Театр драми і комедії

Сергій Рахманін, авторитетний журналіст і політичний аналітик, а віднедавна — голова парламентської фракції партії Голос, розповідає про те, як виглядає Рада дев'ятого скликання і, найголовніше, — президентська партія Слуга народу, якщо придивлятися ближче

Мустафа Найєм

Сергій Рахманін, у минулому ведучий радіо НВ, заступник головного редактора авторитетного тижневика Дзеркало тижня і просто відомий журналіст, переступає поріг офісу НВ уже в новому статусі. Від вересня він — народний депутат від партії Голос і голова фракції Голосу в Раді.

Два десятиліття Рахманін, досвідчений журналіст і публіцист, спостерігав і аналізував те, що відбувається у парламенті з боку, без натяків оголюючи для українців реальність вітчизняної політики.

Тепер же, прийнявши пропозицію рок-зірки і лідера партії Голос Святослава Вакарчука, вперше оглядає її зсередини, а своїми спостереженнями щедро ділиться із читачами НВ.

— Перше до вас запитання: як воно — бути у Верховній Раді в ролі депутата?

— Плюс-мінус так, як я собі уявляв. Якщо говорити про загальніші речі, то трохи бентежить кількість людей, які не до кінця розуміють, куди вони прийшли і навіщо вони прийшли. Нікого не хочу ображати, час такий, що все змінюється досить швидко. Думаю, що люди матимуть можливість отямитися і зануритися достатньою мірою в роботу, можливо, зрозуміти деякі речі. Але поки все відбувається досить складно не через якийсь опір, а через нерозуміння певними людьми, що вони роблять.

— Минулого тижня депутати ухвалили рішення про зняття депутатської недоторканності. Як голосували ви і як оцінюєте ухвалений закон?

— Особисто я голосував за. Але дуже довго радився з юристами, які так і дійшли єдиного висновку, наскільки закон хороший, і чи немає в ньому двоїстих трактувань.

Хоча я і не вважаю, що припинення депутатської недоторканності — це запорука викорінення або обмеження корупції в Україні. Багато категорій, наприклад, чиновники або міністри, які формально, юридично, не користуються недоторканністю, де-факто є недоторканними. І навпаки, ми знаємо багато випадків, коли і депутати, і судді втратили за певних обставин недоторканність, — і що далі?

У президента є якесь трохи дитяче бажання вилікувати всі хвороби однією таблеткою. А так не буває

Тому я б не ідеалізував. Я розумію запит суспільства, я сам за рівність перед законом, але це точно не головний запобіжник боротьби з корупцією в Україні. І, на мій погляд, Верховна Рада ніколи не була головним розсадником корупції, є багато місць, де корупції набагато більше.

— І все-таки, за новим законом, за що депутата можуть позбавити депутатської недоторканності?

— По-перше, за не особисте голосування. По-друге, за пропуск третини пленарних засідань і/або засідань комітетів без поважної причини. По-третє, депутат після відповідного висновку Конституційного суду може бути позбавлений депутатського мандата. І тут відкривається велике поле для маніпуляцій. Є безліч прикладів, як суд вирішує, яку причину вважати поважною або неповажною.

— Ми всі бачимо, що Верховна Рада ухвалює рішення надзвичайно поспішно. Ви ізсередини бачите реальні причини цього поспіху?

— Я думаю, що працює комплекс причин. Перша — їм потрібно відразу показати, як кажуть, товар лицем. Вони хочуть продемонструвати, що неймовірно швидко працюють, що ламають через коліно зал. І дійсно, це нічне голосування у перший день, аби ви розуміли, там деякі речі можна було проголосувати один раз, а голосували за кожен закон окремо.

Сенсу не було, але була потреба показати, що, якщо треба, ми будемо працювати вночі, і, навіть більше, змусимо працювати вночі інших. Це робота на публіку, і вона подіяла, населенню подобається. А ось коефіцієнт корисної дії від цього — не скажу, що нульовий, але мінімальний.

Крім того, у них дійсно є низка законопроектів, за які, як вони вважають, потрібно проголосувати, щоб запустити зміни в антикорупційній та економічній політиці. Ну і, скажімо чесно, ті законопроекти, які вони вносять (їх на сьогодні понад 70, переважна більшість), це законопроекти, які напрацьовані минулими Верховними Радами, вони просто перереєстровані під новими номерами, з новими авторами, і вони їх запускають. І там, наскільки я розумію, є цілком адекватні законопроекти.

Але я б так не поспішав. Парламенти останніх скликань більшу частину часу займалися тим, що вносили правки до законів, які самі ж до цього ухвалювали.

