Обід з Євгеном Шевченком

Топ-менеджер пивоварної компанії Carlsberg Ukraine розповідає, чому українці люблять світле пиво і недолюблюють темне, називає власний алкогольний максимум та їсть телятину

Іван Верстюк

Г енеральний директор пивоварної компанії Carlsberg Ukraine Євген Шевченко кличе НВ обідати в ресторан Одеса на Великій Васильківській в Києві.

Шевченко пунктуальний і приходить із точністю хвилина в хвилину в обумовлений час. Класичний дрес-код управлінця порушують тільки барвисті шкарпетки, які ввів у моду впливовий і знаменитий прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо. Ще одна стилістична вільність — простий чорний рюкзак, перекинутий через плече.

— О, але ж економічні настрої середнього класу помітно поліпшуються, — весело зауважує він, оглядаючи багатолюдну залу ресторану, і тут же розповідає, що обідати в певний час не звик.— П'ять перекусів протягом дня мені набагато звичніші.

41-річний російський топ-менеджер працює в Carlsberg Group з 2002 року. Компанія перекидала його з Росії то в Латвію, то в Узбекистан, а в 2014 році Шевченко приїхав працювати в Україну, змінивши на посаді главу українського Carlsberg Петра Чернишова, який тепер став президентом компанії Kyivstar.

За чотири роки роботи в Україні Шевченко досяг непоганих результатів, змінивши до тогож у компанії 80% персоналу. За підсумками 2017 року Carlsberg вперше став лідером пивних продажів у країні з часткою ринку в 31,1% в об'ємному обчисленні, потіснивши САН ІнБев з його Чернігівським та Рогань. Маючи на українському ринку майже два десятка успішних брендів - від Львівського до Балтики, - Carlsberg також запустив кілька нових продуктів: пиво Robert Doms і сидр Somersby.

— Це Чернишов підтягнув вас на вашу нинішню посаду? — цікавлюся я, поки ми очікуємо меню. Я маю на увазі, що Чернишов — теж уродженець Росії.

— Ні, — відповідає топ-менеджер.- Але я був із ним знайомий. Під керівництвом Петра я працював у Петербурзі з 2004 до 2006 року.

Знаючи, що Чернишов змінив російський паспорт на український, я питаю Шевченка, чи готовий він на такий крок.

— В українського паспорта є недолік — законодавством заборонено друге громадянство. Коли Україна вирішить зняти цю заборону, за українськими паспортами вишикується черга. Я першим у неї стану, — обіцяє топ-менеджер.

— Але ж в нинішніх українсько-російських відносинах російський паспорт для роботи в Україні — не найкраще рішення, — зауважую я.

— Це чутливе питання, але ніякого дискомфорту зараз я не відчуваю, — заявляє мій співрозмовник. Коли мова заходить про паспорти і громадянство, він помітно хвилюється та шукає правильні формулювання, переминаючи в руках свій iPhone X.

Незручність ситуації вирішує офіціант із меню. Шевченко тут же перегортає список страв до розділу з пивом і починає уважно його вивчати, ділячись роздумами, яке пиво до якої їжі найкраще підходить. Собі він замовляє безалкогольний Warsteiner, а мене схиляє до алкогольного варіанту — пшеничного Grimbergen Blanche. Обидва сорти, звичайно ж, із преміум-сегмента Carlsberg.

Порадивши пиво, Шевченко не зупиняється і починає рекомендувати мені їжу. За його порадою, я прошу приготувати мені креветки на кремі з кабачка з пастою Діабло. Собі ж топ-менеджер замовляє телячу щоку з осінніми овочами і пастою.

Я кому пиву надають перевагу українці? — ставлю я ключове для всієї пивної індустрії країни питання, поки ми очікуємо на замовлення.

— Українці люблять приблизно те ж, що і більшість людей в інших країнах світу, — розповідає Шевченко, попиваючи Warsteiner.— Вони надають перевагу світлому лагеру, класиці з класики, з вмістом алкоголю від 4 до 5%.

Натрапивши на улюблену тему, мій співрозмовник починає довгий монолог про те, чому темне пиво в Україні традиційно продається гірше за світле. У хід йдуть складні характеристики пива, дані маркетингових досліджень і особисті роздуми топ-менеджера.

— Може, українці просто не розсмакували складні сорти пива? — мені вдається перервати монолог, висловивши довгу історію простими словами.

— Дійсно, культура розуміння пивного розмаїття в Україні практично відсутня, — без зайвих реверансів легко погоджується глава українського Carlsberg і зазначає, що компанія постійно намагається виводити на ринок більш вишукані сорти, але вони не користуються успіхом.

Так, реагуючи на виклики крафтової революції, Carlsberg запропонував українським супермаркетам американський ель Robert Doms. Однак споживачеві пиво здалося занадто гірким, і продажі не пішли.

