Нова українська школа

Ми, дорослі, любимо говорити про дітей, як про майбутнє. Покладати на них надії на краще. Але водночас забуваємо: майбутнє — це те, що вже почалося

Сергій Жадан,
письменник

Я кщо не знати, де перебуваєш, все виглядає оптимістично: новий асфальт, відремонтовані будівлі, квіти, зелень і щедре вересневе сонце. Акуратні школи розчулюють, якщо, звичайно, не думати, що за цим стоїть.

"Після обстрілів оновлювали?" — перепитую у директора школи. "Так, — каже вона. — Ви не уявляєте, що тут було. Спочатку днрівці, потім ВСУ. Це ми ще вікна не вставили".

Вікна школи, що виходять на Донецьк, усе ще наполовину закладені мішками з піском. У спортзалі пацани ганяють у футбол. Можна навіть подумати, ніби мішки для того, щоб футболісти не порозбивали шибки. Команда, до речі, бойова — чемпіони району. Тренер серйозний і відповідальний. Домовляємося якось зіграти. А ще — привезти нові ворота. Нинішні маленькі, тренувальні.

Ми заїхали до Мар'їнки на півдня, звичайна програма: кілька шкіл, кілька виступів, щось привезли, щось передали, про щось запитали, щось пообіцяли доставити наступного разу. Школи Донбасу мені завжди особливо запам'ятовуються. Можливо, тому, що школа — найбеззахисніший об'єкт у зоні бойових дій, можливо, тому, що про дітей більше переживаєш. За ці п'ять років стільки шкільних бібліотек, кабінетів і спортзалів довелося побачити, зі стількома вчителями поспілкуватися, стільки різних (хоча чимось до жаху схожих) історій довелося почути. Історії не дуже веселі, що тоді, у 2014-му, коли школи обстрілювали і класи скорочувалися вдвічі, що тепер, коли все ще чогось не вистачає. Але розмови все-таки відрізняються, бо скаржитися на артилерійські обстріли зовсім не те, що на реформу освіти.

"Я, звісно, за нову українську школу, — розповідає директор. — Підтримую реформу. Вперше робиться щось серйозне. Але не хочеться, аби внаслідок зникла елементарна грамотність. Щоб потім не виявилося, що діти ні писати, ні рахувати нормально не вміють".

Хоча насправді діти як діти. Ті ж інтереси, та ж закритість, та ж щирість. Молодшого віку — безпосередні, старші — провокативні. З ними цікаво, вони не відрізняють тебе від решти дорослого світу. Ти для них просто дорослий, якому можна щось сказати, про щось дізнатися або ж щось приховати.

Школи Донбасу
мені завжди особливо запам'ятовуються

Недовіра наприкінці змінюється прийняттям. Але не завжди. Загалом, у Харкові такі ж діти. І в Києві теж. Живуть своїм дитячим життям зі своїми дорослими інтересами, які необов'язково перетинаються із нашими.

Хоча на сході все-таки щоразу цікаво: як вони поводитимуться, що скажуть, про що запитають. Запам'ятався випадок у Авдіївці. Уявіть підлітковий натовп — кілька сотень людей, не дуже й уважних, не налаштованих щось або когось слухати. Але коли зі сцени починають співати гімн, увесь зал встає. До цього не примусити, вчителі тут безсилі, ти або хочеш співати, або ні.

Цього разу теж говорили про різне. Цікаво спостерігати, як вони спочатку ніяковіють, соромляться, а потім безпосередність бере гору. Адже їм дійсно хочеться поговорити з незнайомими людьми, розпитати про музику (з'ясовується, Alyona Alyona вони не знають), про книги, університети, подорожі. Про політику не запитують. Один хлопчик поцікавився, як я ставлюся до того, що президентом став Зеленський, але більше ця тема нікого не зачепила. У школах узагалі намагаються не говорити про політику, відстоюючи своє право на нейтралітет. "У нас тут, — розповідають, — була виборча комісія, все відбулося прозоро і демократично". Зовсім не схоже на розмови з військовими або активістами. Не знаю, чи добре це, але вони залишилися тут, відремонтували школи, продовжують навчати дітей. Теж політика. Може, якраз найсправжнісінька політика.

Ми ж любимо говорити про дітей, як про майбутнє. Нам всім хочеться розгледіти в них надію на краще, помітити щось принципово нове, те, що дозволить їм збудувати країну, яку хотіли, але так і не збудували ми самі. Ми часто покладаємо на них наші надоптимістичні очікування. Не дуже замислюючись водночас, що майбутнє — це те, що вже почалося.

Воно вже формується у школах, закладається у дітей системою освіти, сім'єю, за допомогою ЗМІ й інтернету. І сьогодні на це майбутнє ще можна вплинути. Якщо ми і справді хочемо побачити зміни і трансформації. Висновок нехитрий, але, коли спілкуєшся зі старшокласниками, просто на інтуїтивному рівні відчуваєш це нове покоління, що рветься у дорослий світ, — зі своїми знаннями, страхами, амбіціями та захопленням життям. Вони не потребують нашого розчулення. Їм потрібні співучасть і підтримка.

І ось ще що. Розпитую, куди планують вступати учні. Цікавлюся, чи вчиться хтось дистанційно з Донецька. "Так, багато, — відповідає вчителька. — Вони ж збираються вступати в наші виші. Думають про майбутнє".

Мені здається, це дуже правильно — думати про майбутнє. Навіть коли тебе намагаються його позбавити.