Сніданок з Ахтемом Сеітаблаєвим

У дні прем'єри українського історичного екшену Захар Беркут його режисер їсть сирники і розповідає, як знімав у фільмі американських акторів, ділиться планами про вихід стрічки на західний ринок і примудряється не образитись, отримавши одразу кілька незручних запитань

Ольга Духніч

Суботнього ранку в київському ресторані La Veranda малолюдно і спокійно. Від небагатьох зайнятих столиків долітають уривки фраз, забарвлених IT-термінами. Новий український середній клас у вихідні змінює за столиками закладів на київських Липках політиків і співробітників МВС, розташованого неподалік. Саме тут снідає з НВ відомий український і кримськотатарський режисер Ахтем Сеітаблаєв.

— Я, чесно кажучи, вже кілька ночей не спав, може, фото робити не будемо? — з усмішкою цікавиться він.

Увесь тиждень режисер зайнятий зйомками нового проекту і на сніданок із НВ приїхав зі знімального майданчика.

Українському глядачеві Сеітаблаєв знайомий не тільки як режисер і учасник Європейської кіноакадемії, а й як актор кіно і театру, а також телеведучий. Втім, найзначущими у його кар'єрі стали все-таки режисерські проекти — фільми Хайтарма про депортацію кримських татар, Кіборги про захисників Донецького аеропорту і Номери за однойменною п'єсою колишнього політв'язня та режисера Олега Сенцова.

А на початку жовтня у прокат вийшла його нова режисерська робота в жанрі історичного екшену фільм Захар Беркут. Кінокритики вже називають стрічку видовищною і довгоочікуваною національною кінопрем'єрою, а також заявкою України на підкорення американського кіноринку. Майже всі головні ролі у фільмі грають британські й американські актори, і в оригіналі він виходить на широкий екран англійською мовою, але з українським дубляжем.

Ми швидко замовляємо вже пізній сніданок — омлет для мене, сирники і тост з авокадо для Сеітаблаєва, а також багато кави і переходимо до бесіди.

Це перша спроба зробити український фільм для західного ринку? — цікавлюся майбутньою долею Захара Беркута.

— Не буду кокетувати, перша. І якщо ми запросили стільки іноземних акторів, то впевнені в успіху фільму за кордоном, — все-таки кокетує Сеітаблаєв.

Одразу він починає розповідати, що запрошення стати режисером Беркута для нього було несподіваним. Ахтем, який виріс, як і більшість кримських татар, у депортації в Узбекистані, програмний твір Івана Франка не читав.

— А от коли прочитав, упевнився: драматургія Франка — це драматургія світового рівня. А ще тема актуальна і вічна — захист рідної домівки, землі та свого способу життя, — пояснює режисер.

За його словами, деякі глядачі, що відвідали передперегляд картини, розгледіли в історичній драмі Франка події сучасного українсько-російського воєнного конфлікту.

— Адже не без вашої допомоги? — уточнюю.

— Немає особливого сенсу знімати фільми про те, що не знайде емоційного відгуку глядача, — погоджується мій співрозмовник.

Він нагадує, що дослідники творчості Франка називають Захара Беркута маніфестом письменника проти репресивної машини Російської імперії того часу. Він же як режисер лише трохи змінив акценти.

— Хоча бувають і кумедні історичні збіги, — хитро посміхається Сеітаблаєв і розповідає, як помістив на щити монгольських воїнів-загарбників герб із двоголовим орлом, який дійсно був гербом одного з монгольських родів того історичного періоду.

Цей факт уже став причиною запеклого обговорення кінокартини в російських пропагандистських шоу, але режисер лише знизує плечима — дуже непогана реклама.

Роль Захара Беркута у стрічці виконав актор Роберт Патрік, який грав у фільмах Термінатор 2: Судний день, Секретні матеріали і Міцний горішок – 2.

— Чим робота з акторами Голлівуду відрізняється від роботи з акторами українськими? — запитую, поки офіціант розставляє на столі страви.