Шевченко одразу характеризує українських споживачів свого елю — "відвідувачі барбершопів", які активно користуються соціальними мережами, через що внаслідок стали споживачами-індивідуалістами.

У себе вдома в Данії Carlsberg має цілу лінійку сортів крафтового і складного темного пива, проте в Україну їх не привозить. Тут вони все ще не затребувані.

— Напевно, на недосвідченому українському ринку не дуже цікаво працювати топ-менеджеру транснаціональної пивної корпорації? — цікавлюся я.

— Ні, тут не все так однозначно, — реагує пивовар і пояснює, що працювати цікаво, поки на ринку є конкуренція.— Є, наприклад, наш прекрасний лагер—- Львівське 1715, але у нього є конкурент — Чернігівське. Наше завдання зробити так, щоб споживачі Львівське полюбили більше, ніж пиво нашого конкурента.

Р озмову перериває поява на столі замовлених страв. На великих тарілках лежать порції середньої величини, а офіціант не може згадати, хто з нас що замовив.

— Давайте дивитися правді у вічі. Середньостатистичний споживач пива навряд чи відчуває різницю між Львівським та Чернігівським, — я повертаю співрозмовника до пивної теми і заодно провокую його.

— Ми регулярно проводимо тестування нашого пива порівнюючи з пивом наших конкурентів. Дуже рідко доводиться коригувати якісь смакові параметри, — спокійно пояснює Шевченко, зазначаючи, що якість у цьому питанні важливіша.

Раптом мій співрозмовник морщиться:

— Щока хороша, а от броколі, я очікував, все ж буде теплою.

Своїми креветками з пастою і кабачком я цілком задоволений — вони і справді добре поєднуються з пшеничним пивом.

— Українці стали споживати більше пива в останні роки? — цікавлюсь я у пивовара, поки ми даємо раду їжі.

— Україна загаломі не пивна країна, — зітхає він. І зазначає, що українське споживання пива в 39 л на рік на людину — це менше, ніж у більшості не винних європейських країн. І вже точно в два з гаком рази менше, ніж у здебільшого пивних Чехії та Німеччині, де в середньому кожен дорослий житель споживає понад 100 л на рік.

А ви самі здатні випити 3 л пива за п'ятничний вечір? — цікавлюсь я, зробивши нехитрі підрахунки.

— За раз, напевно, ні, — посміхається Шевченко і тут же уточнює, що якщо говорити про 3 л, розтягнуті на суботу і неділю, то це завдання цілком йому під силу.

З авершивши з їжею, я пропоную своєму співрозмовнику поговорити про його власну філософію управління. Шевченко охоче хапається за цю тему.

— Я не дуже ціную ступінь MBA, тому що в бізнесі найкраще вчить практика, — зізнається він.— Якщо людина пішла і отримала десь MBA, це ще не означає, що я його автоматично підвищу на посаді або надам ексклюзивні повноваження.

Втім, топ-менеджер одразу застерігає, що додаткове навчання завжди актуальне і для підлеглих, і для нього самого.

— Я збираюся прослухати курс із цифрового маркетингу і зараз дивлюся, які пропозиції цього курсу є від Лондонської школи бізнесу і бізнес-школи IMD, — хвалиться Шевченко.

Я прошу ще принести кави, тоді як мій співрозмовник вкотре відволікається на повідомлення у телефоні і від кави відмовляється.

— Яку пресу ви читаєте? — ставлю я своє улюблене питання до всіх топ-менеджерів.

— Про політичне закулісся читаю в колонках Соні Кошкіної на Лівому березі. Якщо хочу "перчика", читаю Корреспондент. Серед російських видань читаю Ведомости, де ціную розділ думок, і News.ru. Раніше читав російські РБК та Коммерсант, — перераховує пивовар, на хвилину відволікаючись від перегляду кореспонденції.

— На російському РБК я якось читав колонку одного аналітика, який писав про ризики для російської економіки, — я не можу втриматися, щоб не поділитися своїми спостереженнями про російську пресу.— Так, ці ризики він бачив не в санкціях і корупції в держкомпаніях, а в підвищенні ставки Федерального резерву США.

— Так, а Барак Обама паскудить у під'їздах російських багатоповерхівок, — віджартовується мій співрозмовник.

Ми допиваємо напої. Шевченко поряд зі мною починає планувати, як йому провести залишок робочого дня, і вирішує залишитися в ресторані, щоб відповісти на дзвінки та меседжі. "Я більше часу витрачу на дорогу, якщо зараз поїду в офіс", — пояснює він.

Водночас топ-менеджер наполегливо просить залишити за ним право розплатитися за обід, і мені коштує зусиль пояснити йому, що його пригощає НВ.

Ми прощаємося. Шевченко дістає з рюкзака курильний гаджет Iqos та поринає в свої роздуми.