Румба в рукавичках

Комуністичні постулати, радянська допомога, стародавні культи та фізіологічні задатки зробили кубинців одними з найуспішніших боксерів-любителів у світі

Олег Шама

Марксизм-ленінізм — основа боксу, не раз казав про свій вид спорту Альсідес Сагарра, найвідоміший кубинський тренер. Здобувши освіту в Київському інституті фізкультури на початку 1960-х, він рекордно довго навіть за світовими мірками — мало не чотири десятки років — очолював національну збірну Острова свободи і виховав багатьох чемпіонів.

"Вісь нашого боксу — спортсмен як соціальний об'єкт, — казав 70-річний Сагарра, вже пенсіонер, у жовтні 2006 року в інтерв'ю аргентинському виданню EFDeportes. — Ми працюємо над високим технічним рівнем, коли боксери досягають глибокої соціокультурної освіти, яка стоїть на таких гуманістичних теоріях, як марксизм-ленінізм. Тому ми тренуємо спортсменів відповідно до справжніх революційних принципів, що і визначає їхні особистості".

Важко сказати, чого більше в цих словах знаменитого тренера — бездумного фанатизму чи щирих переконань: тоді ще був живий Фідель Кастро, незмінний лідер Куби і покровитель Сагарри. Хоча Радянський Союз як головне джерело його ідеалів на той час давно був лише спогадом.

Розмірковуючи про секрети успіху кубинських боксерів, Сагарра відзначав не тільки "революційні принципи", але і не раз побіжно говорив про генетичну схильність співвітчизників до цього англійського єдиноборства. Витривалість спортсменів Острова свободи — спадщина багатьох поколінь невільників, а рухливість і гнучкість — від народної танцювальної культури, вважає тренер.

Лише недавно дехто з кубинських боксерів розповіли ще одну правду: більшість із них їхали на змагання з благословення хранителів підпільного культу Сантери. Він сягає стародавніх вірувань західноафриканського народу йоруба і має багато спільного з ритуалами вуду. Сантера пережила всі атеїстичні кампанії Кастро і стала таємним додатком до комуністичної міфології, створеної ідеологами команданте.

Зокрема, ця міфологія будувалася на історії молодого спортсмена Кордови Кардіна. Він загинув під час штурму казарми Монкада 1953 року, коли радикальна молодь на чолі з Кастро повстала проти режиму диктатора Фульхенсіо Батисти. І хоча на рахунку Кардіна було всього шість малопомітних боїв, із 1960-х на Кубі в його пам'ять стали проводити щорічні турніри боксерів із країн соцтабору.

На такому складному фундаменті — легенді про Кардіна, культі Сантери, марксизмі-ленінізмі і генетичних задатках – на Кубі й збудували школу національного боксу. Вона стала самобутнім явищем на світовій арені і виростила безліч чудових бійців.

Економічна ізоляція і бідність Куби зіграли тільки на руку місцевому боксу. У дітвори на острові не було звичайних іграшок, вони не чекали мультфільмів на недоступних телевізорах, пізніша одержимість ігровими приставками і комп'ютерними баталіями теж їх оминула. А от спорт, і особливо бокс, відкривав перед хлопцями з бідних сімей один із небагатьох соціальних ліфтів. Хоча потрапити в нього було досить складно через величезну конкуренцію: в різні роки на Кубі було близько 20 тис. спортсменів-боксерів, які пройшли багаторічну підготовку на рингу. До того ж у збірну потрапляли лише 12 чоловік.

Мабуть, саме таке гігантське поле для відбору найкращих із найкращих і дало можливість Сагаррі встановити світовий тренерський рекорд: його підопічні завоювали 32 олімпійських золота, 63 призових місця на чемпіонатах світу та 64 світових юніорських титули.

Кубинські боксери прославили свою батьківщину ще задовго до того, як вона стала Островом свободи. У 1930-х на світових рингах славився Шоколадний Малюк (Еліджо Сардіньяс), потім — Жерардо Гонсалес і Бенні Парет. Це були професіонали, які отримували за поєдинки нечувані гонорари.

Однак у 1962-му, через три роки після приходу до влади, Кастро проголосив: "Бокс за гроші — це капіталізм". Багато боксерів-професіоналів покинули батьківщину, і ринги на острові спорожніли. Тоді ж колишні економічні партнери Куби оголосила блокаду новій державі. І хоча країну взяв під своє крило СРСР, її жителів чекали довгі роки злиднів і неслави.

