991 році на першому в СРСР легітимному місцевому референдумі населення висловилося за відновлення автономного статусу півострова, а вже 12 лютого Крим отримав автономію у складі радянської України. Згодом був частиною незалежної України. У лютому-березні 2014 року Росія провела спецоперацію та анексувала український Крим.
Цивілізований світ публічно став на бік України. США, країни ЄС, Японія й інші не визнали приєднання Криму до Росії і ввели щодо кремлівської влади санкції, які розширювалися протягом наступних років.
Торік Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) прийняла більш жорстке рішення в українському питанні, ніж очікувалося: українським парламентарям вдалося добитися, щоб у тексті її документу з'явилося визнання того, що конфлікт в Україні насправді є російською агресією, а щодо Криму було введено термін «окупований».
Згодом Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)», ініційовану Україною. Вперше в офіційних документах ООН Росія визнавалася державою-окупантом, а Крим – окупованою територією. Прийняття резолюції дозволяє офіційно вживати в усіх документах Організації визначення «тимчасова окупація української Автономної Республіки Крим і міста Севастополь».
Окрім того, Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі визнав ситуацію в анексованому Криму рівнозначною міжнародному збройному конфлікту між Україною та Росією.
Утім агресор не відступає. РФ робить усе, щоб виправдати анексію, маніпулювати історією півострова та настроями, тероризує кримчан, які залишаються на проукраїнських позиціях.
Як повернути півострів, НВ запитало відомих кримчан:
Мустафа Джемілєв, уповноважений президента України у справах кримськотатарського народу, народний депутат від БПП:
Неможливо говорити про Україну без Криму. Що стосується звільнення, то ситуація така, що ми не можемо воєнним шляхом це зробити. Співвідношення сил не те. Такий варіант пов'язаний із великими людськими втратами та навіть втратою цілого півострова.
Ми закликаємо співвітчизників не покидати цієї території. Бачимо звільнення Криму шляхом достатнього тиску на країну-агресора. У першу чергу – через економічні санкції, які мають бути настільки ефективними, що заставили б агресора рахуватися з міжнародним правом і поводитися пристойно.
Протягом 2016 року було досягнуто великих дипломатичних успіхів Україною. Це резолюції ПАРЄ, рішення Генасамблеї ООН, декларація ОБСЄ, рішення прокурора Міжнародного трибуналу. Це позитивні кроки. Та головне – довести РФ до такого стану, щоб іншого вибору, як припинити агресію, у неї не було. Сподіваюся, санкції будуть посилюватися або хоч збережуться у нинішньому вигляді.
Щодо настроїв у Криму, то нагадаю, коли розвалювався СРСР, тих, хто хотів залишитися в його складі, і тих, хто прагнув незалежності України, було десь 50 на 50. Та поспіли кримські татари [повернення народу з депортації почалося наприкінці 1989 року]. Їх було вже близько 5-6%. Це зіграло важливу роль, оскільки ці люди, звісно, були за Україну.
Що стосується проросійських настроїв у Криму вже у часи незалежності, то вони були і є зараз. Адже переважна більшість російськомовного населення півострова – це післявоєнні переселенці, люди, які мають зв’язки з Росією, родичів там. Та не можна говорити, що більшість хотіла до РФ. І той так званий «референдум», проведений після окупації у 2014 році, – абсурд. Зрозуміло, що його «результати» не сприйняло світове співтовариство. Історія знає такі «референдуми». Після захоплення Австрії Гітлер там теж провів референдум, і 99,73 % австрійців підтримали приєднання Австрійської республіки до Третього Рейху. Та це було міжнародним злочином, за який довелося відповідати на Нюрнберзькому процесі.
Нині ті, хто ревносно кричали «Росія! Росія!», вже інакше висловлюються. Звісно, є втрачені «ватники». Та більшість говорять, що їх підло обдурили, що краще б тоді руку собі відрізали, якою проголосували. Але не чекайте, що вам хтось це відкрито скаже на камеру. Люди бояться. Терор у Криму буде посилюватися. Адже терористичні окупаційні режими можуть триматися тільки на страху. Вони стараються залякати усіх.
