Від першої особи. Щоденник українського селянина Нестора Білоуса, який жив пiд час Голодомору
Сьогодні, 23 листопада, — День пам’яті жертв Голодомору, внаслідок якого загинули мільйони українців.
НВ публікує архівні матеріали різних років, які тим чи іншим чином стосуються трагічних подій 86-річної давності. Щоденник звичайного українського селянина Нестора Білоуса розповідає про передумови Голодомору і саму трагедію з точнicтю наукового дослідження.
До кінця 1920-х радянська влада не тільки усвідомила гостру потребу валюти для своїх великих будівництв, але і зрозуміла: на світовому ринку країна може запропонувати тільки один товар — зерно.
У серпні 1929-го Йосип Сталін, який на той час уже підім'яв під себе партію і керівництво СРСР, так висловився про ситуацію: «Якщо з хлібом виграємо, виграємо в усьому — і в галузі внутрішньої, і в галузі зовнішньої політики».
Ще чіткіше про важливість хлібозаготівель він висловився через рік, в одному з листів до підлеглих: «Форсуйте вивезення хліба щосили. У цьому тепер суть. Якщо хліб вивеземо, кредити будуть».
Хліб мало дати село, в якому починаючи з самого кінця 1927 року почали насаджувати колективізацію.
Новий уклад припускав спільну обробку землі селянами і створення колективних тваринницьких господарств.
Жителям українських сіл, які століттями звикли до самостійного господарювання, були незрозумілі мотиви більшовиків.
Населення настільки неохоче відгукувалося на плани Кремля, що в Україні в 1929-му в колгоспи вступила всього чверть сільського населення.
Особливо складно було прийняти колективізацію тим, хто встиг своєю працею побудувати міцне приватне господарство.
З легкої руки радянського вождя Володимира Леніна, а також наркома землеробства СРСР Олександра Смирнова таких людей називали кулаками або, коли йшлося про Україну, куркулями.
Визначали куркулів просто — вони були заможні, могли використовувати найману працю, але головне — неодмінно хотіли заховати свій багатий урожай від радянської влади.
Як правило, куркулями опинялися багатодітні сім'ї, яким, за чинним на той момент законодавством, виділяли великі ділянки для обробки землі.
Насильницька колективізація і розкуркулення призвели до того, що в 1930-му в одній лише Україні спалахнуло понад 4 тис. селянських повстань — майже половина від усіх протестних виступів, що прокотилися того року по СРСР.
На їх придушення Кремль кинув війська. Активістів знищували, а сім'ї незадоволених депортували в Сибір. За 1930-й з України вислали понад 160 тис. селян.
Лише через рік Москва намірилася остаточно вирішити українське питання — влітку 1932-го з Кремля до України надійшло розпорядження: вилучити все зерно, навіть посівне. Потім був голод.
Відмінним свідченням тієї епохи стали опублікований нещодавно істориком Ніною Лапчинською щоденник Нестора Білоуса, жителя села Леб’яже Чугуївського району Харківської області.
Білоус пережив голодомор, опинився в таборах, звідки вибрався лише на початку 1950-х. Щоденник як частина кримінальної справи проти його автора зберігався в архівах Служби безпеки України.
Десять відсотків
Білоус почав вести записи ще до початку Першої світової війни.
Селянин акуратно фіксував ціни на ринку в 1920-х, коли такі, як він, були мільйонерами і навіть мільярдерами.
У щоденнику зазначено: в серпні-вересні 1923 року го пуд борошна (16 кг) коштував 250 млн крб., чоботи — 3−4 млрд, а кінь — 25−30 млрд.
Потім у записах була пауза, але як тільки в селах почали насильно збирати зерно, доморощений літописець знову взявся за справу.
Про збір продовольчого податку в 1929-му в Леб’яжому Білоус написав таке: «1 червня. Почалася хлібозаготівля. В порядку розверстки на 150 дворів заможніших накладено 6,5 тис. пудів (приблизно 700 кг з одного господарства). Якщо хліба не виявлялося, то брали худобу і сало, і все, що траплялося під руку».
