Що робити

Володимир Бородянський, міністр культури, молоді та спорту, а раніше — топ-менеджер медіаімперії Віктора Пінчука, розповідає, навіщо пішов на держслужбу, і пояснює свою резонансну ініціативу про регулювання інформаційного простору

Іван Верстюк

Н ад кріслом Володимира Бородянського, міністра культури, молоді та спорту України, висить картина із зображеннями Будди, що дісталася йому від попереднього міністра — Євгенія Нищука. Втім, робота Бородянського далека від буддійського спокою.

Хоча до форс-мажорів на роботі йому не звикати: більшість життя Бородянський працював у медіа. З 2004-го він керував телеканалом СТБ, а в 2012-му очолив усю медіагрупу StarLightMedia, що належить мільярдерові Віктору Пінчуку, куди, крім СТБ, входять ICTV, Новий, M1, M2 та ОЦЕ.

За Бородянського справи СТБ, як і всього холдингу, йшли успішно, глядацька аудиторія зростала, проте у 2018-му він подав у відставку.

Тепер аудиторія Бородянського — не тільки глядачі СТБ, а вся країна. А ще — керівництво цієї країни. На столі міністра стоять апарати спецзв'язку для прямого спілкування з лідерами держави, а на інтерв'ю з НВ він приїздить із зустрічі в Міністерстві закордонних справ.

Посеред інтерв'ю дзвонить смартфон міністра. "Битимемося", — каже Бородянський своєму співрозмовнику.

Отримавши повноваження, міністр одразу ж "вплутався у бійку" — почав ініціювати нововведення. Серед них, наприклад, кримінальна відповідальність для журналістів за поширення фейків. Це викликало бурхливу реакцію у медіасередовищі. І саме з цього почалася розмова Бородянського з НВ.

— Ви підняли тему регулювання ринку медіа, регулювання журналістики. Свобода слова — це, напевно, мало не головне досягнення двох Майданів, коли журналісти отримали право називати речі своїми іменами, критикувати політиків і писати все, що вони вважають за потрібне. Що, як і навіщо ви хочете регулювати?

— Давайте почнемо з того, що Україна сьогодні є країною, яка веде війну. Країною, на яку напали. Країною, в якій відбувається те, що називають гібридною війною. Ми бачимо, як втручаються у наш інформаційний простір, як у нашому інформаційному просторі розвиваються потоки дезінформації, потоки маніпуляції та фейків. Тому наше завдання — наше, не тільки моє — встановити нові правила існування інформаційного ринку. Ці правила, для початку, захистять журналістів. Захистять не тільки фізично, а захистять від тиску власників, від тиску грошей. Ми маємо зробити так, щоб журналіст міг працювати чесно і порядно. Ми маємо захистити громадян від вживання дезінформаційного продукту.

Ми все це обговорюватимемо. Наше завдання — ввести у законодавче поле України поняття "дезінформація", "небезпечна інформація". Передбачити, якими способами ми робимо превенції, тобто як ми зменшуємо можливість поширення такої історії. Коли я вперше про це сказав, усі чомусь почули тільки про кримінальну відповідальність, і всіх це так розбурхало. Так, це крайній захід. Що ми зараз визначили як критерій дезінформації? Це, наприклад, інформація, розміщена на замовлення. Це інформація, яка загрожує державним і громадським інтересам. Це неперевірена інформація.

Фантастична у нас мова, і це дещо дивно — говорити, що ми маємо українізувати Україну

Ми розуміємо, що є люди, які усвідомлено беруть інформацію, створюють із неї продукт, який є дезінформацією, і маніпулюють громадською свідомістю. Це зараз складний конструкт. Потрібно описати всі елементи цього конструкту, збалансувати його. Це явище, яке існує.

— Які гарантії, що статтю законопроекту про кримінальну відповідальність для журналістів не використають проти журналістики розслідувань — проти програми Схеми, проти Дениса Бігуса й інших людей, які говорять про корупцію?