Єдиними сферами, в яких Куба могла заявити про себе на весь світ, залишалися танцювальне мистецтво і спорт. Спочатку Кастро вдалося вмовити повернутися на батьківщину зірку світового балету Алісію Алонсо, вихованку російських хореографів-емігрантів. За сприяння команданте вона створила Національний балет Куби, який відразу ж узяли під нав'язливу опіку радянські майстри.

"Все, що виглядало природним для радянської публіки, нам здавалося занадто манірним і фальшивим. У нас були важкі періоди, коли доводилося це пояснювати нашим друзям із СРСР", — згадувала Алонсо, якій зараз 97 років. На думку критиків, вона зуміла ввести в класичний танець народний дух румби і сальси.

Майже те саме відбувалося і в новому кубинському боксі. На противагу професіоналам капіталістичних країн Радянський Союз і весь соцтабір почали кувати спортсменів-любителів. Офіційно вони значилися у штаті якихось підприємств, де ніколи не з'являлися. Захищали дисертації, створюючи видимість наукової роботи. Від професіоналів вони відрізнялися перш за все тим, що їхні гонорари діставалися державі. Натомість спортсмени отримували квартири, а найбільш успішні — дачі, машини і можливість виїжджати на змагання за кордон, що було надзвичайною розкішшю.

У боксі професіоналів і любителів відрізняють ще система правил і певна філософія поєдинку. Профі обіцяють публіці якомога триваліше видовище — в їхніх поєдинках більше раундів, а агресія суперників тільки вітається. "Якщо хтось каже, що любить красу боксу, покажіть йому 14-й раунд бою Мухаммеда Алі з Джоном Фрейзером [американських боксерів-професіоналів у важкій вазі] в жовтні 1975-го в Манілі", — любив повторювати лікар Алі. Фрейзера з рингу тоді вели під руки — він геть втратив зір.

У любителів і бої коротші, та й зайва агресія не заохочується. Хоча вони теж прагнуть збити свого візаві з ніг, судді, зазвичай, оцінюють мистецтво ударів і захисту. Дуже престижний серед любителів кубок Вела Баркера вручається з 1936 року за підсумками Олімпійських змагань за технічність. Показово, що двічі він діставався срібним призерам Олімпіад і одного разу — навіть бронзовому.

У 1960-х за кубинський спорт, здавалося, взявся весь соцтабір. Бігунами займався польський легкоатлет Зигмунт Забежовський, який виховав олімпійського чемпіона Альберто Хуанторену. А Сагарру починав тренувати Курт Розентіль зі Східної Німеччини. Більше того, 1964 року майбутній наставник кубинських чемпіонів закінчив Київський інститут фізкультури, де встиг захистити до того ж кандидатську дисертацію.

На батьківщині, 28-річний Сагарра відразу очолив збірну і вів її до 2001 року. Але в 1968-му Москва відрядила на Кубу свого провідного тренера з боксу Андрія Червоненка. Досі вважається, що саме він у тандемі з Сагаррою побудував на острові самобутню школу боксу: радянську техніку вдалося покласти на фізичні особливості кубинської молоді. Результат перевершив усі очікування.

Так, помітивши худого довгов’язого 17-річного невдаху Тео, який програв 14 з 20 боїв, Сагарра і Червоненко зробили з нього за три роки зірку Теофіла Стівенсона — першого олімпійського золотого призера-важкоатлета соціалістичної Куби.

Після того як кубинець привіз із Мюнхена на батьківщину кубок Баркера, Москва відкликала Червоненко з острова. Вдома йому довелося взятися за юного Ігоря Висоцького, який зумів повалити Стівенсона на його ж батьківщині в Гавані всього через рік після олімпійського тріумфу.

"У кубинців варто було б перейняти їх вміння залишатися в тонусі навіть після програшу, — розповідає Михайло Зав'ялов, який тренував у той час збірну УРСР із боксу. — Наші після невдалих боїв просто не знаходили собі місця. І боксери, і їхні наставники, а часом і вся команда. Кубинець же йде з рингу переможеним, а через п'ять хвилин вже танцює під магнітофон".

