Епоха відродження

НВ запропонував десятьом яскравим особистостям зі світу вітчизняної культури поділитися своїми думками про те, що відбувається у сучасній Україні, спробувати спрогнозувати її майбутнє і нестандартно розповісти про себе

Тему підготували
Ольга Духніч та Ірина Крикуненко

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— Невизначеність. Тому що, крім слів, жодних практичних дій не роблять у політичному сенсі. Зараз зміна президента може бути як позитивним, так і негативним фактором. Є небезпека, що ми підемо не в той бік, і тоді нас чекає повернення до старого.

— Якою буде країна через 10–20 років?

— Зараз час технократів. Усе життя, як і всі справи, ведуться на підставі розрахунків. І це потихеньку очищатиме мізки від корупції та негативних явищ, які існували дотепер. Будуть факти, все буде прораховано. А факти — вперта річ. Ми маємо хорошу базу, а разом із високими технологіями це все одно рухатиме нас уперед.

Що стосується культури і мистецтва, то тут я не маю ілюзій. Увесь цей час держава взагалі не надавала уваги культурі. Хоча наведу такий простий приклад: у Чорногорії, де живе пів мільйона, є музей сучасного мистецтва. А в Україні його немає. Люди у нашій владі, мабуть, не тільки далекі від культури, а взагалі некультурні.

— Чого особисто вам не вистачає у житті?

— Я пройшов у своєму житті таке дно, що після нього будь-який стан, у якому перебуваю, не викликає скарг. Коли я приїхав до Києва вчитися у художньому училищі, мав карбованець на тиждень. Цього вистачало тільки на батон і чай. Після інституту я 15 років працював у підвальній майстерні, не виставляючи робіт. І це була суперекономія, але я завжди вмів адаптуватися.

Зате зі свободою проблем немає. Коли держава не займається культурою, у неї є абсолютна свобода.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— Інформація несекретна — моя картина, яку продали на Phillips за $186 тис. Сім років тому. Це була сенсація, яка залишається такою досі. Це тоді був якийсь приємний момент, але життя навчило мене бути стриманим.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— Така ситуація у мене відбулася, здається, у 88-му. Після довгих 15 років пошуку власного стилю я в один із вечорів просто взяв і поклав на полотно плями, щоб працювати з ними вранці. І коли я це зробив — мене просто пропекло. Я зрозумів, що сталося те, до чого я так довго йшов. Відтоді моє життя перевернулося, як у кольоровому кіно. Я тоді всю ніч майже не спав. Це був уже результат, який виявився близький мені і перспективний. Раніше все, що я робив, викликало у мене більше роздратування. А відтоді закрутилося, я почав швидко працювати й отримував від цього задоволення. Потім пішло — виставки, популярність і все решта. Це був той випадок.

CV

Вважається найдорожчим українським художником: у 2011 році на лондонському аукціоні Phillips de Pury&Co його полотно Кінь. Ніч продали за $124,3 тис., а потім картина Кінь. Вечір у 2013-му пішла з молотка вже за $186,2 тис. Це найвища вартість роботи українського художника, офіційно зафіксована на торгах.

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— На нашу країну впливає війна, розв'язана Росією. Частина наших територій окупована, люди продовжують гинути щодня, держава замість поліпшення добробуту своїх громадян і розвитку змушена витрачати величезні гроші на оборону.

Водночас, усупереч цьому та іншим лихам, в Україні виросло нове покоління талановитих артистів, які збирають великі майданчики, гастролюють у всьому світі, записують пісні, що стають хітами в інших країнах. І звучить українська музика так само добре, як британська чи американська. Ми вже не відстаємо від розвинених країн так, як це було 10 років тому. На початку 2010-х популярних артистів, які виконують в Україні пісні англійською, не було взагалі. Зараз десятки молодих виконавців співають англійською і мають багатотисячну аудиторію, з успіхом виступають від Нью-Йорка до Сіднея. Як показує практика, пісня українською може стати хітом в інших країнах.

Ще один напрям, за яким я уважно спостерігаю й успіхами якого я пишаюся, — це відеопродакшен. За останні три роки десятки світових зірок і провідних інді-артистів зняли кліпи в Києві. Мене це надихає. Я впевнена: якщо українці стануть хоча б трохи багатшими, наша країна стрімко увірветься у топ-10 країн із найрозвиненішою креативною індустрією.

