Глас народу - фото Глас народу - фото
Спецпроект

Глас народу

30 листопада 2017, 00:00

Особиста історія про початок великого шляху фан-руху Вірні збірній

Сергій Притула

Амбасадор збірної України

В2016‑му, навесні, незрозуміло за які заслуги, але тим не менше, ФФУ надала мені почесний титул “амбасадор збірної України”. Із цим почесним званням я прилетів до Франції. Матч із німцями пропустив, бо мав гастролі, а от на айрішів і поляків був налаштований по повній програмі. В Ліоні за день до матчу зустрівся з [Андрієм] П’ятовим, [Романом] Зозулею і [Артемом] Федецьким. Погомоніли. Запитав, чи не будуть вони проти, якщо завтра ми, вболівальники, влаштуємо їм урочисті проводи на матч з ірландцями під готелем? Хлопці сказали, що ще такого не мали, але чому б ні?! Узгодив з керівником служби безпеки федерації. Один пост у Фейсбуці — і в назначений час близько трьох сотень українців влаштували під готелем яскравий перформанс. Співали, скандували, проводжали. Футболісти тішились, [Андрій] Шевченко пішов у натовп, всі були щасливі. Правда, у матчі з айрішами то не допомогло, але сам факт подібної оказії відбувся.

У Марселі виникла ідея консолідувати українських фанів в одному місці і потім всім дружньо пройтись маршем до стадіону. Ну, щоб красиво. З прапорами, у вишиванках, співаючи. Просто з голови не виходила картинка неймовірного маршу голландців під час Євро-2012 у Харкові. А ми чим гірші? Ідея була хороша, але не знайшла відгуку у французьких право­охоронців, які категорично були проти подібної активності. Але через півтори доби керівник СБ ФФУ “маякнув”, що, мовляв, можете збиратись у старому порту Марселя. На радощах я влупив пост у ФБ, де зазначив місце збору — о котрій годині і маршрут ходи. Пост смачно розширився. Люди в коментарях зазначили, що будуть. Я тішився. За пару годин подзвонив вищезгаданий керівник служби безпеки федерації і дав доброго прочухана, бо я трошки неправильно зрозумів його меседж про те, що можемо збиратись. Виявляється, збиратись можна, а от влаштовувати ходу Марселем — ні. Але маховик було запущено.

Наступного дня кількасот наших вболівальників зібрались у старому порту. В час “ч” я підтягнувся, вислухав маленьку лекцію від представника української поліції та отримав чітку вказівку вирушати. Ми пішли ходою навіть трохи раніше, ніж очікувалось, але поліція наполягала. Поки ми йшли якоюсь центральною вулицею Марселю, до нас з усіх боків, наче маленькі струмочки, підтягувались групи фанів. 5 чоловік, 10, 15, 20. За 20 хвилин ми перетворились на справжню синьо-жовту річку, яка бурхливо розлилась широким марсельським проспектом. Як ті люди тішились! Як вони бавились! Ми стрибали, ми співали, ми дуріли і шаленіли! То були не ультрас, але вже й не “кузмичі”!

Тисячним натовпом ми пройшли французьким містом. Наше “Слава Україні” струсонуло вулиці і будинки. Французи підбігали і робили селфі, знімали нас на відео. В цей момент я усвідомив, що ось ці люди потребують подібних оказій. Але у них немає ні пропозицій для них, ні тих, хто б ці процеси очолив. Тобто запит на емоцію є, а пропозиції — катма!

Потім ще була дуже довга епопея з вибиванням з ФФУ фан-зони перед Олімпійським на матч Україна—Ісландія, який проходив без вболівальників. Пусті трибуни. Як тут грати? Я два місяці оббивав пороги у ФФУ. ФБ-спільнота підсобила. Зрештою крига скресла, і силами Федерації було облаштовано фан-зону під стадіоном. Підтягнулись Los Colorados, O’Torvald і ТНМК. Домовився з ультрас із кількох міст, щоб під’їхали у фан-зону і допомогли. В результаті з 5 тис. осіб, які прийшли у фан-зону, під сценою активно вболівало чоловік 800. Інші пили пиво і закусували сосисками. Але ті 800 викладались на повну. Ніхто не жалів своїх голосових зв’язок. Вночі після матчу в аеропорті Бориспіль голкіпер збірної Ден Бойко сказав, що нас було чути і що вони відчували підтримку навіть за пустих трибун! І я тішився. Бо, значить, те, що ми робили, було недаремно!