— Миттєве залучення у роботу, ніхто не викаблучується, розмова на майданчику винятково про роботу. Іноді навіть ловиш себе на думці: стоп, а поговорити про вічне?

Американські колеги з цеху дивували Сеітаблаєва своєї технічністю, повною відсутністю зіркової хвороби і вмінням володіти своїм тілом.

— Вони завжди знають, звідки фільмуватимуть кадр, як падає світло. За секунду у великому кадрі в Роберта Патріка не тільки дрібна мускулатура обличчя, навіть ніби колір очей змінюється! — захоплюється режисер.

А ось в українських акторів такого моментального досвіду перевтілення набагато менше, адже в національних театральних вишах немає мімікрії як окремого предмета акторської майстерності. Проте він зауважує, що навіть без такої підготовки українські актори виглядають у кадрі анітрохи не гірше за голлівудських.

Згадує режисер і кумедні епізоди зі зйомок. Іноземні актори оцінили українську кухню: борщ і вареники з вишнями просили готувати ледве не щодня. А виконавець ролі Максима, сина Захара Беркута, Алекс МакНіколл до кінця зйомок уже побіжно розмовляв українською.

— 113 млн гривень — не найдешевший бюджет, навіть для такої великої та видовищної історії. Як виправдовувати будете? — вирішую підсумувати розмову про прем'єру.

— Фільм окупається у прокаті, коли заробляє втричі більше, в нашому випадку це, мабуть, має бути 339 млн грн, — пояснює Сеітаблаєв.

А солідну касу може принести тільки закордонний прокат. І перший крок до цього зроблено: на рівні тізера фільм уже продали в Іспанію.

До початку року Сеітаблаєв закінчив режисерську частину роботи над фільмом за п'єсою Олега Сенцова Номери. Незабаром картину зможуть побачити учасники міжнародних фестивалів, а потім і українські глядачі. Куштуючи омлет, цікавлюся у Сеітаблаєва, як він зважився на цей проект, з огляду на суспільний резонанс навколо фігури Сенцова.

— Забігаючи наперед, хочу сказати, що це не історія про Сеітаблаєва-кон'юнктурника, — раптово різко парирує мій співрозмовник. — Мовляв, ось кримський татарин, як і з Кіборгами, на хайпі вирішив виїхати.

— Для багатьох цілком правдоподібно звучить, — підколюю.

Куштуючи сирники, мій співрозмовник пояснює, що прийняв пропозицію знімати Номери лише з третього разу, прочитавши текст, і все одно наполіг на загальному конкурсі, де режисера обирає сам Сенцов.

— Як письменник Сенцов талановитий? — цікавлюся.

— Безумовно, хоча це завжди питання суб'єктивне. Я взявся знімати, бо мені дійсно сподобався твір, а ще ми відразу домовилися, що всі фінальні рішення за Олегом, — пояснює Сеітаблаєв. — Працювати з безапеляційним і прямим Сенцовим було складним, але цікавим досвідом.

— Але ж ви досвідченіший режисер, ніж Сенцов, невже не було бажання наполягти на своєму? — допитуюся.

— Свідомо ні на чому не наполягав, це ж мінімальне, що я міг зробити для нього і всіх нас тоді. Це його текст і його фільм, — скупо відповідає Сеітаблаєв, відсуваючи порожню тарілку.

Першу версію фільму Сенцов побачив, ще коли був у в'язниці. А сьогодні Сеітаблаєв упевнено заявляє: фільм вдався.

— Як режисера, що знімає пафосні, історичні та напружені фільми, вас коли-небудь порівнювали з російським режисером Микитою Михалковим? — цікавлюся між іншим.

Фільм окупається у прокаті, коли заробляє втричі більше, в нашому випадку це 339 млн грн

— Мене порівнюють із Михалковим? — щиро дивується Сеітаблаєв. — От точно не чув!

