Прокляття Мадуро

Венесуела, котячись в економічну прірву, стає ареною глобального поєдинку: в протистоянні між президентом-популістом Ніколасом Мадуро і народним улюбленцем Хуаном Ґуайдо першого підтримують Росія і Китай, другого — могутні Сполучені Штати. Втім, Мадуро демонструє дивовижну живучість

Іван Яковина

Вранці 10 січня президент Венесуели Ніколас Мадуро в максимально урочистій атмосфері вимовив слова присяги і був оголошений главою держави на другий шестирічний термін. Однак через два тижні в іншому районі столиці пройшла свого роду "громадянська інавгурація" маловідомого парламентарія Хуана Ґуайдо, який оголосив президентом себе.

Так почалася історія дуже дивної і небезпечної сутички за владу, в якій беруть участь головні світові держави. Серед тих, хто підтримує Мадуро, — Китай і Росія. Зате США, головний покупець венесуельської нафти і найвпливовіша країна світу, — на стороні Ґуайдо. Результат цього протистояння сьогодні не передбачить, ніхто.

Надбагата колись країна Південної Америки перебуває у глибокій кризі. Інфляція в мільйони відсотків залишається найвищою на світі. Видобуток єдиного експортного товару, нафти, за п'ять років скоротився удвічі. Решту галузей економіки повністю зруйновано. Не виробляють навіть пива.

У лікарнях немає взагалі жодних ліків, люди вмирають від звичайних інфекцій. Починається голод: у магазинах майже повністю відсутня їжа. Немає й товарів першої необхідності, вода й електрика подаються до квартир на дві години на добу. Армійське керівництво напівофіційно зайняте контрабандою нафти, їжі та кокаїну. Поліція не працює, рівень злочинності найвищий у світі. Люди масово залишають країну, кількість біженців склала три мільйони осіб — більше тільки з Сирії.

Оголосивши себе главою держави, Ґуайдо пішов на лобове зіткнення із Мадуро

У цих умовах у 2018 році у Венесуелі пройшли вибори президента. У будь-якій нормальній країні президент Ніколас Мадуро не мав би жодного шансу обратися на другий термін. Але Венесуела — країна особлива.

Усі без винятку лідери опозиції були позбавлені можливості зареєструвати свої кандидатури. Енріке Капрілесу суд заборонив обиратися на будь-які посади, Леопольдо Лопеса засуджено до 14 років в'язниці, Антоніо Ледесму поміщено під домашній арешт, Фредді Ґевара ховається від спецслужб у резиденції чилійського посла, Давид Смолянські — у вигнанні. Список можна продовжити.

Щоб виявити і нейтралізувати всіх охочих кинути Мадуро виклик, вибори двічі переносили на пізніший термін. Коли реальні опозиціонери заявляли про бажання взяти участь, їх саджали, а дату проведення голосування відсували, щоб уже нові заявили про себе і теж вирушили під арешт.

В підсумку суперниками Мадуро стали нікому не відомі люди з числа його ж прихильників. Щоб вони, бува, не перемогли, голосування йшло з жахливими порушеннями — наприклад, виборців підкуповували просто їжею. За офіційними даними, явка склала 46%, спостерігачі нарахували не більше 25%.

Завдяки цим хитрощам і численним фальсифікаціям Мадуро зібрав 67% голосів. Водночас його реальна популярність не перевищує 15–20%. Підсумки цього голосування жодна демократична країна світу не визнала. На інавгурацію своїх представників направило певне коло країн, серед яких Росія, Іран, Китай, Туреччина, Мексика, Болівія та Куба.

Проте більшість жителів Венесуели були повністю деморалізовані. Мадуро став президентом ще на шість років, опозицію розгромлено, вивести людей на протест нікому.

Порівняно чесно обраний (а тому опозиційний) парламент країни, Національну асамблею, повністю позбавлено повноважень. Замість нього Мадуро створив паралельну структуру — Установчі збори, до яких увійшли тільки його прихильники. Президент також повністю перепризначив Верховний суд, звідти вигнано всіх нелояльних суддів.

На вулицях господарюють організовані напіввійськові банди місцевих тітушок, так звані колектівос. Армійські генерали повністю інтегровані в систему влади, тому чекати військового перевороту сенсу немає.

