«Українська військова медицина — найкраща у світі». Як подружжя травматологів ставить цивільних та військових на ноги
«Оксана Андріївна — не просто ортопед-травматолог, вона виконує складні операції на периферичних нервах», — так Оксану Мироненко представляє її чоловік, лікар Патронатної служби Азову, ортопед-травматолог з 25-річним стажем Станіслав Лобач. Подружжя працює в Добробуті та багато часу присвячує волонтерській діяльності.
Оксана Мироненко — лікарка з Луганська, яка спеціалізується на хірургії кисті. Своє рідне місто вона із родиною була вимушена залишити через російську окупацію. А навесні 2022 відчула жах війни вдруге — повномасштабне вторгнення з дітьми зустріла у Бучі, та встигла виїхати в Київ. На початку березня з цього ж містечка, яке на той час потрапило під окупацію, намагались поїхати її батьки. Але машину розстріляли росіяни, мати померла на місці, а батько — отримав контузію та травму руки. Його оперувала донька в Добробуті з командою лікарів. На честь мами Оксана Мироненко та її сестра заснували благодійну ініціативу, а потім благодійний фонд, який допомагає переселенцям, військовим та відправляє гуманітарну допомогу на схід. Також Оксана працює у благодійному фонді мережі Добробут — Dobrobut Foundation, лікуючи військових та цивільних, а також допомагаючи залучати на це кошти.
Оксана Мироненко
Станіслав Лобач, його ще називають «Папа Стас», — працює з травмами «великих кісток». У Патронатній службі він оперує та лікує поранених, займається медичним розподілом бійців на етапах евакуації за профілем лікарень, а також організовує психологічну допомогу військовим та опікується правовими питаннями ветеранів і поранених.
Станіслав Лобач
Як війна змінила лікарське подружжя, які нові методи лікування вони використовують та чим займатимуться після завершення війни — вони розповіли в інтерв'ю NV.
Про першого прооперованого військового
Станіслав Лобач: 24 лютого 2022 року я був на чергуванні. А вже на початку березня оперував першого військового. Це був наш інтерн, що символічно, скерувала до нашого госпіталя його та побратима моя дружина. Він ефективно воює, і завдяки йому ми долучились до патронатної служби Азову. Після початку повномасштабної війни ми з дружиною Оксаною та родиною поїхали на Захід України, в Івано-Франківськ. Там допомагали переобладнати приватну косметологічну клініку для потреб ЗСУ. Я повернувся до Києва і почав працювати з військовими, частина яких лікувалась в Добробуті та в інших лікарнях.
Оксана Мироненко: Військових потрібно відновлювати, робити серйозні конструктивні втручання. Це потребує коштів на матеріали, ліки, і я займаюсь пошуком ресурсів. Я дуже люблю Добробут, і це реально найкраща клініка, але не завжди вдається лікувати усіх пацієнтів саме тут. У нас є благодійний фонд, завдяки якому ми перевезли понад 50 бабусь, дідусів з Кремінної (Луганська область) в Івано-Франківськ. А взагалі ми причетні до евакуації понад 700 людей. Це зазвичай маломобільні, самотні люди. І я досі постійно допомагаю їм вирішити різні питання — від поновлення документів до забезпечення закупівлі памперсами, ліками, одягом, їжею та їжі.
Про найстрашніше на війні
Оксана Мироненко: Мені було страшно тільки один раз, тут, в Києві. Це було наприкінці лютого, на початку березня 2022-го. Чоловік був на чергуванні в Добробуті, а я у друзів. Вони дозволили нам пожити в їхньому будинку з дітьми, котом та собакою. Я добре пам’ятаю той момент. Мої діти вдягнені, взуті, сплять на дивані, їхні куртки лежать поруч, валізка з документами та цінними речами стоїть поруч. У тому будинку не було підвалу. І ти сидиш над дітьми всю ніч, а десь там пострілюють. Я розумію, про що йде мова ще з 2014 року. Мені комфортно на війні. Але коли дивишся на двох своїх дітей, і розумієш, що зараз може прилетіти — і вони або каліки, або мертві, то ось цей момент дуже страшний. Заснути не можеш. У нас був план вивезти дітей і повернутись та працювати. Але життя так склалось, що ми не поїхали на війну. Допомагаємо військовим та цивільним усім, чим можемо.
Про роботу лікарів
Оксана Мироненко: В Луганську я працювала із дуже прогресивним завідувачем відділення. У нас було правило — ми знаємо та вміємо всі старі методики лікування, але переважно використовуємо сучасні. Я, звичайно, перечитала всі старі підручники, але ми віддавали перевагу літературі останніх років. У мене є інтерни в Академії Добробут, і один із них на початку великої війни навіть приїхав допомагати мені у Івано-Франківськ. Також я навчаю лікарів на місцях. А ще я члекиня Європейської асоціації хірургів кисті, і регулярно відвідую різні події, де можна поспілкуватись з колегами та дізнатись про нові методики лікування. Військові травми не стали для нас із чоловіком новими — ми стикаємось із ними вже десять років.