— Так ми ж поки не написали цю статтю. Треба її написати так, щоб не було можливості нею зловживати. Розумієте, це ж не про Схеми йдеться. Не про Бігуса й інших незалежних розслідувальників, які чесно виконують свою роботу. Йдеться про тих журналістів, які беруть гроші та дезінформують суспільство. Якщо Бігус почне дезінформувати, він теж потрапить під регулювання.

Це не історія проти, а історія за. За безпеку інформаційного простору. За захист державності. За захист громадян від маніпулювання їхньою свідомістю. Світ змінився. Світ змінився за п'ять років, які ми прожили й далі проживаємо у війні. Сьогодні люди використовують маніпулятивні технології, прикриваючись свободою слова. Я вважаю, це обурливо. І суспільство, і держава, яка розуміє, що це згубно для її існування, має шукати механізми захисту.

— Щодо інформаційного мовлення на окупованій території. Яке там буде фінансування, контент, що з термінами?

— Через три місяці запустимо. Фінансування є. Це буде на базі каналу UATV. Плюс ми ведемо перемовини про наявність на цьому каналі контенту українських телевізійних груп.

— Іншими словами, 1+1, СТБ та телеканал Україна віддаватимуть вам безкоштовно контент?

— Йдуть перемовини. Ми закінчимо, і тоді я зможу сказати, як це виглядатиме. Бюджет на такий телеканал є. На UATV закладено приблизно 440 млн грн [ця сума також передбачає фінансування інформаційного агентства Укрінформ]. На наш погляд, нині цього достатньо. Далі дивитимемося.

— Якого результату ви хочете досягти? Щоб соціологія в ОРДЛО почала показувати проукраїнські настрої? Або забезпечити інформаційну підтримку ініціативам у нормандському форматі?

— Ми хочемо, щоб люди на тій території знали правду. Щоб вони не керувалися маніпулятивною думкою Володимира Соловйова, Ольги Скабєєвої або когось ще. Аби розуміли: є інший погляд, правдивий погляд. Ми хочемо залучити їх до діалогу і в рамках цього діалогу шукати спільне рішення. От і все.

— Скажіть, чому ви пішли з досить успішного телеканалу СТБ, із медіахолдингу на непомітну посаду, що не обіцяла ні особливих повноважень, ні гідної зарплати?

— Дуже низька, я б сказав, зарплата у міністра культури. Я пішов зі StarLight ще в грудні, а рішення про це ухвалив ще раніше. Я не планував займатися політикою, у мене були інші плани. Влітку мене запросили на розмову з Олександром Ткаченком стосовно гуманітарної політики. Я також говорив із Володимиром Зеленським і став його радником. Потім мені запропонували стати міністром культури. Все.

— А які аргументи вас переконали? Напевно, для такого рішення щось усередині вас мало зрезонувати у відповідь на пропозицію Ткаченка і Зеленського.

— Зрезонувало щире бажання президента змінити ситуацію у країні. Зрезонувало, що це, на мій погляд, третій історичний шанс [після Майданів 2004 і 2013-2014 рр.] у новітній історії України на реальні зміни та на істотну перебудову суспільства. Я про все це довго думав і не одразу погодився. У мене був якийсь внутрішній діалог із собою. В рамках цього діалогу я собі сказав, що обійняти посаду міністра — це як піти служити в армію. Ти не чекаєш від цього нічого, жодних переваг. Це борг, який ти маєш віддати.

— Як ви перебудувалися з суто комерційного медіаменеджера в людину, що регулює культурну галузь і задає їй стандарти?

— Напевно, все-таки людина багатогранніша. Необов'язково бізнесменові думати тільки про гроші. Навіть якщо ти просто займаєшся бізнесом, все одно у тебе є якась ідея всередині. І коли ти робиш медіабізнес, у тебе має бути якась ідея.

— Розкажіть, якою ви бачите державну підтримку кіноіндустрії? От Володимир Зеленський ініціював запровадженння інструменту рібейтів [компенсація витрат на кіновиробництво за рахунок держбюджету]. Тепер є окремо підтримка через Держкіно, а окремо — через рібейти для суто приватних кінопроектів, зокрема іноземних.