Потік біженців із країни різко зріс. Ті, у кого були якісь надії на зміну влади в результаті виборів, зрозуміли, що чекати більше нічого. Мадуро нікого не затримував — кордони він залишив відкритими, дозволивши всім освіченим, розумним, діяльним і — головне! — незадоволеним венесуельцям покинути країну. Йому це навіть вигідно: залишившись у країні, три мільйони активних опозиціонерів давно б його змели. За кордоном вони жодної небезпеки для нього не становлять.

За всієї своєї жахливої неефективності режим Мадуро виявився надзвичайно живучим. Здавалося, що до нового терміну закінчення своїх повноважень у 2025 році напіввизнаний президент без особливих проблем досидить у палаці Мірафлорес. Але все різко змінилося 23 січня — у день, коли у Венесуелі відзначають річницю визволення країни від диктатури Карлоса Хіменеса, проамериканського диктатора, який керував там до початку 1958 року.

Святкові збори всіх частин опозиції стали практично стихійними. У країні й на волі не залишилося жодного хоч трохи відомого противника чинної влади. Люди на маніфестацію вийшли самі.

На подив самих учасників акції, їх виявилося дуже багато: в центрі Каракаса розкинулося ціле море людей — сто або навіть двісті тисяч осіб. Нормально працюючої поліції у Венесуелі немає, тому порахувати людей було нікому.

У присутніх на марші підвищеною популярністю користувалася історія про молодого, недавно обраного спікера Національної асамблеї, який тільки якимось дивом уникнув в'язниці.

13 січня Хуана Ґуайдо заарештували співробітники місцевої держбезпеки — СЕБІН. Але будучи вже за ґратами, він зумів переконати рядових співробітників спецслужби в тому, що швидко змінить країну на краще. І вони його відпустили, всупереч наказам начальства.

Мікс із казки про Колобка і притчі про пророка Даниїла, котрий знайшов спільну мову з вавилонськими левами, отримав живий відгук у серцях венесуельців. Коли Хуан Ґуайдо піднявся на сцену, щоб скласти президентську присягу, натовп зустрів його захопленим ревом. Для багатьох присутніх він одразу набув рис героя.

Відносна невідомість зіграла на руку Ґуайдо. Кожен із венесуельців побачив у молодому (35 років), енергійному і переконливому політику рівно те, що хотів, наприклад, готовність йти до кінця.

На відміну від більш досвідчених, обережних і акуратних опозиціонерів, за ним не тягнеться довгий хвіст принизливих поразок і непотрібних компромісів. Ґуайдо не закликає прихильників стояти на площі до перемоги або вимагати проведення чесних виборів, прекрасно розуміючи, що ні того, ні іншого не буде. Оголосивши себе главою держави, він пішов на лобове зіткнення із Мадуро.

Себе Ґуайдо принципово не вважає опозиціонером. В очах багатьох венесуельців він законний президент, а Мадуро — державний злочинець і узурпатор, який незаконно утримує владу.

Така постановка питання не залишає для Ґуайдо дороги ні назад, ні вбік. Тепер — тільки вперед. Його прихильникам це дуже подобається. Але ще більше їм подобається те, що вперше за довгі роки в опонентів режиму з'явилася не тільки надія на перемогу, але і реальні інструменти її досягнення.

Підставою для оголошення Хуана Ґуайдо президентом стали не вибори, а одне маловідоме положення венесуельської конституції. У ньому йдеться, що в разі узурпації влади президентом Національна асамблея зобов'язана оголосити його поза законом і призначити тимчасовим главою держави свого спікера.

З формального погляду, все пройшло законно. За одним винятком — Ніколас Мадуро узурпатором себе зовсім не вважає. На його думку, це саме Ґуайдо намагається незаконно захопити владу (місцева прокуратура вже відкрила відповідну кримінальну справу).

В умовах, коли конституція не діє, у країні вирує криза, на вулицях неспокійно, починається голод, а два президенти зчепилися за владу, особливо важливою стає позиція світової спільноти і місцевих військових.

