Обід із Павлом Маковим

Дорогий художник зі світовим ім'ям розповідає, як змінилися покупці його робіт після революції гідності, в пух і прах розносить чиновників, які формують імідж України закордоном, і зникає — бо якраз висохла ґрунтовка на декораціях для його виставки

Ольга Духніч

З іменитим українським графіком Павлом Маковим НВ домовляється пообідати на київському Подолі, в кафе арт-платформи Ізоляція, напередодні відкриття тут його виставки.

Вибравши непримітний столик у ніші біля бару здорової їжі, прибувши раніше, художник майже закінчує з обідом до мого приходу. Велика папка з його роботами дбайливо притулена до крісла.

— Чесно кажучи, я дуже зголоднів, ми від ранку монтуємо, — вибачається Маков за фальстарт, відсуваючи недоїдений морквяний пиріг, й одразу пропонує перейти до бесіди. На розмову у нього мало часу: рівно за годину висохне шар ґрунтовки на фонових декораціях, і художник перейде до фінального етапу монтажу виставки.

Швидко замовивши салат із фалафеля, чізкейк і каву, я приєднуюся до свого співрозмовника.

Добре відомий колекціонерам і виставковим кураторам Заходу графік і офортист, Маков уже не перший рік входить до десятка найдорожчих художників України. Його роботи можна зустріти і в лондонському Музеї Вікторії та Альберта, і в нью-йоркському музеї Метрополітен, і в деяких інших знаменитих колекціях світового мистецтва — як державних, так і приватних.

Із початку 90-х Маков залишається єдиним українським художником-членом Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії. А цьогоріч за проект Paradiso Perdutо він отримав головну нагороду України у сфері мистецтва і літератури — Національну премію імені Тараса Шевченка. Втім, у розмові художник одразу зізнається: всю матеріальну складову витратив на нинішній проект в Ізоляції.

Він живе на дві країни — точніше два міста: Харків і Падую. Колись Італія стала однією з перших країн на туристичних маршрутах Макова, крім того ,так сподобалася, що перетворилася на постійне місце його дислокації закордоном. Відтоді всю холодну пору року Маков із дружиною проводять у Падуї, а до Харкова повертаються, коли сюди приходить тепло.

Середні ціни на роботи Макова коливаються від $1 тис. до $10 тис. — такі цифри називає сам художник. Він стверджує, що сьогодні його картини продаються непогано, і зараховує себе до тієї невеликої групи українських живописців і графіків, хто не втратив покупців після 2014 року. Точніше, не змінилася їх кількість, проте змінився склад: якщо раніше картини Макова купували ті, кого він називає олігархами, то тепер це "середній клас і айтішники".

Мій подив щодо досить високої вартості його картин як для середнього класу художник гасить місткою фразою: "Грошима, отриманими за картини, я оплачую свою свободу".

Грошима, отриманими за картини, я оплачую свою свободу

Маков із помітним задоволенням говорить про колекціонерів, називаючи процес збирання картин творчим і таким, що демонструє індивідуальність.

— Рембрандтом нікого не здивуєш, він завжди грошей коштує. А збираючи сучасне мистецтво, весь час ризикуєш, купуєш те, що подобається саме тобі, і цим ти цікавий.

Маков уточнює, що серед його покупців дедалі більше людей 30–35 років. І робить висновок: підросла нова генерація колекціонерів.

— Мені подобаються ці хлопці з Києва чи Західної України, вони уважно дивляться і купують те, що подобається. Іноді беруть такі речі, які точно на стіну в квартирі не повісиш, — із задоволенням розповідає Маков.

— А у вашому рідному Харкові сучасне мистецтво купують? — цікавлюся я.

— А ось у Харкові не купують, — із готовністю відповідає художник.

— Але ж Харків зовсім не бідне місто, — дивуюся я.

— Воно вже точно не бідне, але люди там прагматичні. Ось антикваріат збирати — зрозуміло і приємно, а це сучасне мистецтво — воно ж завжди ризик, піди вгадай, — іронічно відгукується про земляків художник.

— І все ж ви відомий і дорогий майстер. Ваші роботи частіше купують, як інвестицію чи через любов? — Не відчеплюся я.

— Іноді люди купують одночасно з двома цілями, але є й ті, хто купує не картину, а підпис, і в такі руки я намагаюся свої роботи за можливості не продавати, — пояснює Маков.

Тут таки художник згадує історію, як якась власниця його ранніх робіт звернулася до нього з проханням допомогти купити ще кілька, щоб завершити колекцію. До того ж вона говорила, що неодмінно хоче придбати картини через аукціонний дім, краще — через Sotheby's. Маков насилу умовив свою давню подругу-бельгійку виставити належні їй його роботи на продаж. Щойно картини було виставлено на Sotheby's і їхня ціна пішла вгору, дама, яка побажала викупити їх, зникла.

— Їй не важливо було створити колекцію — просто вона хотіла офіційно зафіксувати ціну на Макова і підняти вартість уже наявних у неї робіт, — зітхає художник, відкладаючи виделку.

Зо півхвилини він дивиться на мою майже незайману тарілку і продовжує:

— Мені в житті пощастило, іноді я сам купую картини у колег, часто на виплат, і знаю цю емоцію, коли поспішаєш після продажу своєї роботи повернути борг за чужу картину, яка так тобі подобається і яка відтепер твоя, — захоплено розповідає Маков і з гордістю перераховує тих, чиї картини складають його особисту колекцію: Олександр Ройтбурт, Олег Тістол, Олег Голосій, Павло Керестей. Перераховуючи імена колег, він проводить рукою по папці своїх робіт.