Станіслав Лобач: Ми постійно розвиваємось. Як приклад наведу стоматологію. Колись зуби просто виривали, потім зʼявилися прості пломби, а зараз використовуються фотополімерні. У нас так само. Кожні рік-два з’являється щось нове — імпланти, хірургічні техніки. З ростом матеріально-технічної бази виявляємо хвороби, які раніше не фіксували. В ортопедії та травматології це дуже цікаво. Наприклад, зараз із колегами працюємо над заміною дефектів кісткових тканин. І у нас є досягнення. Наприклад, я надіслав портфоліо у клініку в польський Люблін, а вони попросили дозволу приїхати та перейняти наш досвід.
Ми працюємо і з новітніми методиками, вивчаємо рекомендації військових лікарів НАТО, в тому числі і по лікуванню антибактеріальної інфекції. Бо зараз багато інфекцій, які не вдається лікувати просто антибіотиком. Тому проводимо імунологічні дослідження, звертаємося до Інституту травматології. Ми постійно рухаємось вперед.
Про особливість військових травм
Станіслав Лобач: Військові травми вирізняються, і зазвичай вони високоенергетичні. Пошкоджується не тільки кістка, але і м’які тканини, і нерви, і судини. Тому неможливо вирішити проблему за один раз, інколи для цього потрібно три-чотири операції. І проміжок між ними складає місяць-два, іноді навіть більше. 80% випадків — це пацієнти з дуже важкими травмами. У нас в Добробуті є успішні приклади їхнього лікування.
Були навіть випадки, коли ми планували робити ампутації. Але завдяки новітнім хіміопрепаратам, я маю на увазі антисептики і підходи до лікування ран, нам вдалось врятувати ноги двом хлопцям. І ми допомогли їм повернути рухливість кінцівок.
Оксана Мироненко: Війна диктує нові підходи. Зараз всі лікарі мають спеціалізуватись на військовій травмі. Тому потрібно одночасно бути і травматологами, і хірургами, і нейрохірургами, і судинними хірургами. Адекватну допомогу можна надати лише в тому випадку, коли лікар володіє принаймні всіма цими базовими навичками. Мені пощастило, оскільки я займають хірургією кисті. Я можу зшити судину, нерв, зробити пластику, і пересадити сухожилки. Я не люблю великі кістки. Тому ми працюємо великими командами і можемо одночасно відновлювати кістки, м’язи, нерви та сухожилки. Нам пощастило зі Станіславом. По-перше, ми подружжя, а по-друге, вже давно знаємо «творчість» один одного. Обмінюємось навичками, досвідом та працюємо разом. Це правильний підхід, коли над травмою працює мультидисциплінарна команда.
Станіслав Лобач: Ми нещодавно спілкувались з отоларингологом Добробуту Юлією Шукліною, вона використовує натовські протоколи лікування акубаротравми (контузія — Ред.). Ми теж їх використовуємо, у тому числі і для заміни кісткової тканини. Війна — це великий прогрес для медицини, як не прикро це визнавати. Я зараз роблю такі речі, які ще два роки тому мене б шокували. Наприклад, замінюю 10 сантиметрів кісткової тканини. Ми раніше думали, що це можуть робити лише онкологи. А зараз ми використовуємо 3D-друк індивідуальних імплантів.
Оксана Мироненко: У мене якраз додруковується один великий фрагмент стегна.
Станіслав Лобач: Ми змінили 18 сантиметрів стегна у військового, і він ходить. Рівень лікарів в Інституті травматології зріс ще більше. Ми з ними консультуємося та відправляємо людей на лікування. Деякі їхні спеціалісти залучені в операціях в Добробуті, і це надає нам досвіду та стає прогресом для нас. Ми вже можемо читати лекції.
Про роботу разом
Станіслав Лобач: Ми з Оксаною, а вона молодша за мене на 7 років, вчилися в одному університеті. Вона була інтерном в нашому відділенні. Так от трапилося, що ми разом.
Я займався гандболом, був кандидатом у майстри спорту. Моя бабуся пройшла війну, з 1943 року вона працювала військовим хірургом. Моя старша сестра теж лікарка, а от батьки працювали за іншим фахом. Дуже малий відсоток людей йде на перший курс медичного університету і одразу вибирають травматологію за фахом. Повірте мені, я хотів стати і лором, і неврологом, і реаніматологом. Я ж працював медбратом в реанімації. Коли прийшов в інтернатуру, один заслужений лікар сказав: «Знаєш, чому я в травматології? Бо до нас люди приповзають, а від нас — йдуть». Я запам’ятав цей вислів на все життя.