Описав Білоус і випадки розкуркулення. Ці рядки в щоденнику підкреслено червоним олівцем — після арешту автора записів слідчий таким чином звернув на них особливу увагу: «27 жовтня 1929 рік. Неділю. Був продаж майна Сови Федора Логвиновича як 10%».
Загадкова цифра — «10%» — це частка найзаможніших і тому небезпечних селян у загальному масиві українського селянства, яку в невідомий спосіб визначили більшовицькі теоретики колективізації.
Потрапити в 10% означало стати кандидатом на розкуркулення.
Тут також Білоус записав своє розуміння планової політики більшовиків у селі. Як правило, партійні активісти робили все можливе, щоб на догоду керівництву виконати п’ятирічний план якомога раніше.
Наприклад, у грудні 1929-го в Леб’яжому замість 43 тис. пудів зерна у селян відібрали 57 тис. І це, на думку Білоуса, була велика помилка сільських організацій, зокрема комнезамів — комітетів незаможних селян.
Мовляв, якщо весь час збирати зерно понад норму, то скоро не стане куркулів, і полювання піде на людей із середнім достатком — середняків, а потім черга дійде і до бідних.
«Ми, селянство, не можемо відстояти своїх прав, і нас обдеруть всіх до одного, як віник по прутику», — резюмує він.
У селян не тільки вилучали зерно, але ще і мордували різними податками, наприклад збирали гроші на трактори, на меліорацію громадських угідь. Багато людей не витримували і їхали в найближче місто — Харків.
Далі сільський філософ засуджує практику повальних репресій щодо куркулів.
Він слушно зауважує, що, навіть коли Червона армія воювала з Денікіним і Врангелем і брала в полон офіцерів «цілими полками», масових розстрілів не було.
Бранців відправляли в табори, і дехто з них «виправлявся» і навіть служив у Червоній армії на командних посадах.
А ось селян жаліти ніхто не хоче, нарікає Білоус: «Партія хоче перетворити все селянство на комуну, щоб селянин не був вільним, а був завжди на чеку, як червоноармієць. Партія грубо помиляється щодо цих заходів, бо робить цим підрив авторитету в середовищі селянства».
Однак партія мало прислухалася до народного нарікання. Після того як було конфісковано майно найбагатших, режим не став жаліти і середняків — Білоус як у воду дивився.
У своєму щоденнику він так і констатує — мовляв, за два дні грудня місяця 1931-го вигнали з хат і продали майно шістьох селян — і всі вони, за винятком одного, були навіть не середняками, а малосередняками.
Така політика викликала в Україні справжню хвилю селянських повстань, відгомони якої докотилися і до Леб’яжого.
Білоус пише, що було вбито голову СОЗ — товариства спільного обробітку землі, передвісника колгоспів, — у сусідньому селі. А ввечері вбили двох комсомольців.
«Але ці вбивства до доброго не приведуть, бо при вбивствах, де не знаходять вбивцю, страждає багато невинних людей, тих, що абсолютно не знають нічого», — дуже розумно припускає він.
Крайні заходи
Починаючи з 1932 року уповноважені з хлібозаготівлі інспектували сільські двори по кілька разів на тиждень.
Деяким селянам вдавалося ховати запаси, але і їм час від часу доводилося діставати зерно зі схованок — інакше довелося б голодувати, адже хлібозаготівники відбирали все, що могли.
Перші кілька місяців того року щоденник Білоуса рясніє записами про щоденні виклики до сільради і візити різних комісій — якщо не з перевірками квитанцій про податки, то з переобліком куплених облігацій.
«З’явилася бригада, дивилася в хаті, в клуні ширяла в солому і в полову» або «О 12 годині ночі загадали йти в штаб із хлібними квитанціями. Тримали до ранку, тільки і говорять, що „накладай — вези“ [зерно]».
Про ступінь подібної «залученості» селян у процес хлібозаготівель свідчить такий запис Білоуса: «4 січня 1932 року. День для мене минув спокійно, нікуди не вимагали і нікого до мене не було».
До кінця року харківський літописець, сам того не відаючи, вже бачить перші ознаки майбутнього голодомору.
