Уроки та вироки правопису

1928 року влада радянської України затвердила нові норми правопису, а невдовзі значну частину вчених, які працювали над ним, репресували за сфабрикованими звинуваченнями

Олег Шама

22 листопада 1925 року академік Сергій Єфремов повернувся до Києва з Харкова, тодішньої столиці УСРР, де він брав участь у комісії, яка працювала над новою редакцією українського правопису. Його чергове відрядження замість обіцяних трьох днів розтягнулося на два тижні, і вчений роздратовано записав про засідання у щоденнику: "Говорили не слухаючи одне одного, розмазували вдесяте те, що допіру було сказано, або години витрачали на справи ясні, як день Божий".

Йшов третій рік українізації, і плутанина, яка обурювала Єфремова, раз у раз звалювалася на голови пересічних громадян.

Сталося так, що в кінці квітня 1923 року XII з'їзд Російської компартії в Москві прийняв постанову про коренізацію — центр закликав використовувати національні мови в освіті та держуправлінні в республіках, а також підсилити тамтешні ряди комуністів місцевими кадрами. Росіяни на той момент становили більше половини населення СРСР, а Кремль прагнув щільніше налаштувати й інші народи до більшовицьких порядків.

Харківська партійна верхівка, знаючи про ці плани, зіграла на випередження: за два тижні до з'їзду вона оголосила офіційний курс на українізацію. Передбачалося, що станом на 1 січня 1926 року всі партійці і держслужбовці, які не володіли українською мовою, повинні були її вивчити. Незгодним загрожувало звільнення.

У всіх навчальних закладах українська ставала обов'язковою до вивчення. Також почався бум періодики державною мовою, а ті видання, що виходили російською, мали перейти на українську. Хоча за нацменшинами залишалося право на вивчення рідної мови у школах і на видання своєї преси.

Однак коренізація таїла чималу небезпеку для її флагманів. Будь-яке помітне завзяття у цій сфері незабаром починало сприйматися як контрреволюційний націоналізм. А її поборників чекали в'язниці і табори.

Найбільш націоналістичним вважався правопис 1928 року, роботою над яким займався нарком (міністр) освіти Микола Срипник. Пік його цькування колегами з партії припав на 1933 рік, що і підштовхнуло українізатора до самогубства. Хоча майже всі його опоненти назабаром опинилися у катівнях НКВС, а більшість із них були розстріляні — теж за націоналізм.

У 1924-му наркомат освіти УСРР очолив Олександр Шумський. Того ж року вийшов перший том Російсько-українського словника. Його редакторами були академіки Агатангел Кримський, який володів на різних рівнях 60 мовами, і літературознавець Сергій Єфремов. До їхньої команди входили також філологи Григорій Голоскевич і Всеволод Ганцов.

До 1929 року вийшло три томи словника — до букви П. Роботу над наступними томами довелося припинити через масові арешти у сфабрикованій справі Спілки визволення України. Наклад четвертого тому повністю знищили у 1933 році. На той час були на засланні у таборах усі його автори, крім Кримського — його заарештують у 1941-му.

З усіх укладачів словника сталінський терор вдалося пережити тільки Ганцову, в якого ГУЛАГ відібрав 17 років.

Але в середині 1920-х україністика переживала справжній сплеск. У Києві відкрився Інститут української наукової мови на чолі з математиком Григорієм Холодним. Олена Курило підготувала п'ять томів наукової термінології.

Викинули невідомо за яку провину літеру Щ, а потім знов повернули їй права
Сергій Єфремов,
академік, учасник правописної комісії

На засіданні Всеукраїнської академії наук (ВУАН) у листопаді 1928 року Холодний висловився: "Коли безсумнівною аксіомою стає формула, що хороша наукова термінологія — ознака культурної зрілості народу, то для нас не меншу очевидність має формула зворотна: розвитку науки та її засвоєнню у великій мірі повинна сприяти хороша наукова мова".

У театрах звучали опери українською мовою в перекладах Людмили Старицької-Черняхівської. Знаменитий російський тенор Леонід Собінов, вирушаючи на гастролі до Харкова у 1927 році, розучував лібрето опер європейських композиторів українською. Співак тоді записав у щоденнику: "Коли я отримав переклад Лоенгріна [опера Ріхарда Вагнера] українською мовою, сівши за рояль, заспівав і мимоволі закричав: так це ж звучить зовсім по-італійськи!"