Інтернатуру я проходив в Луганській обласній лікарні, і мав там залишитись на роботу. Але потрапив в травматологічний пункт, де працював один та постійно ходив із підручником для молодих лікарів. Я дуже не хотів, щоб мені трапився пацієнт із вивихом передпліччя. І до мене привозять людину саме з такою травмою у перше в моєму житті чергування. Я з розумним виглядом відправив пацієнта на рентген, а сам побіг в кабінет та схопив свій підручник. Але все закінчилось добре — вивих я вправив, руку загіпсував, і людині стало краще. Ось цей випадок закарбувався в пам’яті.
Важко передбачити усе. Наприклад, лікували «азовця» — планували зробити розріз, прикріпити пластину і - все. А в результаті працювали чотири з половиною години. Бо коли зробили розтин, кістки просто розлетілися в різні сторони. І треба було перевірити, чи не ушкоджений нерв.
Ми вдома обговорюємо різні ситуації - Оксана розповідає про свої випадки, я — про свої. Вона відмінний радник. Мені також пощастило в Добробуті з колективом та з керівником. Є з ким порадитись, тут прийдуть на допомогу. Ми провели дуже серйозну операцію, і керівництво дозволило запросити професора з Інституту травматології до нас, у Добробут. Я дуже задоволений роботою тут.
Ми не любимо працювати разом на одній операції в мирному житті, але заради порятунку кінцівок поранених військових, ми робимо кожен свою роботу за один етап лікування. Якщо бачимо рану, перелом кістки, розрив нерву, то спершу працює Оксана. Бо це найважливіше — відновити судини і м’які тканини, а вже потім працювати з кістками.
Оксана Мироненко: На будь-який етап операції хірурги не ходять самотужки, з тобою — команда. Завжди є медсестра, санітарка та лікарі-асистенти. У Добробуті ми співпрацюємо з нейрохірургами, хірургами. Ми, травматологи, часто надаємо ще й психологічну підтримку. Тому що військовому, окрім медичної допомоги, потрібні увага, щира розмова про його стан здоровʼя, повага. Залучаємо до роботи психотерапевтів, військових психологів, співпрацюємо з ГО Блакитний Птах. Коли бачимо, що нашим пацієнтам потрібна така допомога, то знаємо, як її швидко організувати.
Станіслав Лобач: Ми допомагаємо не тільки військовим, але й цивільним. Один із пацієнтів, яким опікується фонд Оксани, — дуже важкий. Він рік пролежав у ліжку, у нього ампутація, складні переломи та багато патологій. Оксана із благодійним фондом Dobrobut Foundation зібрали кошти на його лікування на першому етапі та оперували його також тут у Добробуті. За рахунок нашого фонду ми вже прооперували тут близько 70 людей.
Про стан військової медицини
Оксана Мироненко: Зараз українська військова медицина — найкраща у світі. Такого досвіду, як у нас, немає ні в кого. Первинну допомогу завжди надають правильно — очищають рану від бруду та проводять фіксацію. А далі направляють поранених до лікарень. І вже далі деякими пацієнтам потрібна, наприклад, реконструктивна хірургія.
Станіслав Лобач: Перший та другий етап евакуації в Україні - дійсно найкращий в світі. Я співпрацюю з патронатною службою Азова, спілкуюсь з керівництвом медичної організації Збройних сил та МВС. І ми бачимо, як вони постійно вдосконалюються, і вже зараз Україна може дозволити собі лікування будь-якого пацієнта. Є нюанси, питання до матеріально-технічної бази тих лікарень, які приймають участь в евакуації. Існують питання до психологічної реабілітації пацієнтів. Наскільки нам відомо, усі ці питання постійно підіймаються та вирішуються на нарадах на рівні міністерств. Ми, буває, в тих нарадах беремо участь і бачимо, що ситуація покращується.
Оксана Мироненко: Гвинтокрила для евакуації постраждалих для кожного пораненого на всіх напрямках фронту у нас немає. Але це неможливо, оскільки війна йде на нашій території. Лікарі і технічне забезпечення нашої військової медичної ланки на передовій — на дуже високому рівні. Я особисто беру участь у їхньому забезпеченні, до цього процесу долучаються волонтери. Люди з усієї України роблять усе, щоб військовим стало краще.
Наші парамедики і медики первинної ланки стабілізаційних пунктів мають усе, що тільки можна. У нас пацієнтам ставлять шунти. Наприклад, якщо нога відірвана, вони за допомогою шунтів поєднують артерії, відновлюють кровообіг та відправляють у лікарню, щоб пришити ногу.
Про життя після завершення війни
Оксана Мироненко: Після завершення війни ми всією сімʼєю поїдемо на місяць в Грецію, Стас завжди туди хотів, я, звісно, поїду з ним. Мені подобається острів Крит, це тихе місце з дуже привітними людьми. Хочеться місяць повного вакууму. А потім потрібно лікувати людей. Мені дуже подобається ортопедія, травматологія. Тож я буду займатись своєю улюбленою справою.