Описуючи Різдво 1932-го, він вказує, що на це свято в минулі роки селяни готували хороші обіди, холодець, печеню, білі пироги з рисом і начинкою, пиво, горілку. Три чверті селян різали свиней.
А цьогоріч, записує Білоус у щоденнику, у всіх навіть борщ був пісний. За винятком тих, у кого конина була — ті їли м’ясо кінське. «У мене теж був борщ пісний», — завершує цей запис він.
Вже наступного дня після Різдва його викликали в сільраду і зобов’язали купити облігацій на 40 крб. Грошей у селянина не було, за що його і посадили на деякий час під замок — щоб «подумав».
Смертельний урожай
У перший день 1933-го — року, який стане піком голодомору, — Білоус спробував влаштуватися на роботу в місті.
Спочатку він опиняється в сусідньому селищі — будує підстанцію, а потім їде до Харкова, де влаштовується різноробочим на м’ясокомбінат.
Зарплата скромна: 73 крб. 92 коп. на місяць. Водночас обід з двох страв коштує 80 коп., а вечеря з однієї страви — вполовину дешевше.
Але і то в радість — як пише Білоус, у селі зовсім жити не можна: «Хліба немає, люди пухнуть з голоду, ходять, як тіні, голодні». На базарі буханець хліба коштує 25 руб., пуд житнього борошна — 90, стільки ж пшона — 120 руб.
Далі щоденник перетворюється на некролог. У кінці квітня леб’яжський хронікер записує: «Помер Бутенко Микола Федорович, молодий хлопець». 22 роки, справжній гвардієць — великого зросту, гарний.
«Довелося померти голодною смертю лише тому, що сільрада не дала йому довідки як синові розкуркуленого батька, а без неї ніде на роботу не беруть. Навесні, коли вже він зовсім ослаб, тоді і робота була, але він не міг працювати, і довелося йому померти».
Ще один запис: «20 травня. Щодня мруть люди з голоду. Сільрада призначила санітарну комісію для збирання трупів і похоронів. Бо ховати тих людей нікому, так тепер сільрада виганяє людей і риють велику яму душ на 10. І тоді заривають».
Смерть перестала бути чимось незвичайним. Щоденник відображає і це: «Костенко Микола помер біля Таганки [залізнична станція неподалік від Леб’яжого]. Вже цілий місяць, і ніхто не прибрав труп. А кожен день повз їздять командири Червоної армії. І немає діла нікому, що труп вже розклався, що не можна повз йти».
Вищий суд
В одному зі своїх записів про голодомор Білоус згадав про долю однієї активної прихильниці колективізації в Лебединому: «12 травня. Померла Чорна Параска, активістка, кандидат партії. Коли людей продавали за невиконання хлібозаготівлі, то вона ввечері на радощах у школі танцювала. А тепер здохла з голоду, як собака».
У той момент мимовільний літописець українського голоду навряд чи здогадувався, що увічнений ним локальний вияв вищої справедливості проявиться і на значно вищому рівні.
Так, Станіслава Косіора, голову Компартії України і одного з організаторів голодомору, розстріляли в 1939 році за звинуваченням у приналежності до міфічної так званої Польської військової організації — він був поляком за національністю.
Рой Медведєв, історик часів перебудови, переказував слова дружини Косіора про обставини цієї справи.
Мовляв, заарештованого діяча слідчі НКВД довго не могли змусити «визнати свою провину».
Тоді в кімнату допитів привели 16-річну дочку Косіора і зґвалтували на очах батька. Після чого він і підписав всі визнання.
Заступника Косіора Павла Постишева — його вважали навіть впливовішим, оскільки він був призначений в Україну за розпорядженням Сталіна — розстріляли того ж року.
Аналогічна доля спіткала і керівника українського уряду Власа Чубаря.
У 1937-му розстріляли і Всеволода Балицького, який очолював державне політичне управління УСРР у Харкові. Він керував арештами, депортацією і розстрілами селян у 1933-му.
А ось літописець Білоус пережив їх усіх — він помер у рідному селі в 1972 році.
Матеріал був вперше опублікований у № 31 журналу Новое Время від 14 грудня 2014 року