Вчені, які брали участь у всіх цих починаннях, постійно дискутували і навіть сварилися, не підозрюючи, що за кілька років у їхніх висловлюваннях слідчі Об'єднаного держполітуправління (ОДПУ) знайдуть антирадянщину, ба навіть ознаки змови проти Йосипа Сталіна.

ХОЧЕМО СВОГО! Шкільний книжковий парад, Харків, початок 1930-х

Фото: ЦКФА імені Пшеничного

Російсько-український словник одразу викликав бурю емоцій у науковому середовищі, а потім й у службовців, змушених складати іспити з національної мови. Деякі слова багатьох дивували: индюк — гиндик, вертикаль — сторч, одним із варіантів перекладу слова аберація було збочення.

Мовознавець Олексій Синявський писав про словник: "Наявність жаргонізмів, які суперечать українській мові. Деякі з них, можливо, вперше з'являються у словнику і, ймовірно, є вигаданими укладачами. [...] Укладачі подають словник як проект і, можливо, зловживають цим правом".

Водночас починається робота над правописом, пропозиції щодо якого, раз у раз не узгоджувалися зі словником. Вченим часом було складно домовитися про той чи інший вираз. Склад мовних комісій постійно змінювався, і їхня робота часто затягувалася, виснажуючи учасників. До того ж серед учасників комісій нерідко траплялися партійні функціонери, які взагалі не мали вищої освіти. Наприклад, за цю роботу спочатку відповідав нарком Шумський, який мав диплом Московського народного університету, а от його наступник нарком Микола Скрипник закінчив тільки один курс Петербурзького технологічного університету.

Н айдетальніше про те, як проходили засідання правописців, згадує у своєму щоденнику академік Єфремов. У листопаді 1924 року він записав: "Сьогодні вперше одверто стялися Кримський та Грушевський, [якому] хочеться задержати — навпроти академічного, обов’язкового — старий галицький правопис, од якого — до речі сказавши, тепер і самі галичани вже одмовилися. Він хотів, щоб Академія дала дозвіл друкувати журнал Україна декількома правописами, в залежності від авторів. Кримський одповів, що це річ неможлива. Загорілося філологічне змагання, що незабаром перейшло на особисті випади, згадано було з обох сторін, хто кого і коли вилаяв у пресі".

За рік Єфремов пише про засідання комісії з правопису, яка вже працювала в Харкові, таке: "Підняттям рук вирішали наукові питання, часто випадково і випадковими голосами, і аж вирішивши — бачили, що зробили дурницю, од якої треба назад вертатися. Так, спочатку викинули були, не знати за яку провину, літеру Щ, а потім знов повернули їй права. Взагалі — безладдя й хаос".

На початку розробки правопису Академія наук пропонувала доручити роботу над ним трьом-чотирьом філологам і виділити на це 500–600 крб. Передбачалося, що за три місяці вже будуть готові нові мовні норми. Тодішній нарком освіти Шумський відповів: "Багато, стільки не можемо дати". Коли ж Шумського змістили і перевели на другорядну роботу до Москви, а на його місце призначили Скрипника, на правопис вже було витрачено 100 тис. крб.

ВАЖКА АРТИЛЕРІЯ: Нарком Микола Скрипник під час освітньої конференції, кінець 1920-х

Фото: DR

У березні 1927-го Єфремов пише про Скрипника, який недавно в'їхав у наркомівський кабінет: "Неглибокий, обмежений і претензійний суб'єкт. Вважає себе ображеним: найстаріший більшовик в Україні, він доки не грав першої ролі і це має собі за кривду. Не проти, щоб свою власну фракційку в партії створити. Його політика у справах освіти — tabula rasa. Поживемо побачимо".

За Шумського кількість учасників мовної комісії коливалася у межах 30 фахівців. Скрипник довів це число до 80.

На засідання до Харкова з'їжджалися учасники з усіх регіонів України. Так, Скрипник був уродженцем Ясинуватої (зараз — у Донецькій області). Частими гостями були філолог Кирило Студинський і фізик Роман Цегельський із Галичини, яка входила тоді до складу Польщі. Був запрошений Петро Бузук, україніст із Мінська. Щоправда, Кубань представляв юрист Антон Приходько, який потім як голова верховного суду УСРР виносив вироки на процесі вигаданої Спілки визволення України.

Поступово засідання комісій перетворилися на комуністичні мітинги. В кінці травня 1927-го Скрипник на одному такому симпозіумі виголосив: "Кожна буква нашого алфавіту, кожна форма граматики діставалися нам у попередній нашій історії шляхом великої політичної і класової боротьби!"