Маков найчастіше малює міста. У найдрібніших деталях змальовані плани реальних і вигаданих міст — його фірмовий стиль.

— У сучасній урбаністиці місто — це спосіб, уміння і досвід людей жити разом. На ваш погляд, українцям це сьогодні вдається? — питаю я.

— Не тільки міста, вся наша культура про те, як жити один з одним, не вбиваючи, а навпаки, намагаючись зрозуміти, — усміхається Маков. — Тільки Україні з містом не дуже пощастило, і нам цю травму ще належить пропрацювати.

Відпиваючи чай, мій співрозмовник пояснює свою думку: в радянські часи, розповідає він, українські міста були місцями концентрації невільних людей. Сюди в рамках індустріалізації та після Голодомору насильно переміщали людей із сіл, а міську інтелігенцію нищили як класово небезпечну.

— Радянський експеримент призвів до того, що міста, особливо в центрі і на сході країни, виявилися заселеними людьми, позбавленими почуття свободи, повністю залежними від держави, а результат життя у такому місті ми пожинаємо сьогодні всією країною.

Маков глибоко зітхає і робить ковток чаю.

— У мене є арт-бук Донроза, присвячений Донецьку. Там крізь квіти та орнаменти проступає кров тих тисяч людей, які працювали і вмирали в шахтах. Донецьк — саме таке, дуже трагічне місто.

— Ще два роки тому, спілкуючись із нашим виданням, ви говорили про те, що революція гідності підігріла інтерес до вітчизняного мистецтва закордоном. Українські художники встигли цим скористатися? — цікавлюся я.

— На жаль, ні, — реагує художник.

Аби представити країну закордоном, на його думку, потрібна державна стратегія та хороший культурний менеджмент. А їх немає.

— Нещодавно мій друг [харківський художник] Гамлет Зіньковський виставлявся в Українському культурному центрі в Парижі. І що? Стоїть там [представляючи експозицію] відставний дипломат, який в сучасному мистецтві нічого не розуміє. Він розуміє культуру традиційну, культуру вишиванки. Але вишиванки носять у світі всюди. Он, баварські хлопці їх у свята одягають. Але в Баварії, крім вишиванок, є ще й завод BMW, а в Мюнхені — чотири самодостатніх музеї сучасного мистецтва! — не на жарт розходиться Маков. Тема для нього, очевидно, болісна.

— Тепер дедалі більше говорять про те, що держава — поганий менеджер. І краще, коли культуру розвиває приватна ініціатива, — обережно відзначаю я.

— Без держави така ініціатива неефективна. Подивіться: все, що сьогодні знає Європа про українську культуру, — це результат особистих зв'язків самих діячів культури, — категоричний Маков. — Майже всі мої виставки в європейських музеях — мої особисті зв'язки. Переклади і виступи Сергія Жадана та Юрія Андруховича — це їхні особисті зв'язки. І так у всіх.

Важливим моментом для просування української культури закордоном художник вважає і місця, де ця культура представлена ​​глядачеві. Часто українські посольства і дипмісії роблять презентації українського мистецтва на власній території.

— Але це ж "свій до свого по своє", — обурюється Маков, маючи на увазі, що в посольстві виставку побачать тільки українські дипломати. — Ми можемо скільки завгодно ненавидіти Росію, але подивіться, як сильно вона представлена ​​в Європі. Навіть у найзубожілішому італійському містечку обов'язково є виставка якогось російського художника, і вона відкрита в міському музеї. Не можна в посольстві проводити виставку українського художника. Чорт забирай! Візьміть в оренду частину Ґуґґенгайма і виставте все, що у нас є. Ось це буде подія!

— Мабуть, тут все впирається в гроші, які треба заплатити за оренду Ґуґґенгайма, — я насилу прориваюся в його монолог.

Маков зі мною погоджується, але одразу пояснює, що відсутність актуального українського мистецтва закордоном — це і політична проблема України, безпосередньо пов'язана з війною.

— Європейці не тільки втомилися від України, вони не розуміють, що разом із зруйнованими українськими містами, убитими там людьми вони втрачають частину своєї, європейської культури. Уявіть на секунду, що бойовики захопили Падую чи Мілан і влаштували в міланському соборі свою комендатуру, обстрілюють із градів старовинні церкви з фресками. Весь світ скаже, що знищують культурну спадщину Європи, і встане на її захист. А ми так і не змогли пояснити, що в Донецьку і Луганську теж гине культурна спадщина Європи. Ні собі не пояснили, ні європейцям, — із гіркотою підсумовує Маков.

Каву допито, десерт з'їдено. Наостанок я цікавлюся у Макова, чи є у нього мрія.

Він на секунду замислюється.

— Знаєте, мені ж 60 років, і я точно не встигну змінити тут порядок культури, і ніхто з мого покоління не встигне. Не дарма кажуть, що три покоління повинні зійти в землю мирно, щоб суспільство досягло розквіту. Поки ж я мрію, щоб у Києві з'явився музей сучасного мистецтва. Тільки так ми заговоримо мовою Європи. Рутинно відвідуючи цей музей, люди з інших країн нарешті зможуть зрозуміти, про що Україна. Поки ж лакмусовий папірець їхнього інтересу навіть нікуди опустити.

— Сумна у нас вийшла розмова, — наостанок відзначаю я.

— Ну, ні! — несподівано стрімко й енергійно підіймається з крісла художник. — Це розмова не про печаль, а про надію. Інакше ні мене, ні вас тут зараз не було б.

Ми тиснемо один одному руки, і Маков зникає в напівтемряві виставкової зали.