— І все-таки як український режисер, який знімає на піку суспільного і політичного інтересу, ви вже розумієте, в який момент нехай навіть талановита людина може зламатися, не пройти випробування прихильністю можновладців? — не відступаю.

На мить мій співрозмовник замислюється.

— Може, Михалков просто ніколи не був готовий садити помідори? — нарешті відповідає він питанням на питання. — Я, наприклад, готовий це робити, якщо раптом щось у моєму житті та професійній кар'єрі піде не так і доведеться годувати дітей чимось іншим, а не власним ремеслом. І одного разу на початку кар'єри я так і робив.

— Ви підтримали колишнього президента країни Петра Порошенка в передвиборчих перегонах. На вашій публічній кар'єрі в новій політичній реальності це якось позначилося? — ставлю ще одне незручне запитання.

— Особливо ні, мені якось щастить у цьому сенсі, я спілкуюся тільки з тими, з ким мені приємно спілкуватися, і роблю свою роботу, — знову усміхається Сеітаблаєв і на хвилину відволікається, замовляючи ще кави.

— А підстав розчаруватися у своєму політичному виборі не траплялося? — продовжую допитуватися.

— Так я і не зачаровувався, це був мій чесний і продуманий вибір. Мені 47 років, маю четверо дітей, я родом із Криму, куди вже п'ять років не можу повернутися. Невже за цього всього мені ще потрібно бути нечесним із собою і шукати кон'юнктуру? Я думаю, режисерові важливо робити публічний вибір, я його і зробив.

Ми допиваємо каву, і я питаю Сеітаблаєва про ще одну гучну прем'єру останніх місяців, фільм Додому молодого кримськотатарського режисера Нарімана Алієва. У ньому мій співрозмовник зіграв одну з головних ролей — батька, який разом із молодшим сином везе з Києва додому в окупований Крим тіло свого старшого сина.

Дебютну роботу Алієва презентували на Каннському кінофестивалі, вона здобула головний приз Одеського кінофестивалю, а тепер презентуватиме Україну в міжнародній програмі як претендент на премію Оскар.

— Щиро кажучи, я сам напросився на цю роль, добивався її і тричі приходив на проби, — охоче розповідає вже Сеітаблаєв-актор, пояснюючи, як зачепив його сценарій. — Я сам кримський татарин, і мені зрозумілі напруження і конфлікт між сином і батьком, зіграні у фільмі, я сам мав у чомусь схожі стосунки з моїм батьком, на щастя, ми все подолали, і сьогодні нас пов'язують любов і повага.

— Ви самі — досвідчений і відомий режисер і вочевидь поставили початківця у ситуацію складного вибору, — зауважую.

— Так, але я дуже поважаю Нарімана за те, що він погодився мене знімати, уявляю, як це, знімати в очікуванні, що старший за віком може в будь-який момент підійти до камери і щось сказати.

— І що, жодного разу заздрощі не кольнули, он як дебютна робота колеги по цеху вистрілила? — цікавлюся.

— Ну це точно перебір! — вже відкрито сміється мій співрозмовник. — Абсолютно спокійно можу сказати: я точно в його віці не був таким глибоким і уважним режисером.

Насамкінець пропоную Сеітаблаєву обговорити плани на майбутнє.

— Зараз ми закінчуємо зйомки детективного серіалу Доброволець — про хлопця, який повернувся із війни, а великою моєю мрією і метою залишається зняти фільм про події Конотопської битви [одна з головних подій московсько-української війни 1658–1659 років], — пояснює Сеітаблаєв.

— Кіборги, Захар Беркут, тепер Конотопська битва. Скажете потім, що не претендуєте на лаври головного батального режисера країни, — підколюю.

— Я й сам про це думав, але, знаєте, це передусім моя розмова із самим собою, — задумливо починає Сеітаблаєв, але одразу широко усміхається: — От зніму Конотопську битву і точно візьмуся за комедію. Дуже втомила роль нудного класика!