Світ виявився розділеним. Більшість країн Латинської Америки, Австралія, Канада і ЄС виступили на боці нового президента. Росія, Китай, Мексика, Болівія, Туреччина і Куба підтримали старого. Однак визначальною тут є роль лише однієї країни, головного покупця венесуельської нафти — США. Лише за декілька хвилин після оголошення Ґуайдо президентом Вашингтон повністю його підтримав.

Віце-президент США Майк Пенс іспансько-англійським суржиком записав звернення до венесуельців, в якому пообіцяв підтримати їхнє прагнення до libertad. Цю обіцянку була одразу виконано. Білий дім офіційно загрожує втручанням у разі спроби Мадуро застосувати силу проти Ґуайдо або американського посольства у Каракасі. Радника президента з національної безпеки Джона Болтона помітили з блокнотом, де була позначка: "П'ять тисяч солдатів у [сусідню з Венесуелою] Колумбію".

Міністерство фінансів США оголосило про введення санкцій проти венесуельської державної нафтової компанії PDVSA. Суть санкцій така: всі активи компанії на території США заморожуються, гроші від уже проданої нафти надійдуть на рахунки нового, а не старого президента. Нові поставки венесуельської нафти забороняються до повної зміни там влади. Це дуже серйозно. Венесуельська нафта дуже "важка". Для її переробки потрібні спеціалізовані НПЗ, більшість із яких розташовані у США. Простіше кажучи, перенаправити експорт в інші країни не можна — венесуельська нафта там нікому не потрібна.

Тільки в 2019 році через нові американські санкції Мадуро недорахується кількох десятків мільярдів доларів. Таку суму не вийде компенсувати ні російськими, ні китайськими кредитами. Продовження днів режиму опиниться під питанням.

Заснована Уґо Чавесом боліваріанська республіка вибудувана навколо поняття халяви. При ньому уряд обдаровував різноманітними подачками майже весь народ, отримуючи у відповідь повну підтримку. Після зниження нафтових цін милостей стало вистачати тільки на лояльних до режиму силовиків і широкі маси бідняків. Разом вони радісно затюкали роти інтелігенції і середнього класу, які намагалися протестувати.

З розвалом економіки і падінням видобутку нафти влада забула і про бідняків. Гроші залишилися лише на утримання силовиків. На мітинги опозиції замість міських професіоналів, які вже виїхали, стали масово приходити мешканці нетрів.

Відключення Венесуели від американських НПЗ не залишить грошей і на стерпне прогодування служивих усіх мастей. Уже зараз доступ до нормальних ліків та продовольства є тільки у офіцерів у званні підполковника і вище. Лейтенанти, капітани і навіть майори збройних сил, поліції та спецслужб голодними вовками дивляться на генералів і полковників, які палко підтримують Мадуро. З введенням американських санкцій лояльність силовиків буде підірвано остаточно. Розуміючи це, Мадуро терміново оголосив про створення двомільйонного народного ополчення з числа колектівос — тих самих організованих тітушок, на відкуп яким зараз віддані вулиці венесуельських міст.

По суті справи, старий президент відкрито готує свою країну до громадянської війни, в якій його союзниками стануть відверто кримінальні організації, які розрослися за останні роки до неймовірних розмірів.

Тим часом новий президент оголосив про підготовку амністії для комакате — так у Венесуелі називають офіцерів від майора і нижче. Хуан Ґуайдо також має намір заручитися підтримкою військових. І навіть не генералів, а саме тих, хто працює "на землі".

Втім, самі військові поки ніяк себе не проявили. Генерали не віддають наказів на придушення повстання, побоюючись, що підлеглі просто не стануть його виконувати. Нижні чини ніяк не можуть зважитися на широкомасштабний путч, побоюючись зради в своїх рядах. Армія зараз не діє. Офіцери визирають щоранку у вікно, оцінюють число людей, які прийшли на мітинги протесту, і намагаються вирішити, чи варто переходити на бік збунтованого народу.

На найближчий тиждень прихильники Ґуайдо запланували цілу серію масових акцій проти Мадуро. Якщо вони будуть досить численними, а американські санкції — досить жорсткими, влада у Венесуелі може помінятися ще до виходу наступного номера НВ.

Втім, Мадуро не раз демонстрував феноменальне вміння триматися за трон. Якщо він всидить і цього разу, Венесуела продовжить дедалі глибше скочуватися в темряву хаосу і громадянського протистояння.