— Якою буде Україна через 10–20 років?

— Коли мова заходить про майбутнє, є спокуса впасти у крайнощі — або максимальний песимізм, або ідилічний оптимізм. Чесно кажучи, я завжди схиляюся до другого варіанту. Я думаю, що через 20 років Україна стане успішною європейською країною, в якій живуть забезпечені, здорові і щасливі люди. Крим і Донбас будуть українськими, а люди, що живуть там, постараються забути окупацію РФ як страшний сон. Я уявляю, що у нас почнуть активно розвиватися економіка і культура, українські фільми будуть здобувати Золоті пальмові гілки й Оскари, а наші артисти — збирати багатотисячні зали в усьому світі та завойовувати Grammy.

— Чого вам не вистачає в житті?

— Особисто мені не вистачає стабільності й добробуту в країні. Боляче дивитися на нещасних пенсіонерів, обділених вчителів, недооцінених працівників культури. Це створює гнітючий емоційний фон і впливає на моє власне життя. Мені не вистачає успішної України!

— Назвіть свій найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— $250 тисяч. За умовами контракту я не можу розголошувати деталі.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— Це народження сина. О 19:00 почалися пологи, а о 19:20 у мене на грудях уже лежала нова людина. Хіба це не шок? Перші дві години з Еміром-Рахманом пролетіли як п'ять хвилин. Я лежала і намагалася усвідомити нову реальність. Ось вона, моя найрідніша і найближча людина на Землі! Це відчуття не можна передати!

CV

Українська співачка, актриса і композитор. У 2016 році її пісня 1944 посіла перше місце у фіналі Євробачення і принесла Україні другу в історії країни перемогу на цьому міжнародному конкурсі. Виконує пісні в жанрах джаз, соул, фанк, фолк, поп та електро, а також бере участь в оперних постановках і шоу. Володіє унікальним голосом із діапазоном у чотири октави. Загалом випустила п'ять студійних альбомів, один концертний і два міні-альбоми, до яких увійшли пісні англійською, українською, російською та кримськотатарською мовами. У 2013 році знялася у фільмах Поводир українського режисера Олеся Саніна та Поліна франко-бельгійського режисера Оліаса Барко. Народна артистка України.

— Що, на вашу думку, зараз відбувається у країні?

— Ну, кумедний такий заміс. Є передчуття, що може народитися щось нове, поки незрозуміло що. Можливо, диво, а може, виродок якийсь, бог його знає. Проте це цікаво. Тому що останні три роки все, що відбувалося у країні, можна описати як нудне лайно.

Передусім я говорю про політику, але те ж саме можна сказати і про суспільство. Оскільки політика так формувала свідомість обивателя, що не було відчуття перспективи. Раптово все вичерпалося, безвіз нібито є, але далі все почало ходити колами. Експлуатують винятково націоналістичні гасла, які не об'єднують країну, а роз'єднують.

Водночас в Україні ніхто особливо не морочився розумінням ролі культури у формуванні суспільства. У формуванні соборності України, що це єдина країна, єдиний простір, який має створювати нові спільні точки гордості. За роки незалежності таких матеріальних об'єктів не з'явилося. Тобто ми не можемо назвати жодного об'єкта, який асоціювався б із сучасною Україною.

— Якою буде Україна через 10–20 років?

— Тут може бути песимістичний прогноз. Якщо почнуть експлуатувати проекти і гасла, які працюють на поділ країни, то висока ймовірність, що країна почне розсипатися, від України почнуть відколюватися регіони. Зрозуміло, Росія буде це підживлювати, ну, і потім з'явиться бажання й у західних регіонів, які втомляться тягнути на собі ось цей післясмак Совка. Вони скажуть: шановні, ви тут самі, а ми якось ближче до Європи. І це цілком імовірно.

З іншого боку, в Україні є те, чого немає, наприклад, у європейських країнах або на Заході, — чиста дошка можливостей. Тут ти можеш робити будь-які божевільні проекти. ГогольFest — це один із прикладів, як на порожньому місці може народжуватися фестиваль, який входить у двадцятку найкращих у Європі, і висока ймовірність, що він увійде до п'ятірки найкращих фестивалів Європи.

