Імла невизначеності

Ми живемо в тумані, й він не розсіюється, а лише згущується, робить невтішний висновок

Ярослав Грицак, історик,
професор Українського
католицького університету

Гарвардський професор економіки Олександр Гершенкрон якось написав: "Єдине, чого історикам варто повчитися в історії, це скромності". Нестримний потік подій продовжує руйнувати мости між минулим і майбутнім. І сучасна реальність настільки залежить від комбінації величезної кількості чинників, що історик може сказати лише одне: про найважливіше у цій складній комбінації.

Для України в 2020-му варто відзначити таке: ситуація ускладнилася настільки, що навіть приблизні прогнози неможливі. Ми живемо в тумані, й він не розсіюється, а згущується.

І це загальний стан світу в XXI столітті, не тільки український. Більше немає поділу на наші події та міжнародні. Відмінний приклад — Україногейт. Телефонна розмова з українським президентом поставила американського під загрозу, давши можливість його опонентам запустити процедуру імпічменту. Київ і Вашингтон тепер не різні сутності. Так само, як і Київ із Москвою, Лондоном, Берліном чи Парижем. Список можна продовжувати.

Тому перспективи України у 2020-му залежать значною мірою від того, що станеться із Трампом, яким шляхом піде Брекзит, як зміняться розклади у Брюсселі, та чим завершаться переговори в нормандському форматі.

Серед усіх факторів найнепередбачуваніший — ситуація у Росії. Режими на кшталт путінського лише з боку здаються міцними. Але їхня сила уявна, вони можуть впасти за один-два дні, як це було вже в минулому. Спектр сценаріїв для РФ коливається між двома полюсами: крахом і новим витком агресії. Обидва однаково небезпечні для Києва.

Зміна поколінь

Якщо ж говорити про внутрішню ситуацію, то тут головна тенденція — продовження української революції, що почалася ще у 2000-і. Вона пов'язана з глибинною трансформацією суспільства, що залишається поки непомітною для багатьох аналітиків, які бачать її лише в першому і другому Майданах. Але обидва Майдани — верхівка революційного айсберга. Нижче ватерлінії — та сама трансформація. І її можна окреслити як "молодіжна революція" — зміна поколінь в українській політиці, й не тільки в ній.

У цьому сенсі перемога Зеленського — продовження тенденції, і навіть третій Майдан. Донедавна залишалося незрозумілим, є прихід Зе-команди революцією чи контрреволюцією — як це було з Януковичем у 2010-му. Паралелі між Зеленським і Януковичем очевидні. Обидва — вихідці з індустріального російськомовного регіону, обидва висловлюють культуру "сильного лідера", обидва близькі до олігархів.

Українська революція триває

Утім, у 2019-му контрреволюції не сталося. Незважаючи на побоювання, Зеленський — не пропутінський і тримає дистанцію з олігархом Коломойським. Також, з огляду на те, що він новачок у політиці, Зеленський поки що не зробив жодної фатальної помилки. Можна сказати, що він грає ту роль, яку мав зіграти Ющенко після 2004-го, і яку грав Порошенко протягом 2014–2016 років, — роль постреволюційного реформатора.

Щоправда, будь-якій українській революційній еліті вистачає запалу лише на рік-два після приходу до влади. У битві з олігархічною системою досі вигравала остання. Революційні граблі перетворюються на традиційні.

Тим паче команда Зе збудована за тими ж принципами, що й її попередники: за Януковича були донецькі, за Порошенка — вінницькі, зараз прийшли "кварталівські". Те саме кумівсько-пацанське рішалово тільки в іншому розливі. Можна навіть ризикнути та припустити, що на відміну від Януковича і Порошенка оточення Зеленського авторитарніше. Навіть у Януковича не було стільки влади, скільки зосереджено в руках Зеленського.

Але проводити реформи авторитарними методами можна в Сінгапурі й інших азійських тиграх — країнах із конфуціанською культурою, яка передбачає безумовний послух старшого за віком або місця в ієрархії. В Україні з її анархічно-козацькими традиціями такий сценарій не пройде. У такій перспективі президентство Зеленського приречене на поразку. Головне питання, чим воно обернеться: м'яким приземленням чи катастрофою.

І ось тут ми підійшли до останньої складової української формули — громадянського суспільства. Воно є, і показало себе у 2014-му. Але зараз змучене і роз'єднане. Й об'єднається лише перед спільним ворогом. Ним цілком може стати Зеленський. І, здається, він це усвідомлює.

Україна продовжує переживати революційні часи. А з революцією, як з ураганом: невідомо, коли буде, але наслідки очевидні. Залишається сподіватися, що країна продовжить рухатися тим самим коридором, що й останні 15 років: революційно-еволюційних змін. Це коли ситуація не така погана і не така хороша, як здається, але є надія, що врешті-решт щось вистрілить унаслідок всіх змін. Цього точно не варто очікувати у 2020-му. Але хто сказав, що на ньому історія закінчується?