Незважаючи на невдачі в проміжних турнірах, Стівенсон привіз золото з двох наступних Олімпіад — з Монреаля в 1976-му і Москви в 1980-му. Десь у проміжку між цими іграми народився сюжет про те, як легендарний Тео відмовився від пропозиції Дона Кінга, американського промоутера боксерських боїв, битися з Алі. Сумніви щодо достовірності цієї історії викликає хоча б гонорар, вказаний Стівенсону, — різні джерела повідомляють від $2 млн до $6 млн. Хоча це дало привід кубинському спортсмену відповісти красивою відмовою: "Ніякі мільйони доларів не варті поваги десяти мільйонів кубинців".

Так само вчинив ще один вихованець Сагарри, наступний триразовий олімпійський чемпіон з Острова свободи — важкоатлет Фелікс Савон. Після перемоги в олімпійській Атланті 1996-го йому обіцяли $6 млн за перехід у професійний бокс. Але Савон залишився відданим батьківщині і зараз тренує кубинських підлітків за місячну зарплату, яка дорівнює $10.

СВОЇ: Михайло Зав'ялов спостерігає за боєм свого підопічного під час змагань на Кубі, 1970-ті роки

С агарра починав тренувати дітвору з 6-10-річного віку. Перші роки його вихованці вчилися тільки захищатися. Вважається, що у кубинських боксерів — найбільш філігранна оборонна техніка. Далі, вже підлітками, учні Сагарри освоюють напад, три удари: джеб (прямий), аперкот (знизу) і хук (бічний). На них опоненти відповідають блокуваннями, відходами або нирками-присіданнями. Комбінації цих нехитрих прийомів і складають мистецтво любительського боксу.

Особливість кубинців лише в тому, що вони роблять все це з приголомшливою швидкістю, безперервно рухаючись на рингу. Їхню пластику часто порівнюють із роботою крил колібрі. Не кожен суддя може розгледіти в цьому танці успіхи і промахи боксера.

На початку 1970-х боксерська техніка Острова свободи ледь не згубила радянську школу. Колишній наставник російської збірної Юрій Лур'є згадував, як одного разу на семінарі тренерів виступив колега, який щойно повернувся з Куби: "Він сказав приблизно таке: "За кубинськими боксерами — майбутнє. Ми маємо повністю переорієнтувати наш бокс, зробити його більш агресивним, тотальним". Тоді увійшло в моду це слово, що означало вміння вести бій у найвищому темпі в усіх раундах".

Після цього семінару, за словами Лур'є, радянський бокс зробив різкий поворот. "Доходило до абсурду – певний боксер, зустрічаючи маневреного суперника, просто вентилював повітря, отримував зустрічні удари, втрачав рівновагу і... виходив переможцем. У нашому боксі через це буквально "відстрілювали" самобутніх боксерів", — каже тренер.

Хоча в чому радянські боксери дійсно і поступалися кубинцям, так це в дисципліні. Зав'ялов розповідає, як загубив свою кар'єру Олександр Кудряшов. Якось під час змагань на Кубі йому на сонці вдарило в голову випите спиртне, і він подався бити крокодилів в тераріумі — перед цим гід розповів, як недавно рептилії розірвали дівчинку, яку залишили без нагляду батьки. Спортсмена затримали на сім діб і навіть відправили рубати тростину, а після його прибрали зі збірної.

А Владислав Засипко, вихованець Зав'ялова з Донецька, перед відповідальним боєм у Лас-Вегасі загуляв з місцевою дівчиною і повернувся до готелю о другій годині ночі. Хоча на ранок він і виступив добре, але на закордонні турніри їздити йому було вже зась.

Олімпіада-80 у Москві зовсім стала катастрофою для радянських боксерів. Перед фінальними поєдинками до них приїхали артисти і влаштували вечір гумору. Через це спортсмени геть втратили зосередженість, необхідну на рингу. До того ж, як розповідає Зав'ялов, організатори проігнорували проханням членів журі, і не дали їм перепустки до Олімпійського містечка, де можна було недорого купити сувеніри. Оскільки суддівський корпус масово представляли кубинці, під час боїв рефері, скривджені подібним ставленням, у спірних моментах жодного разу не віддали перевагу радянським боксерам.

У підсумку кубинці Сагарри повезли з Москви додому шість золотих медалей. В активі ж радянської збірної було тільки одне перше місце.