— Чого особисто вам не вистачає в житті?

— З одного боку, в мене взагалі все чудово, я щаслива людина, у мене прекрасна сім'я, дружина-соратниця, разом із нею ми зробили Дах. Є цей самий Дах, в якому живуть і народжуються проекти, всі ці мої чудові діти. Бракує мені обсягу. Простір, який у нас є, мікроскопічний, і держава не дає нам ані копійки грошей. Тому великі спектаклі я можу робити тільки разово на фестивалях або за кордоном. А хотілося б частіше і тут.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— Все моє життя настільки яскраве і дивовижне, що я можу хоч щодня розповідати. Ну, зрозуміло, були там якісь жорсткі стреси, коли я буквально проскочив повз смерть. Але все-таки з важливих — це зустрічі з тими людьми, які мене формували як людину і як художника. І я вдячний життю, ангелам, своїй здатності знаходити таких людей, чути і приймати, зустрічатися із ними.

Я просто в захваті від [співзасновника холдингу !Fest у Львові] Юрка Назарука. Ось нещодавно їздив до нього знову. Юра, наскільки я розумію, головний у холдингу безумець, який створює всяке божевілля. Вони придумали всі ці дурні і фантастичні ресторани, які стали зараз обличчям Львова. Потім викупили колишню пляшкову фабрику і перетворили її на справжній культурний кластер. Зараз вони ще зайнялися освітою — зробили школу мистецтв. І я розумію, що вони створюють світ, і він стійкий, незалежно від поворотів державної машини.

— Назвіть свій найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— $30 тис. за постановку вистави Вій у Швейцарії.

CV

Український театральний актор, режисер і драматург. Засновник незалежного театру Дах, засновник і художній керівник гурту ДахаБраха, фрік-кабаре Dakh Daughters, лялькового кабаре ЦеШо і проекту Novaopera. Засновник і президент міжнародного мультидисциплінарного фестивалю ГогольFest. Кавалер ордена мистецтв і літератури Франції.

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— Мені здається, в Україні відбувається звичайна зміна влади з передбачуваним у таких випадках переділом сфер впливу. Чим це закінчиться для всіх нас — я б не брався прогнозувати. Але очевидно, що до влади прийшли люди, м'яко кажучи, не дуже готові до тих викликів, які перед ними зараз виникають. І це тривожний момент, оскільки кидати країну, яка воює шостий рік, у стан хаосу і відвертої неконтрольованості — це вершина безвідповідальності.

Найгірше те, що багато громадян України цієї небезпеки так і не усвідомили. Вони і далі переконані в тому, що новообраний президент країни відповідає своєму кінообразу простого хлопця, такого, як ми, який запропонує нові правила гри і дійсно почне "жити по-новому". Разючий контраст між передвиборною картинкою і поствиборною реальністю вони вперто ігнорують. Як суспільство реагуватиме на подальші дії президента, які, впевнений, будуть далекі від його обіцянок і декларацій, — сказати складно. Але те, що частина суспільства відверто заводить країну в глухий кут, — дуже сумно.

— Якою буде країна через 10–20 років?

— Хочеться вірити, що нинішні пертурбації все ж не призведуть до занадто серйозної зміни курсу, що ситуація стабілізується, і Україна продовжить свій природний шлях зі сходу на захід. Маю велику надію, що через 10-20 років Україна буде учасницею ЄС і НАТО, а український Крим стане одним із центрів європейського туризму.

Насправді можна припустити, що країна так чи інакше дрейфуватиме в європейському напрямку, навіть попри те, що сьогодні сама Європа переживає не найкращі часи. Українці свій вибір зробили, всупереч очевидній у країні проросійській ностальгії. Тут така річ: Філіп Кіркоров у телевізорі — це, звичайно, щастя, але насамперед усі хочуть німецьких доріг і хоча б польської зарплатні. Крім того, ті ж європейські цінності, які сто разів висміяні й нівельовані, насправді не втратили свого значення. І, обираючи між демократією і тоталітаризмом, українці інстинктивно надаватимуть перевагу свободі. Вибір — річ надзвичайно складна, складніше, ніж нам іноді здається. Але ніхто і не обіцяв, що буде просто.

