Схід—Захід

Дитинство львів'янина Любомира Гузара, колись верховного архієпископа Української греко-католицької церкви, припало на дві окупації — радянську і нацистську. Незадовго до смерті патріарха НВ записав його спогади про ті дні, коли два людожерських режими схрестили зброю над головами українців

Олександр Пасховер

2 квітня 1997 року Варшава приймає нову, шосту за рахунком у ХХ столітті конституцію Польщі. До неї законодавчий Сейм вносить чутливу для новітньої європейської історії 13-ту статтю: "Забороняється існування політичних партій та інших організацій, які звертаються у своїх програмах до тоталітарних методів і практики діяльності нацизму, фашизму і комунізму..."

Це якщо не перша, то найгучніша, закріплена на законодавчому рівні заявка на спорідненість режимів — червоного і коричневого.

Незадовго до відходу з життя Любомира Гузара, колишнього верховного архієпископа Української греко-католицької церкви, я зустрівся з ним в його резиденції, щоб поговорити про точки перетину двох найкривавіших режимів XX століття, а також про людину, яка намагалась залишитися людиною між молотом і ковадлом — мова про митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Це відомий факт: 1 липня 1941 року митрополит Шептицький видав пастирське послання, в якому підтримав проголошення незалежності України, а німців назвав визволителями від більшовизму. Але ілюзорний світ звалився досить скоро. Почався масовий геноцид євреїв, а їх у Львові жило дуже багато — до 180 тис. осіб, третина населення міста.

Шептицький був у приятельських стосунках із багатьма в юдейських громадах. Одне те, що митрополит вивчив іврит і звертався до них староєврейською мовою, показує рівень інтернаціоналізму цього безперечно найбільшого поборника українського націоналізму.

Коли почалися погроми, Шептицький відправив лист рейхсфюреру СС Генріху Гіммлеру з проханням зупинити бійню. Відповідь гестапо чекати себе не змусила. У ньому натякнули, що через своє заступництво і сам Шептицький — за крок до розстрілу. В кінці літа 1942-го митрополит організовує кампанію з порятунку євреїв. Дітей з його подачі ховали в монастирських школах, видали їм фальшиві посвідчення про хрещення. Серед цих врятованих були діти головного рабина Львова, майбутнього міністра закордонних справ Польщі, майбутнього полковника ізраїльської армії тощо.

Дитинство Любомира Гузара довелося на ці моторошні часи радянської та фашистської окупації Західної України. Лише в 1944-му його сім'я емігрувала з України у США. Додому Гузар повернувся після проголошення української незалежності, де з 2001 до 2011 року очолював УГКЦ. У травні 2017-го 85-річний Гузар помер. Витяги з його розповіді передаю мовою оригіналу, адже цей оригінал чудовий.

— У 1938 році Шептицький попереджує братію в Уневі, що будуть погані часи. Як він це передбачував? На підставі чого? Я не вмію сказати. Але факт є, що він це сказав. 17 вересня 1939 року, я пригадую, вони [більшовики] прийшли на нашу вулицю Тарнавського. Дуже високі хлопці. І мали такі шапки, про які я потім довідався, що то називається будьонівки. Нашу родину вони не непокоїли, хоча ми всі жили в страху. Були спаковані на всякий випадок. Отже, не треба було бути ясновидцем. Треба було бути притомним. І митрополит був свідомий тої небезпеки.

— Ми мешкали на вулиці Тарнавського, а ходили до церкви на вулицю Зибликевича. І там був закрут. У тому закруті було приміщення, знаєте, сутерени (напівпідвальне), і там сидів швець, який був комуністом і тим чванився. Я пригадаю ці 1938‑1939 роки. Він там сидів, черевики направляв, вікно відкрив і насміхався з тих, хто йшов в неділю до церкви. Він спеціально в неділю працював. Така його маніфестація (сміється). Він думав, що коли прийдуть більшовики, його до небес піднесуть. Вони (комуністи) приготовляли книжечки, куди заносили інтелігенцію міста Львова. І на підставі тої книжечки народ потім їхав на Сибір. Між іншим, багато членів комуністичної партії Західної України також згодом арештували. Ми якось йшли до церкви, і по ньому було видно, що вийшло не те, що він думав. Його також заарештували. Але Шептицького більшовики боялися. Він був занадто улюблений в народі, щоб його рухати. Арештували різних священиків, і людей вивозили у 1939, 1940, 1941 роках. Вночі приїздило авто. Я пригадую, родина тільки гадала, де воно стане? Значить, там когось будуть брати, вивозити. Дві години спакуватися, і до побачення.

Ви знаєте, Шептицький написав листа до Гімлера, протестуючи проти винищення євреїв
Любомир Гузар

— Червень 1941‑го — цього року прийшли німці. Люди вітали їх. З різних причин. Що забралися більшовики — це одна річ. Друга річ — прийшло військо, вермахт. Яке дуже гарно поводилося. Вони мали пояси, а на поясах було написано Gottmituns — З нами Бог. Але що людей дуже озлобило: коли відкрили в’язниці і там знайшли, що більшовики в ці останні дні свого побуту дуже багато народу повбивали. Страшні речі були. По-звірськи людей трактували. Вішали. Розпинали. Жінкам груди обрізували. Я пригадую, батьки мені та сестрі абсолютно заборонили, щоб ми щось бачили. Для дитини то була б травма. 30 червня була проголошена незалежна держава, і митрополит Шептицький цей проект благословив. Але пізніше прийшло гестапо, і все стало інакше. Всі, хто там проголошував [Незалежність], вони всі знайшлися в концтаборі Заксенхаузен. Гестапо все контролювало не менше ніж НКВД.

— Ви знаєте, Шептицький написав листа до Гімлера, протестуючи проти винищення євреїв. Той лист в Берліні кинув до поштової скриньки отець Йоганес Петерс, який був монахом. Він [Петерс] у Львові зорганізував фабрику взуття, в якій працювали жиди. Вони сиділи в підвалах. Вони були добрі майстри. Мені це оповідав один з тих братів, що працював на тій фабриці. Вночі вони виходили, а фабрика робила чоботи для військ. І вони вміли дуже добре краяти шкіру. Як мені пояснював той брат, з такої шкіри треба було вишити визначену кількість пар взуття. А ті, власне, жидівські майстри — дуже добрі майстри, вони з тої шкіри додатково вирізували матеріялу на одну або дві пари. Брати продавали чоботи. А з цього вони (євреї) утримувалися. Той отець Петерс закінчив в конц­таборі. Але то інша історія.

— Вони [комітет Яд Вашем] його [Шептицького] не визнають, тому що він благословив дивізію СС Галичина. То правда, що він її благословив. Але вони не нищили євреїв. Були наші люди, що працювали в поліції. Були садисти. Не можна сказати, що всі були янголи. Але митрополит Шептицький цього не благословив і написав той славний лист: “Не убий”. В якому застерігає проти братовбивчої активності, але також проти нищення невинних людей. Є багато євреїв, які виступають за те, щоб його проголосити Праведником світу. Приміром, Адам Ротфельд, екс-міністр закордонних справ Польщі. Я, коли був більш рухливий, зустрічав євреїв в Англії, Польщі, Україні — людей, які “за”.