На початку лютого 1928-го Єфремов пише: "Ще один факт, гірший од анекдота. Скрипник вимагає нові букви для дж і дз (z і s). Не вважаючи на повсюдні протести, дуже хочеться йому їх завести до вжитку. Між іншим йому кажуть, що не варт цих літер заводити і через те, що мало слів, де б їх доводилося вживати. «Мало, кажете? Ну то можна побільшити. Наприклад… наприклад… звелю писати — «на Волдзі», «Геордже».

Отримав переклад Лоенгріна українською — так це ж звучить зовсім по-італійськи!
Леонід Собінов,
російський тенор

Нарком освіти підтримував молодих українських письменників, і не без його участі в країні з'явилося одразу кілька літературних об'єднань зі своїми журналами. Але наукова еліта ставилася до наркома зі скепсисом. Із засудженням у цих колах переказували про один тривалий виступ Скрипника. До того ж у той же день наркому треба було їхати до Москви, і кілька разів до нього підходив секретар, нагадуючи, що наркома чекає автомобіль. Той не вгавав, навіть коли до відходу поїзда залишалося 10 хвилин. "А, 10 хвилин... — говорив секретарю Скрипник. — Ну так подзвоніть на двірець (вокзал), щоб затримали поїзд ще на 10 хвилин".

Вищеназвані літери не затвердили, але плян, клюб, лямпа, катедра та інші подібні слова в правопис від Скрипника пройшли. Нарком підписав його на початку вересня 1928 року. У березні наступного року правопис затвердила Академія наук. А вже за чотири місяці почалися масові арешти вчених і літераторів, які зокрема працювали і над правописом.

9 березня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру, де ще три роки тому співав Собінов, почався процес вигаданої Спілки визволення України.

На лаві підсудних 45 осіб — цвіт української інтелігенції. Серед них: академіки Йосип Гермайзе і Сергій Єфремов, 15 професорів різних вузів, письменники, редактори, вчителі. Звинувачення вельми сумнівні, а часом і абсурдні. Всі отримали різні тюремні терміни. Пізніше справа Спілки затягне до своєї вирви ще 700 осіб, і виживуть одиниці.

Через три роки крамольними стали Срипник і правопис за його підписом. Головним застрільником цькування призначили Андрія Хвилю, заступника наркома освіти. 30 червня 1933 року газета Вісті ВУЦВК опублікувала головні тези його виступу перед освітянами, де Хвиля звинуватив укладачів правопису у шкідництві.

"[Вони] поставили перед собою завдання штучно віддаляти українську культуру від братньої російської, створити штучну відчуженість між ними. Інститут наукової мови при ВУАН, в якому діяли контрреволюціонери, саме на це звернув свою роботу. Він давав інструкції своїм кореспондентам придумувати нові терміни замість спільних слів у російській мові. І вигадували назвати фільтр ціділом, вертикаль — сторчем, арку — луком".

Хвиля був цінним інформатором для ОДПУ: він часто бував у домі Шумських, де вважався другом сім'ї. Тому знайти "компромат" на наркома-українізатора йому було не складно. Зокрема й через його свідчення Шумський отримав десять років таборів.

Тепер Хвиля на публіці в доповіді розпинав свого товариша за націоналізм. Дісталося і багатьом іншим.

"Знайшлися відповідні теоретики, як, наприклад, Курило, яка закликає "навчитися думати по-українськи і не збиватися на чуже", — віщав Хвиля. — Або Смеречанський, який в запалі боротьби проти культури російських робітників пропонує вилучити з української мови такі звороти, як після закінчення або для забезпечення, і замість цього писати закінчивши, щоб забезпечити". (Йшлося, очевидно, про мовознавця Сергія Смеречинського, прізвище якого Хвиля перекрутив).

Скрипника доповідач звинуватив у наслідуванні польської мови, бо той відстоював м'яке Л, як у західних сусідів.

Через тиждень після публікації доповіді вже колишній нарком Скрипник застрелився. А до кінця року під редакцією Хвилі вийшов новий правопис, що ряснів кальками з російської мови.

В кінці 1930-х були знищені всі судді й обвинувачі у справі Спілки визволення України. А в 1938-му розстріляли і самого Андрія Хвилю — теж за український націоналізм. Хоча він виріс у Бессарабії в єврейській родині.

ПРИРЕЧЕНІ: Підсудні на процесі вигаданої ОДПУ Спілки визволення України. Серед них директор Інституту наукової мови Григорій Холодний (нахилився до адвоката), розстріляний у 1938-му, і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (перша справа у другому ряду), засуджена до п'яти років таборів

Фото: DR