Обід з Оленою Сотник

Народний депутат, а віднедавна голава комітету ПАРЄ розповідає, як поводяться там російські парламентарії, розкриває маніпуляції президента із законом про антикорупційний суд і стверджує, що не їсть м'яса

Ольга Духніч

З народним депутатом від партії Самопоміч Оленою Сотник НВ домовляється пообідати в київському ресторані Любимый дядя.

Забронювати столик у цьому популярному закладі напередодні Дня святого Валентина нам насилу вдається. Дотримуючись суворих повчань адміністратора, ми обидві з'являємося акурат вчасно — у Дяді в святкові дні розписана кожна хвилина. Під ногами шарудять щедро розкидані серця з червоної фольги, а атмосфера закладу зовсім не сприяє серйозним розмовам.

— Я люблю це місце, тому що воно про смачну їжу. Ну, справді, тут усе з душею готують, — ніби переконує мене Сотник, сідаючи за столик біля вікна.

Миловидна молода білявка в строгій блакитній сукні зовсім не відповідає звичним уявленням про народного депутата України. Сама ж 35-річна Сотник стверджує, що хоча в політиці і новачок, встигла вже чимало — наприклад, вона є членом делегації від України в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), а нещодавно очолила один із найвпливовіших її комітетів — юридичний.

Сотник дебютувала в українській політиці в 2014 році. Тоді вона, успішний юрист і адвокат сімей героїв Небесної сотні, отримала пропозицію стати частиною нової політичної сили і, довго не роздумуючи, погодилася. Озирнувшись у парламенті, вона увійшла до міжфракційного утворення Єврооптимісти і стала однією з тих, кого в перший рік після виборів називали "молодою кров'ю" Верховної ради.

Із замовленням ми визначаємося швидко. В меню ресторану з акцентом на близькосхідні страви я знаходжу бабагануш і піту, а моя співрозмовниця вибирає салат з кіноа та яйцем пашот. Майже одразу офіціант приносить нам зелений чай і каву та запалює свічки на столі. Проте наш столик виявляється найнеромантичнішим у ресторані.

Змішаний над столом чайний та кавовий аромат не заважає мені почати інтерв'ю з досить жорсткої теми:

— Рішення Парламентської асамблеї позбавити Росію права голосу після анексії Криму було показовим жестом європейців в оцінці російської агресії в Україні. Але сьогодні багато хто говорить про можливе відновлення російської делегації в правах.

— Росія дійсно шантажує Парламентську асамблею і загрозою покинути організацію, і членськими внесками, яких ПАРЄ може не дорахуватися, якщо Росія піде, — охоче відповідає Сотник.

На її думку, значно серйозніший ризик для України — нещодавнє оновлення складу ПАРЄ: нові європейські парламентарії, погано знайомі з історією російсько-українських відносин, ратують за зняття санкцій організації з Росії.

— Для європейців цінність діалогу дуже важлива, і багато "новачків" вважають правильним повернути Росію, адже, на їхню думку, це дасть нашим країнам шанс домовитися, — пояснює їхню позицію Сотник. Серед тих, хто дотримується цієї думки, вона називає італійського соціаліста Мікеле Ніколетті, який нещодавно очолив ПАРЄ.

— Я не скажу, що в нього якась суперсильна зацікавленість у Росії чи її грошах, — розмірковує Сотнік.— Швидше це його амбіція — повернути всі 47 країн Ради Європи за стіл переговорів. Тільки він не враховує, що цим можливим кроком він послаблює сам інститут ПАРЄ і руйнує принципи, за якими той створювався.

Депутат упевнена: якщо Росія не виконала пред'явлені до неї раніше вимоги, повертати їй статус повноцінного учасника Парламентської асамблеї не можна. Створивши прецедент, європейські інститути втратять можливість контролювати Росію.

Адже росіяни вельми часто безсоромно брешуть, грубіянять, а найсумніше, що це їхнє хамство європейці сприймають як впевнену позицію

— Ви ж із росіянами зустрічаєтеся у кулуарах асамблеї, — дочекавшись моменту, питаю я.— Якісь людські стосунки зав'язуються?

— Чесно кажучи, дуже хочеться деяким дати в обличчя, — несподівано, але явно щиро відповідає моя тендітна співрозмовниця.— Це неправильно, звісно, але передаю свої почуття, як є. Адже росіяни вельми часто поводяться по-хамськи, ніби вони господарі становища. Безсоромно брешуть, грубіянять, а найсумніше, що це їхнє хамство європейці сприймають як впевнену позицію.

Раптово нашу розмову перериває імпровізований оркестр. Співробітники ресторану під барабани та оплески вносять до зали торт: у когось із гостей день народження.

— Давайте поплескаємо? — пропоную я, і ми приєднуємося до загальних оплесків. Раптове свято нагадує нам про їжу, тим паче що вона давно стоїть перед нами.

Я пробую бабагануш, приготовлений і справді дуже добре, а політик нахвалює салат. Вона зізнається: обов'язки депутата залишають мало часу для спорту, тому доводиться дотримуватися дієти, зокрема Сотник майже не їсть м'яса.

— На початку січня ви зареєстрували свій законопроект про антикорупційний суд. Створюєте опозицію до документа президента? — я перескакую з вегетаріанства на ще одну гостру тему.

— Мета цього законопроекту одна: я хотіла показати, що насправді президент маніпулює, і якби він хотів написати законопроект, що одночасно задовольняє вимоги української Конституції й Венеціанської комісії, він міг би це зробити. Я запропонувала один із варіантів.

