Обід з Ольгою Гуцал

Підприємиця, яка торгує автомобільними мастилами, й авторитетний бізнес-спікер, їсть стейк і розмірковує про те, що бізнесом можуть займатися далеко не всі

Ольга Духніч

З Ольгою Гуцал ми зустрічаємося у м'ясному ресторані Beef, що на Шота Руставелі в Києві. Beef — просторий, світлий і чесний, як характеризує його моя співрозмовниця.

— Тут дійсно найсмачніше в Києві м'ясо і найдоброзичливіші люди, — усміхається вона, поки офіціант пропонує нам різні варіанти столиків.

У підсумку ми опиняємося на другому поверсі, в невеликому приватному кабінеті, відділеному від галасливого обіднього залу знизу зсувною перегородкою.

Не гаючи часу, ми робимо замовлення.

— Я дуже люблю їсти, — з усмішкою зізнається Гуцал, гортаючи меню. — Це такий привілей вгамованої товстулі. Я люблю масло — і їм масло. Люблю вино — і п'ю його. Ненавиджу обмеження!

Моя візаві зупиняє свій вибір на американському стейку міньйон і смаженій картоплі. Мене запрошує взяти з неї приклад.

— Стейк тут просто чарівний, і обов'язково принесіть до нього соуси і солоні огірки, — загинаючи пальці, каже Гуцал одночасно мені й офіціантові, передчуваючи задоволення.

Я доповнюю замовлення зеленим салатом із в'яленими помідорами, і ми пірнаємо в розмову, далеку від кулінарних тем.

55-річна Гуцал — успішна і впізнавана бізнесвумен — вже чверть століття співволодіє і керує компанією Каміон-Оіл, одним із основних гравців ринку автохімії в Україні. Її фірма ще і є офіційним дистриб'ютором продукції Liqui Molly в декількох десятках інших країнах світу. Гуцал також володіє невеликим ювелірним бізнесом, а віднедавна і стартапом Autobooking.com.

Багаторазова учасниця рейтингів Топ-100 найвпливовіших жінок країни, Гуцал не тільки досвідчена підприємиця, але й популяризатор ціннісного бізнесу в Україні. Конференції та дискусії з її участю збирають повні зали як початківців, так і зрілих бізнесменів.

Набагато менш відома інша Гуцал — виходець із родини спадкових інженерів і кандидат технічних наук. Наприкінці 1980-х, на піку наукової кар'єри, вона кинула науку і пішла в тільки зароджувану в СРСР кооперацію.

— Екзотичний поворот кар'єри для кандидата наук, — зауважую я, поки ми очікуємо замовлення.

— У мене дві слабкості: жадібність і марнославство, — усміхається у відповідь Гуцал. — Як сім'я вчених, ми дуже непогано жили до початку перебудови, а потім я зрозуміла, що жити в бідності не моє. Тому я пішла в бізнес, який тоді сприймався негативно, як спекуляція, але був сповнений можливостей.

— Якщо брати той період за точку старту, світогляд українських підприємців за минулі роки змінився? — цікавлюся я.

— Зовсім ні, — миттєво реагує Гуцал. — Молоді люди точно так само приходять у бізнес із мотивом працювати без начальника, другий мотив — заробити гроші. Дуже засмучує, коли виникають проблеми з третім мотивом — розумінням, що бізнес ділиться із суспільством податками і тим самим розвиває власне середовище проживання.

— Якщо підприємець рахує бізнес-проект без урахування реального оподаткування і впевнений, що в державі, де він живе і працює, таке можливе, значить ця країна для нього — нежиттєздатний проект. Це демотивує, — несподівано жорстко завершує думку вона.

У мене дві слабкості - жадібність і марнославство

— Тобто ми все ще живемо в атмосфері простого і шаленого заробітку?

— Це ілюзія простоти, — емоційно реагує моя співрозмовниця.