До чого вся ця довжелезна прелюдія? Навесні цього року на мене вийшов маркетолог Першої приватної броварні. Зустрілись. Розказав, що тепер ця компанія є спонсором збірної і що у них є на меті інвестувати кошти у підтримку фан-руху. Мовляв, потрібно створювати когорту вболівальників, які будуть викатувати за збірну як Україною, так і на виїздах. Є багато людей, які б хотіли, але не мають такої змоги. Наприклад, з фінансових причин. І цей тягар спонсор бере на свої плечі. Мова йшла якраз про вище описану мною категорію. Ще не ультрас, але вже не “кузьма”.

Ультрас — це ультрас. Це окрема субкультура зі своїми правилами, своїм світоглядом і своїм кодексом честі. Це дуже суперечлива тусовка. Яка в одних викликає захоплення, а в інших осуд. Це ті самі хлопці, які можуть одним вчинком “забанити” Львів-Арену на п’ять років, але паралельно першими піти у бій з російськими окупантами у лавах добробатів. Це ті самі, які можуть на рівному місці “вломити” ні за цапову душу прихильникам Агробізнесу на очах керівництва ФФУ, будучи тими самими, які захищали проукраїнські мітинги у містах півдня та сходу під час революції гідності.

Вони — хулігани. Вони б’ються. Багато хто з них приходить на стадіон і йде звідти, не побачивши жодної хвилини гри, позаяк весь матч стоїть спиною до поля і заводить сектор.

Українські стадіони перестали бути посміховиськом із дудками, а залунали потужними зарядами, яскравими піротехнічними шоу та осмисленими банерами

Щоб зрозуміти ультрас максимально, треба бути на секторі. Їм можна бути вдячними за те, що українські стадіони перестали бути посміховиськом із дудками, а залунали потужними зарядами, яскравими піротехнічними шоу та осмисленими банерами. А можна і засуджувати. За зірвані матчі, за дим на трибунах, за матюки у зарядах на повну горлянку! Попри те, що мені багато чого не подобається у діях ультрас, я не готовий засуджувати цих хлопців. Просто коли в Харкові мене вивели на “вишку”, дали мегафон і можливість заряджати на секторі, коли ультрас скандували стьобне “мужики-мужики”, ідентифікуючи мене як ведучого Хто зверху?, і “Притула-Притула“, коли я покидав сектор, то був на сьомому небі від щастя. Але так сталось, що своїм вливанням у рух Вірні збірній я почав дратувати частину ультрас. І маю можливість і бажання звернутись до вас від свого імені.

1. Мені дуже прикро, що у нашій країні виробники маргарину чи сметани не вкладають кошти у розвиток українського футболу чи українського фан-руху. Я б з радістю влився у фан-рух Вірні збірній, якби його спонсором виступав не пивний бренд, а, приміром, виробник молочної продукції, м’ясокомбінат чи Житомирська шкарпетно-панчішна фабрика. Але чомусь Heineken підтримує Лігу чемпіонів, Чернігівське підтримувало і братів Кличків і збірну України, Budweiser — спонсор наступного ЧС у РФ, а ППБ підтримує футбольних вболівальників. Тренд, панове, отже нікуди не дітись.

2. Особисто я не рекламую пиво, не закликаю вас чи ваших дітей вживати його. Але я не проти мати футболку з логотипом спонсора, який єдиний за 26 років незалежності почав щось робити не тільки для федерації, а для вболівальників.

3. Всім тим, хто пише “вірні пиву” по відношенню до Вірних збірній, хочу сказати лише одне: ніхто не зазіхає на ваше місце у рейтингу любові до збірної. Ніхто не протиставляє вас іншим вболівальникам. Ніхто не каже, що Вірні збірній — це якийсь особливий вид вболівальників. Ні!

Просто відбувається дуже правильний процес викристалізації когорти вболівальників, які не стануть ультрас. Вони не настільки підірвані і радикальні. Вони не будуть заряджати ті заряди, які заряджають ультрас (середньостатистичний активний вболівальник не скандує зарядів, де є матюки чи елементи насильства). Але вони вчаться. Вчаться не відсиджувати матч на кріслах стадіону. Вчаться скандувати і вболівати. І це дає результат. Скільки було ультрас у Тампере чи Рейк’явіку? 50‑60 чоловік? А Вірних збірній? 500‑600. І вони старались! Вони підтримували! Вони кричали і гнали збірну. Це було чутно і на стадіоні, і в ТБ-трансляції!