— А мотиви президента подати саме такий законопроект і зволікати з його змінами вам зрозумілі? — допитуюсь я.

— Я бачу дві причини, — Сотник рішуче відсуває салат.— Перша тактична: прийняти закон так, щоб він запрацював після президентських, а краще — після парламентських виборів. А друга — це, звісно, контроль. Президенту важливо зберегти інструменти впливу на суд, адже це одночасно і можливість контролювати тих, хто сидить найвище. Адже правильно створений антикорупційний суд зможе розірвати ланцюжок кругової поруки на самій верхівці українських політичних еліт. І щойно стане зрозуміло, що там люди не безкарні, це може змінити ситуацію з корупцією і в повсякденному житті.

— Вся ця історія з антикорупційним судом, напевно, вчергове зіпсувала нам імідж, — зауважую я.

— А ось тут не погоджуся, — парирує моя співрозмовниця.— Мені дуже не подобається, що в нашому інформаційному просторі домінують "зрада" і "все пропало". До України є позитивне ставлення, але пов'язане воно не з владою, а з людьми. Українців знають, люблять і поважають як хороших професіоналів. Коли приїздиш у Кремнієву долину, тобі розповідають не про українську корупцію, а про те, які талановиті фахівці живуть в Україні.

Певний час ми їмо мовчки.

— За останніми соцопитуваннями, Самопоміч стрімко втрачає народну підтримку, — першою мовчання перериваю я.— Що, на ваш погляд, пішло не так?

— Звісно, просто у всьому звинувачувати історію зі сміттям: впав рейтинг Андрія Садового — впав рейтинг Самопомочі, але, я думаю, це не так, — зітхає моя співрозмовниця.

Задумливо помішуючи салат, вона пояснює зниження рейтингу її партії малим представництвом Самопомочі в парламенті. 30 парламентських місць і перехід в опозицію, на думку депутата, не дозволяє партії реалізувати свої наміри так повно, як того хочеться їм самим і виборцям.

— Але ви вже визначилися — ви партія львівських програмістів чи партія львівських традиціоналістів? — підбиваю я.

— Ось це правильне питання, — усміхається депутат.— Фракція дійсно двічі в своїх рішеннях відходила від принципу ліберальної економіки, який декларувала спочатку, і це могло заплутати виборця. Це важливе завдання для всіх нас на наступні півроку — стати чіткими, ясними та зрозумілими.

Ми закінчуємо з їжею і просимо офіціанта принести ще кави. Сотник уважно вивчає меню і нарешті зупиняється на гарбузовому лате.

— Це рідкісне в Києві місце, де його можна спробувати. Ось багато хто не любить Starbucks, але там є саме такий лате. Буваючи в США, я завжди намагаюся забігти і випити чашку такої кави.

Сотник настільки переконлива, що гарбузовий лате замовляю і я, водночас питаючи її про головні розчарування та успіхи в політиці. На кілька секунд моя співрозмовниця замовкає.

— Головне розчарування — це розслідування вбивств на Майдані. Я нічого не змогла зробити, щоб прискорити розслідування. Коли ти депутат, то руки в тебе зав'язані набагато сильніше, ніж у адвоката. Я тепер навіть не маю доступу до матеріалів справи і тим паче не маю права впливати на хід слідства.

Через мить вона продовжує:

— Ну, а головне досягнення — це посада голови комітету в ПАРЄ. Це дуже серйозний репутаційний плюс до скарбнички України, і дуже важливе досягнення особисто для мене.

Надпиваючи каву, Сотник зізнається, що довго не наважувалася подати свою кандидатуру на вибори голови комітету. Потім їй вдалося добре виступити на дебатах і в підсумку обійти більш досвідчених кандидатів і отримати посаду.

Допиваючи каву, ми говоримо про життя поза роботою. За зізнанням Сотник, його небагато.

— Якщо я перебуваю в Києві, то хоча б раз на тиждень намагаюся потрапити на кардіотренування. Розумію, що мені 35 років, а значить, пора піклуватися про організм.

— Досвід показує: що довше дами перебувають у парламенті, то краще виглядають, — іронічно помічаю я.

— Ну що ви, я проти будь-яких таких "апгрейдів", — сміється моя співрозмовниця, — мені подобається, як змінюються з віком обличчя, і я цього не боюся.

Тут же Сотник зізнається, що назвати її ідеальною дружиною складно.

— Але я і не напружуюся, — довірливо продовжує вона.— Ба більше, мій чоловік не чекає, що я буду готувати йому сніданки і вечері щодня.

І тут же додає:

— Насправді я добре готую, і нехай роблю це рідко, однак потім є про що згадати.

— Але часу на спільне дозвілля у вас вистачає? — цікавлюся я.

— Ми, звісно, трохи божевільні і, зустрічаючись ввечері, все одно обговорюємо точки зростання та інновації, які можуть змінювати країну, — з серйозним виглядом заявляє Сотник, явно підігруючи чоловікові Анатолію Амеліну, співзасновнику і директору економічних програм Українського інституту майбутнього.

— А ввечері у День святого Валентина ви даєте інтерв'ю? — знову кепкую я.

— А ось і ні, — запевняє мене депутат, поглядаючи на годинник, — я ще встигаю на концерт.

Ми прощаємося, і коли я збираюся оплатити рахунок, Сотник рішуче мене зупиняє.

— Ми в Самопомочі домовилися, що за себе всюди платимо самі, — твердо каже вона.