Вона говорить про те, що простіше і легше за все працювати в країні з найжорсткішими законами, тому що вони для всіх рівні. "Коли всі підприємці працюють у різних умовах — це катастрофа для бізнесу, — продовжує Гуцал. — Тоді виникають захоплення ринків, рейдерство і перерозподіл. Тоді всі заробляють менше і менше платять податків. Унаслідок це вбиває ринкове поле".

— Минулі чотири роки країну дуже змінили. Бізнес це відчув? — не відступаю я.

Гуцал пояснює, що перший рік після Майдану і з початком війни працювати було важко і водночас дуже добре: негідники боялися красти, а підприємці сподівалися, що зміни настануть. Однак зараз, за ​​її словами, різниця із 2013 роком стерлася.

— Але гірше інше, — тут Гуцал замовкає, а потім, немов доміркувавши думку, продовжує: — Ми не так сильно економічно впали щодо 2013-го, ми серйозно впали емоційно після наших неймовірних очікувань у 2013–2014 роках. Це лякає найбільше.

Нашу розмову перериває офіціант, який спритно розставляє перед нами тарелі з соусами, салати та м'ясо на масивних дерев'яних дошках.

Дошка у Гуцал іменна.

— Я ж казала, що другий мій великий гріх — марнославство, — усміхається вона, перехопивши мій погляд, і пояснює, що подібні дошки — відмінна риса постійних клієнтів закладу.

У цей момент я цікавлюся у співрозмовниці її улюбленої кухнею.

— Я професійний їдець, — із гордістю відповідає вона, смакуючи м'ясом. — Й іноді спеціально подорожую за гідом Мішлен. Ми переїжджаємо від закладу до закладу, і мій смак з укладачами довідника майже завжди збігається.

— Водночас у вас масштабний бізнес. Як вам вдається усе це поєднувати? — дивуюся я.

— Рідко вдається. Напевно, тому я так ціную ці моменти, — відгукується Гуцал.

І додає, що для себе вже давно розв'язала важку проблему балансу між роботою і життям:

— Важливо весь час ставити собі питання: що тобі насправді потрібно? Не Facebook, не твоїм друзям, дітям або батькам, а тобі особисто? Я знаю багатьох людей, які щасливі у перекроюванні світу, глобальному бізнес-лідерстві. Так само щасливі, як я щаслива, сидячи з книжкою на березі моря.

Відриваючись від дійсно смачного м'яса, я вирішую змінити тему розмови.

— Вас же часто запитують про те, чому ви обрали такий нежіночий бізнес — торгувати автомобільними мастилами?

— О, так, — усміхається співрозмовниця і пояснює, що завжди відповідає приблизно одне й те саме: будь-який успішний бізнес позбавлений статі, адже працює насамперед голова бізнесмена.

— Мені дуже пощастило, що я інженер за освітою. На мій смак, це найвдаліша освіту для бізнесу. Ти бачиш і можеш пояснити структури, що лежать в основі бізнес-процесів, ти взагалі розумієш, як влаштований світ. А головне, знаєш, що немає неможливих технічних завдань, — переможно завершує вона, відставляючи в сторону іменну дошку.

— А ювелірні салони і прикраси, створені за власним дизайном, — це такий ковток свіжого повітря? — нагадую я співрозмовниці про її ювелірний бізнес. Втім, забути про нього не дають незвичайні прикраси на руках і шиї Гуцал.

— Це точно не історія про те, що мені нудно продавати мастила і я вирішила прикрасити своє життя, — відповідає вона з усмішкою. — Після 40 років я стала добре ставитися до жінок. Наші жінки дуже помітні всюди за кордоном. Ми впізнавані, тому що нудно одягнені та дуже скуті. Носимо маленькі прикраси, не вміємо радіти своєму жіночому життю. І мені дуже захотілося це змінити.

Відсунувши геть столові прилади, Гуцал із задоволенням розповідає про ідеї для прикрас, які знаходить у різних куточках планети.