На матчах у Харкові та Києві сектори Вірних збірній були добротним підкріпленням ультрас. Такими собі “молодшими братами”. Які, може, і не розділяють філософії ультрас, але допо­магають створювати атмосферу на стадіоні. І поза стадіоном. 2,5 тис. чоловік на виїзні матчі і понад 14 тис. — на внутрішні. Фан-матчі з фінами і хорватами. Відвідини сиротинців у Хорватії, Фінляндії, Албанії. Дитяча лікарня у Ісландії! Наші фани для іноземців почали асоціюватись із чимось добрим. Ми є тими, хто несе добро.

Маю надію, що спонсорські потуги не згаснуть разом із завершенням групового турніру збірної. Дуже вірю в те, що це довгограючий проект. Що завдяки йому буде створено прошарок активних вболівальників, які, пройшовши цей “вишкіл”, стануть активними елементами на будь-якому секторі будь-якого стадіону в Україні. На це підуть роки, але це треба робити. Наступний крок — це діти на стадіоні. Фанів Збірної треба виховувати змалечку. Погляньте на стадіони в Англії. На трибунах чверть вболівальників — це діти та підлітки. Ми теж маємо плекати покоління фанів, які виростуть із знанням правильних зарядів і стануть основою нового покоління вболівальників. До зустрічі на секторі!

Олександра Лобода

журналістка, ведуча програми Профутбол (2+2)

Н а виїзний матч відбіркового циклу до ЧС-2018 мені довелося злітати лише одного разу. Тому від цієї поїздки залишилися особливо яскраві враження.

Я побувала в дивовижній країні океану і гейзерів — Ісландії, збірна грала в столиці — Рейк'явіку. Чому країна дивовижна? Тому що, з одного боку, там жахливо депресивна погода: практично ніколи немає сонця і мрячить дощ. Але! З іншого — там океан, там гейзери. Ніколи не могла припустити, що колись в житті я побачу гейзер. У Рейк'явіку живе так мало людей, що, кажуть, вони навіть квартири і машини не закривають. Всі один одного знають, рівень злочинності дуже низький. А в магазин можуть вийти просто в піжамі або халаті. Але що найбільше здивувало — це їх делікатес: тухле м'ясо акули. Так-так. Вони таке їдять. Якщо чесно, то тільки від запаху хочеться кинутися на кухню до мами і попросити тарілку улюбленого борщу. Спробувати цей делікатес я навіть і не намагалася. І не шкодую. Досі цей запах не можу забути. Але все ж — про футбол. На матч ми йшли величезним натовпом українських уболівальників: пісні, кричалки, національні костюми, жовто-блакитні прапори.

Ми точно зробили яскравішими сірі будні жителів місцевої столиці

Ми точно зробили яскравішими сірі будні жителів місцевої столиці. Перехожі зупинялися, виходили на балкони будинків. Всі знімали відео і фото. Воно й не дивно. Видовище було дуже гарне. Стадіон у Рейк'явіку дуже маленький. Це вам не НСК Олімпійський на 70 тис. Але і живе в столиці Ісландії набагато менше людей, ніж в Києві. Місцева арена Лаугардалсвьоллур (і не просіть вимовити цю назву, я це не повторю двічі) вміщує всього 17 тис. глядачів. Трибуни розташовані там тільки по двох краях. На вході, як і на наш столичний НСК, вишиковується величезна черга уболівальників. Але, на відміну від нашої арени, де охоронець зазвичай просить показати дамську сумочку, там зовсім інші порядки. Мене попросили залишитися в стороні і дочекатися, поки до мене не підійде жінка, щоб оглянути рюкзак. В результаті я пропустила гімн і стартовий свисток. Але все ж система правильна. Порада туристам: приходьте на стадіон заздалегідь, прогулятися красивими вуличками Рейк'явіка зі смачною кавою ви ще встигнете.

Чи варто говорити про сам футбол? Ви самі все бачили. Вболівальники Ісландії були в захваті від своєї команди, а наші ще довго лаяли Віктора Коваленка і кадрові рішення тренера Андрія Шевченка. Ті, хто був на стадіоні, пам'ятають, що, незважаючи на поразку, команда підійшла до фан-сектору та подякувала за підтримку. З гравцями був і їх тренер. І це неймовірно приємно — знати, що футболісти цінують своїх уболівальників.

І, хоча ми залишали Ісландію засмучені поразкою, спогади про цю футбольну подорож залишилися найкращі. Із задоволенням поїду підтримати головну команду нашої країни знову.