Коли говорять, мовляв, влаштуймо в країні хороше життя і жителі Криму самі захочуть в Україну, то це абсурд! Ось коли російський режим рахувався з думкою населення?! Згадайте Чечню, де частину людей знищили, частину заставили емігрувати, і де сьогодні залишилися путінські чеченці. Нагадаю також, що за Кримінальним кодексом РФ розмови про необхідність проведення референдуму задля визначення статусу території підпадають під статтю 280, яка передбачає до 5 років позбавлення волі за посягання на територіальну цілісність Росії.
Ахтем Сеітаблаєв, актор та кінорежисер:
У кримських татар немає іншої батьківщини, як Крим. Ми будемо боротися за повернення Криму в Україну. І чи можлива Україна без Києва, Харкова, Одеси, Львова, Ужгорода? Ні. Як і без Криму. Громадяни ніколи не підтримають тезу про відрізання Криму, відділення частини Донбасу.
Мені дуже щастить. Мої друзі – люди, які розуміють і підтримують не тільки кримських татар, а й усіх проукраїнськи налаштованих людей, які живуть на окупованих територіях, у концтаборі. Я відчуваю підтримку журналістів, колег по кіно, телебаченню і театру, простих людей. Але нема потрібних кроків державних діячів.
Усі роки незалежності робилося все, щоб ми – люди, які живуть в Україні – якомога менше знали один про одного. Згадайте, які були страшилки, стереотипи задля розбрату. Згадуючи про кримських татар, говорили про чебуреки, пахлаву та самозахоплення, а також про прагнення від’єднати Крим від України, приєднати його до Туреччини.
Роками робилося все, щоб ми – громадяни України – не були об’єднані в політичну націю, кожен представник якої відчував би свою персональну відповідальність за те, що робиться в країні. Маю надію, що на тлі нинішніх трагічних подій прийде розуміння важливості вміти чути, прислуховуватися та поважати один одного, в тому числі і до влади. Певно це воля Всевишнього, що ми пройшли випробування та почали відбудовувати разом Україну для наших дітей.
Вважаю, Верховна Рада України має зробити важливий крок. Досі не прийнятий закон, який назве кримських татар корінним народом Криму. Не розумію, чому досі це не зроблено. Причина може бути одна – бізнес-інтереси окремих політиків та олігархів, які хочуть мати ґешефт із РФ і ратують за замирення з окупантом. Та прийняття такого закону дозволить Україні на міжнародному рівні, у міжнародних судах, відстоюючи територіальну цілісність, говорити, що є утиски корінного народу Криму.
Олег Панюта, журналіст, відомий телеведучий:
У мене живуть батьки в Джанкої, брат залишився в Криму, двоюрідні сестри і брати, друзі там. Жаль, не їжджу. Якщо мене спитають у Криму, чи Крим – це Росія, то я ж скажу, що ні, що Україна. Це перше, за що мене там заберуть. А я не зможу сказати інакше.
Рецепт повернення Криму, на мій погляд, абсолютно простий і здійсненний. Кожна людина, яка живе в Криму, має вважати, що Крим – це Україна. Лише тоді Крим стане українським.
Ольга Тимошенко, до анексії Криму була директором єдиної в Євпаторії школи з українською мовою навчання:
Не можна опускати руки. Без віри нічого не буде. Повернення відбудеться в один день. Що має статися? Не знаю. Якийсь космічний порух. Досі не можу зрозуміти, як то все тоді відбулося. Все було настільки нелогічно, настілки неправильно. Мусить усе виправитися. Станеться раптово. В одну ніч. Розумієте, 20% кримчан хочуть, щоб повернулася Україна, 20% – ні. А між ними 60% тих, кому абсолютно байдуже, їх куди спрямують, туди вони й підуть.
Можна багато говорити про волю керівників нашої держави та інше. Та насправді багатого робиться. І світова підтримка є, санкції. Інше – за нами. Ми робимо все, що можемо. Вчимо кримських дітей, які звертаються за екстернатною формою навчання і бажають вступити у українські виші. У Криму ніхто навіть не знає, що діти отримують атестати.
Ми створюємо всі умови для молодого проукраїнського покоління. І вірю, що все буде добре. Тьма розсіється і буде сонце – кримське українське сонце.