— Давайте розділимо. Значить, завдання рібейтів — привести на ринок нові гроші, тобто зробити Україну привабливою для іноземних компаній. Завдання державної підтримки Держкіно — розвивати національну індустрію. Це два різні завдання.

У політиці рібейтів є додаткова компенсація витрат на створення кінопродукту, якщо в ньому є культурний код. Це популяризація нашої країни за кордоном. Відповідно, якщо якась західна компанія приїздить сюди і використовує у своєму сюжеті, наприклад, український літературний твір, вона отримує 30% рібейту. Якщо вона приїздить сюди й знімає без елементів культурного коду, то отримує 25%.

Що стосується державної підтримки національного ринку, то Україна виділяє близько 1 млрд грн щороку на створення ринку. Одразу ж у держави має бути чітка позиція, що конкретно й навіщо вона підтримує. Якщо, наприклад, ми підтримуємо просто комерційне кіно, то має бути показник того, наскільки ця підтримка успішна й наскільки вона відповідає завданням, які ставимо в розвитку індустрії. Це означає, що маючи ту ж саму кількість фільмів, які ми виробляємо, обсяг цієї підтримки має скорочуватися, а обсяг зборів має зростати. Тоді підтримка ефективна.

Але тут є й інший показник. Якщо ми говоримо, що підтримуємо створення українського культурного контенту і про збільшення споживання нашими громадянами цього контенту, то тут важливий показник того, скільки часу контактував українець із таким контентом і скільки цих українців. І що це був за контент.

Інша історія — ми кіноринку відкрито говоритимемо, що ми як суспільство вважаємо важливим на цьому історичному етапі. У яких галузях ми б хотіли бачити фільми. Наприклад, у галузі переосмислення нашої історії, переосмислення подій, які відбуваються з нами сьогодні. Які герої нам цікаві — Леонід Каденюк, Валерій Лобановський, Леся Українка, Богдан Ханенко або Михайло Терещенко.

— Ви говорите про створення українського кіно, а не так далеко від будівлі вашого міністерства — Кіностудія Довженка. Незрозуміла її перспектива. Максим Нефьодов, будучи замміністра економіки, говорив про можливість її приватизації. На ваш погляд, які перспективи у Кіностудії Довженка?

— Давайте я з іншого боку відповім. Сьогодні українське кіно вже створене. Воно вже завойовує призи, завойовує глядацьку аудиторію, і створюється без використання державних студій. Тому державні студії не є умовою створення кіно. Але є, можливо, якимось елементом. Ми думаємо зараз над концепцією не тільки Довженка, а й інших студій. Ми думаємо, що у Довженка є два концепти розвитку. Перший концепт — це приватизація з цільовим призначенням саме як кіностудії. З огляду на рібейти, ліквідність такого об'єкта піднімається. Студія знаходиться у місті, має гарну локацію, туди легко привозити закордонних акторів. Коротше, у неї є свої плюси. Друга історія — це використання Кіностудії Довженка як певного громадського простору, як такого собі, скажімо, арт-хабу, де будуть студії, де будуть якісь музеї. Але цей концепт треба додумати.

Ми зараз оцінюватимемо кожну з ідей на їхні плюси й мінуси і потім вийдемо на ринок і запропонуємо йому взяти участь у тій чи іншій розробці тієї чи іншої концепції. У Києві дуже бракує громадських просторів для створення культурного контенту. І Довженко може стати одним із таких майданчиків.

— Україна — країна з досить складним культурним середовищем. Одна зі складностей — мовне питання. Місто Київ двомовне. Таких міст і регіонів багато. От ви як міністр культури вважаєте, що Україну треба українізувати мовно?

— Українізувати Україну? У самому виразі "українізувати Україну" є щось неправильне. Щось суперечливе. Так, ми, українці, зобов'язані володіти своєю мовою. Це як одна з основ, одна з частин, що робить нас одним цілим. Я так вважаю. Я двомовна людина. Розмовляю українською, російською. Зараз взагалі багато говорю українською. Мені подобається спілкуватися українською. Українська мова інша — вона інакше формує думку й іноді значно точніше за російську. Фантастична у нас мова, і це дещо дивно — казати, що ми маємо українізувати Україну.