Восток—Запад

Детство львовянина Любомира Гузара, некогда верховного архиепископа Украинской грекокатолической церкви, пришлось на две оккупации — советскую и нацистскую. Незадолго до кончины патриарха НВ записал его воспоминания о тех днях, когда два людоедских режима скрестили оружие над головами украинцев

Александр Пасховер

2 апреля 1997 года Варшава принимает новую, шестую по счету в ХХ веке конституцию Польши. В нее законодательный Сейм вносит чувствительную для новейшей европейской истории 13‑ю статью: “Запрещается существование политических партий и иных организаций, обращающихся в своих программах к тоталитарным методам и практике деятельности нацизма, фашизма и коммунизма…”

Это если не первая, то самая громкая, закрепленная на законодательном уровне заявка на родственность режимов — красного и коричневого.

Незадолго до ухода из жизни Любомира Гузара, бывшего верховного архиепископа Украинской грекокатолической церкви, я встретился с ним в его резиденции, чтобы поговорить о точках пересечения двух самых кровавых режимов XX века, а также о человеке, который постарался остаться человеком между молотом и наковальней — речь об митрополите УКГЦ Андрее Шептицком.

Это известный факт: 1 июля 1941 года митрополит Шептицкий издал пастырское послание, в котором поддержал провозглашение независимости Украины, а немцев назвал освободителями от большевизма. Но иллюзорный мир рухнул довольно скоро. Начался массовый геноцид евреев, а их во Львове жило очень много — до 180 тыс. человек, треть населения города.

Шептицкий был в приятельских отношениях со многими в иудейских общинах. Одно то, что митрополит выучил иврит и обращался к ним на древнееврейском языке, показывает степень интернационализма этого бесспорно самого большого поборника украинского национализма.

Когда начались погромы, Шептицкий отправил письмо рейхсфюреру СС Генриху Гиммлеру с просьбой остановить бойню. Ответ гестапо ждать себя не заставил. В нем намекнули, что из‑за своего заступничества и сам Шептицкий — за шаг до расстрела. В конце лета 1942‑го митрополит организовывает кампанию по спасению евреев. Детей с его подачи прятали в монастырских школах, выдали им фальшивые удостоверения о крещении. Среди этих спасенных были дети главного раввина Львова, будущего министра иностранных дел Польши, будущего полковника израильской армии и т. д.

Детство Любомира Гузара пришлось на эти жуткие времена советской и фашистской оккупации Западной Украины. Лишь в 1944‑м его семья эмигрировала из Украины в США. Домой Гузар вернулся после провозглашения украинской независимости, где с 2001 по 2011 год возглавлял УГКЦ. В мае 2017‑го 85‑летний Гузар умер. Выдержки из его рассказа передаю языком оригинала, так как этот оригинал восхитителен.

— У 1938 році Шептицький попереджує братію в Уневі, що будуть погані часи. Як він це передбачував? На підставі чого? Я не вмію сказати. Але факт є, що він це сказав. 17 вересня 1939 року, я пригадую, вони [більшовики] прийшли на нашу вулицюТарнавського. Дуже високі хлопці. І мали такі шапки, про які я потім довідався, що то називається будьонівки. Нашу родину вони не непокоїли, хоча ми всі жили в страху. Були спаковані на всякий випадок. Отже, не треба було бути ясновидцем. Треба було бути притомним. І митрополит був свідомий тої небезпеки.

— Ми мешкали на вулиці Тарнавського, а ходили до церкви на вулицю Зибликевича. І там був закрут. У тому закруті було приміщення, знаєте, сутерени (напівпідвальне), і там сидів швець, який був комуністом і тим чванився. Я пригадаю ці 1938‑1939 роки. Він там сидів, черевики направляв, вікно відкрив і насміхався з тих, хто йшов в неділю до церкви. Він спеціально в неділю працював. Така його маніфестація (сміється). Він думав, що коли прийдуть більшовики, його до небес піднесуть. Вони (комуністи) приготовляли книжечки, куди заносили інтелігенцію міста Львова. І на підставі тої книжечки народ потім їхав на Сибір. Між іншим, багато членів комуністичної партії Західної України також згодом арештували. Ми якось йшли до церкви, і по ньому було видно, що вийшло не те, що він думав. Його також заарештували. Але Шептицького більшовики боялися. Він був занадто улюблений в народі, щоб його рухати. Арештували різних священиків, і людей вивозили у 1939, 1940, 1941 роках. Вночі приїздило авто. Я пригадую, родина тільки гадала, де воно стане? Значить, там когось будуть брати, вивозити. Дві години спакуватися, і до побачення.

Ви знаєте, Шептицький написав листа до Гімлера, протестуючи проти винищення євреїв
Любомир Гузар

— Червень 1941‑го — цього року прийшли німці. Люди вітали їх. З різних причин. Що забралися більшовики — це одна річ. Друга річ — прийшло військо, вермахт. Яке дуже гарно поводилося. Вони мали пояси, а на поясах було написано Gottmituns — З нами Бог. Але що людей дуже озлобило: коли відкрили в’язниці і там знайшли, що більшовики в ці останні дні свого побуту дуже багато народу повбивали. Страшні речі були. По-звірськи людей трактували. Вішали. Розпинали. Жінкам груди обрізували. Я пригадую, батьки мені та сестрі абсолютно заборонили, щоб ми щось бачили. Для дитини то була б травма. 30 червня була проголошена незалежна держава, і митрополит Шептицький цей проект благословив. Але пізніше прийшло гестапо, і все стало інакше. Всі, хто там проголошував [Незалежність], вони всі знайшлися в концтаборі Заксенхаузен. Гестапо все контролювало не менше ніж НКВД.

— Ви знаєте, Шептицький написав листа до Гімлера, протестуючи проти винищення євреїв. Той лист в Берліні кинув до поштової скриньки отець Йоганес Петерс, який був монахом. Він [Петерс] у Львові зорганізував фабрику взуття, в якій працювали жиди. Вони сиділи в підвалах. Вони були добрі майстри. Мені це оповідав один з тих братів, що працював на тій фабриці. Вночі вони виходили, а фабрика робила чоботи для військ. І вони вміли дуже добре краяти шкіру. Як мені пояснював той брат, з такої шкіри треба було вишити визначену кількість пар взуття. А ті, власне, жидівські майстри — дуже добрі майстри, вони з тої шкіри додатково вирізували матеріялу на одну або дві пари. Брати продавали чоботи. А з цього вони (євреї) утримувалися. Той отець Петерс закінчив в конц­таборі. Але то інша історія.

— Вони [комітет Яд Вашем] його [Шептицького] не визнають, тому що він благословив дивізію СС Галичина. То правда, що він її благословив. Але вони не нищили євреїв. Були наші люди, що працювали в поліції. Були садисти. Не можна сказати, що всі були янголи. Але митрополит Шептицький цього не благословив і написав той славний лист: “Не убий”. В якому застерігає проти братовбивчої активності, але також проти нищення невинних людей. Є багато євреїв, які виступають за те, щоб його проголосити Праведником світу. Приміром, Адам Ротфельд, екс-міністр закордонних справ Польщі. Я, коли був більш рухливий, зустрічав євреїв в Англії, Польщі, Україні — людей, які “за”.