— Водночас до жінок ви стали добре ставитися лише в 40 років, — перериваю її розповідь я. — Чому?

— Все просто: я пішла з ринку жіночої конкуренції. У 40 років мені стало зрозуміло, що тепер завжди, щороку буде рости нове покоління 20-річних. І я ніколи з ним не впораюся. Ця думка прикрасила моє життя неймовірно, — до кінця цієї фрази Гуцал вже відверто сміється.

Утім, відсміявшись Гуцал зізнається, що ювелірний бізнес тимчасово поставила на паузу.

— Сьогодні ми охочіше з'їздимо ще раз до Європи, ніж дозволимо собі нову прикрасу, та й часи все ще нерадісні, — розмірковує вона.

— До вас же часто звертаються підприємці за порадою, — знову змінюю тему бесіди я. — Що ви найчастіше їм радите?

Гуцал розповідає, що постійно зустрічається із нав'язаними телевізором правилами про світ, яким керують гроші, і що кожен легко може стати підприємцем. А це, за її словами, неправда.

— Дуже часто люди просто не знають і не думають про те, як їм подобається працювати — за наймом чи самостійно, — продовжує вона, відпивши чаю. Й одразу цитує статистику, за якою щороку 10% найманих працівників йдуть у власний бізнес, але 90% із тих, що пішли, протягом року повертаються на початок.

Люди, на думку Гуцал, не вміють чесно із собою розмовляти, їх не навчили батьки, в школі їм не сказали, що найчесніша розмова — це розмова із самим собою. "Може, людині не потрібні надприбутки і вона щаслива іншим — наприклад, роблячи таке прекрасне м'ясо, — пояснює підприємиця. — З цього ми зазвичай і починаємо бесіду".

— А про що сьогодні ваша чесна розмова із самою собою? — тут таки уточнюю я.

— Про обмеження і можливості — їх співвідношення змінилося, — несподівано відповідає Гуцал.

Вона розповідає, як кілька років тому запустила свій перший стартап зі зручного пошуку та запису на СТО:

— Сфера інноваційного підприємництва — величезний світ, де стільки всього можна зробити. Я народилася і виросла в системі, де ти працевлаштувався назавжди. А зараз неможливо вигадати собі справу назавжди. Все змінюється.

— Я, наприклад, живу вже четверте життя, — додає Гуцал. — Це важко, але інакше ніяк.

— А що ж обмежує? — цікавлюся я.

— Тільки вік. Плануючи черговий проект на 10–15 років уперед, я серйозно замислююся: а чи буде мені це важливо через десять років? Вік у нинішньому світі — єдине реальне обмеження, — пояснює Гуцал.

Час обіду добігає кінця. Наостанок я питаю у бізнесвумен, де і як вона вчиться.

— Це не просто. Намагаюся знаходити спікерів майбутнього, а їх одиниці. Спікерів минулого набагато більше. Я дивлюся на нескінченні конференції, і часто сама в них беру участь. Ми весь час кажемо одне й те саме. Чому нас ходять слухати, я не знаю, — знизує вона плечима, відсуваючи чашку геть.

— Хоча знаю, звичайно. Багато людей ходять учитися, щоб не працювати, — усміхається бізнесвумен. — Але не можна чогось навчитися, слухаючи. Треба взяти і спробувати. І помилятися.

— Люди не люблять помилятися, — зауважую я.

— О, в мене зовсім навпаки, — негайно реагує Гуцал. — Я якраз борюся за помилки. І вважаю, що помилки — це норма. Якщо компанія не робить помилок — це дуже поганий знак, вона не розвивається.

Чай випито, і ми готові прощатися. Гуцал наполягає, що чек оплатить сама.

Дістаючи з сумки картголдер, вона зауважує:

— Вже давно і принципово не користуюся готівкою, в бізнесі особливо. Ми збудували максимально прозору бізнес-систему, і я дуже цим пишаюся.

Ми тиснемо одна одній руки, і моя співрозмовниця залишає ресторан.