— Чому ви стали головою фракції, а не Святослав Вакарчук?

— Це було рішення фракції. Логіка така: Вакарчук як голова партії зосередить більше зусиль на розвитку партії, бо це величезна проблема, величезний виклик для нас. А інша людина, тобто я, зосередиться на локальнішому, але, напевно, не менш важливому завданні — організації діяльності фракції. Це була пропозиція Вакарчука, я дійсно здивувався, але фракція одноголосно проголосувала за мене як голову фракції.

— Ви залишили редакцію Дзеркала тижня, де довго працювали разом із головною редакторкою видання Юлією Мостовою. Ви з нею обговорювали своє майбутнє депутатство?

— Ми зустрічалися один раз і просто обмінялися думками, але вони не стосувалися моєї конкретної роботи в Раді. Ми більше радилися про те, який вигляд має мати Україна, українська влада, український парламент. Вона дуже розумна людина і мій близький друг. Я цього ніколи не приховував. Власне, це обмін думками, якого мені бракує, бо, на жаль, ми з нею тепер набагато рідше бачитимемося. Я планую і далі обмінюватися з нею думками, але це не стосується якихось вузько політичних питань. Це обмін думками двох людей, які досить довго досліджували політику, які поважають один одного і цінують думки один одного.

— Питання, яке хвилює, думаю, не тільки мене. Багато людей, які прийшли у парламент зі Слугою народу, і саме керівництво партії не брали участі в подіях Майдану або ж були мало залучені в те, що відбувалося, емоційно. Чи є внутрішнє відчуття того, що пам'ять про Майдан потрібно начебто стерти — "ми новий світ збудуємо"?

— У мене цей страх теж був і є, але я б не демонізував і не ідеалізував нових депутатів. Вони придивляються, маю таке відчуття — я можу помилятися, — що частина людей, які зайшли до Верховної Ради, проходять шлях Леоніда Кучми, коли він став президентом. Шлях людини, яку виховали на російській культурі, яку обрали президентом за рахунок східного проросійськи налаштованого електорату, людини, яка була прибічником досить міцної дружби, я б це назвав так, із Москвою. Після того, як він став президентом держави, усвідомив усю глибину проблем, що стоять перед ним, він почав змінюватися просто на очах. Я думаю, багатьох чекає така ж еволюція.

Юлія Мостова — дуже розумна людина і мій близький друг. Я цього ніколи не приховував

— Я хотів би поговорити про двох людей, які мені здаються символами епохи, що минає: це Петро Порошенко і Віктор Медведчук. Як узагалі почувається Петро Порошенко в парламентській залі? Його уникають, із ним вітаються?

— Він сидить неподалік від мене, але не скажу, що я за ним постійно стежу. Із ним вітаються, фракція ставиться до нього з підкресленою шанобливістю, з підкресленою повагою, що цілком природно, на мій погляд. Також є люди, які ставляться до нього з повагою або з обережною повагою.

Вони абсолютно різні — Медведчук і Порошенко, але багато депутатів просто придивляються до них як до потенційних неформальних лідерів. Враховують їхній політичний досвід, їхні посади, їхній життєвий шлях і прогнозують, у який спосіб ці двоє політиків, можливо, впливатимуть на середовище у Верховній Раді. Але я думаю, що якраз у цьому парламенті їм буде складніше вибудувати якусь неформальну лідерську історію, поки існує монофракція, яка у принципі здатна перебити кого завгодно.

— Під час президентських і парламентських виборів частина суспільства і політиків також говорили про те, що ось політична сила Зеленського прийде і все здадуть Росії. А які у вас передчуття щодо цього?

— Мені вже впало в очі, що, наприклад, в офіційних заявах з'явилося формулювання на кшталт "представники окремих регіонів", практично зникла згадка про Росію як агресора і військову загрозу. Це, можливо, дипломатичний крок, а можливо, свідомий вибір тих людей, які сьогодні перебувають у владі. Чи вважаю я їх проросійськими і потенційно капітулянтами? Дуже важко судити, думаю, тут питання не стільки ідеології, скільки компетентності. Таке враження, що частина цих людей не стільки потенційні капітулянти, скільки не готові до того, що Росія їх просто переграє, і вони цього не помітять. Таке відчуття є.

Стосовно президента, то мені здається, що за 100 днів так і не знайдено шлях, яким рухатися до миру. Є якесь трохи дитяче бажання вилікувати всі хвороби однією таблеткою. А так не буває.

Інтерв'ю з Сергієм Рахманіним прозвучало в ефірі Радіо НВ 3 вересня. Його повну версію можна знайти на сайті NV.UA