— Чого вам не вистачає в житті?

— Батька, який помер рік тому.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— €50 тис. Міжнародна літературна премія за одну з книг.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— Невдячно сформульоване запитання. Що б я вам зараз не розповів, як би не намагався вразити і здивувати, хтось, прочитавши, обов'язково скаже: і ось це справді найяскравіша подія з його життя? Як же безнадійно нудно він живе!

Тому відповім так: найбільше в цьому житті мене вражали — і приємно, і неприємно — люди. Шокували теж вони.

CV

Поет, письменник, громадський активіст, співавтор музичного проекту Жадан і собаки. Учасник українського ПЕН-клубу. Народився у місті Старобільську Луганської області, живе і працює в Харкові. Лауреат багатьох літературних премій і нагород, серед яких престижна польська Angelus, і багаторазові перемоги у номінації Книга року в Україні від BBC. Прозу і поезію Жадана переклали на 30 мов. Романи Депеш мод і Ворошиловград екранізовані. У 2017 році заснував Благодійний фонд Сергія Жадана, який займається допомогою дітям і їхньою освітою у прифронтових зонах Донецької і Луганської областей.

— Що, на ваш погляд, відбувається нині в Україні?*

— Думаю, що Україна все ще намагається реалізувати себе як незалежну й успішну державу, зважаючи на той факт, що радянська влада десятиліттями нищила національну ідентічність країни. З моменту незалежності України та Революції гідності, я думаю, здійнялася нова хвиля патріотізму та пошуку ідентічності.

— Якою буде країна за 10-20 років?

— Я ставлюся до всього позитивно та покладаю великі надії на майбутнє України. Для мене велика честь спостерігати, що країна розвивається як демократична держава та розправляє свої крила на шляху до свободи. Це те, за що боролися і про що мріяли мої батьки, дідусь і бабуся.

Відновлюючи цей зв'язок між минулим і сьогоденням, Україна перегляне свою ідентічність. Я вважаю це критичним для побудови та формування нової, незалежної нації, оскільки без культури ідентічність нації буде втрачена і та буде порожньою. Саме цю ідею я хочу донести на відкритті нашої виставки 17 липня у Галереї 83 у Києві.

— Чого особисто вам не вистачає у житті?

— Часу, звичайно.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його одержали?

— Найбільшою нагородою для мене в житті було народження трьох чудових здорових дітей. За них я вдячна щодня. Вдячна своїм батькам та чоловікові за те, що зробили це можливим.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— Моя історія була дуже природною, та водночас вражаючою і шокуючою в ретроспектіві. Ми переїхали до України із трьома маленькими дітьми віком від нуля до трьох років, залишивши наші сім'ї, громади, робочі місця та почавши життя тут, в Україні, 25 років тому. Насправді це було рішення, яке ми прийняли дуже швидко. Ми переїхалі сюди, бо щиро любили Україну й ніколи не переставали вірити в її світле майбутнє. Переїзд до України дав змогу мені відновити духовний зв'язок із бабусею, з якою я ніколи не зустрічалася, і яка стала моїм вічним натхненням.

CV

Оля Рондяк народилася у США в 1966 році в родині українців, які емігрували в Америку під час Другої світової війни. Перш ніж прийти у мистецтво, вона спробувала себе як соціальний працівник і психотерапевт, здобувши вищу освіту в галузі психології. До України художниця разом із чоловіком Петром повернулася у 1995 році й зараз працює у своїх студіях у Києві та Нью-Йорку. Її роботи демонструвалися на багатьох персональних виставках в Україні, США та країнах Європи. Також Рондяк долучилася до вуличного мистецтва у Києві, створивши мурал в історичному Подільському районі. Декілька її робіт придбав Музей революції гідності, і вони перебувають у його постійній колекції.

* На прохання Олі Рондяк інтерв'ю з нею друкується українською мовою

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— Протистояння. А побутовою мовою — країну роздирають на частини. Суспільство стало жертвою неправильної і нерозумної політики. Але Україна була, є і буде. Треба пам'ятати, що будь-яке випробування може стати початком.

— Якою буде країна через 10-20 років?

— Сподіваюся, що політично ситуація заспокоїться, і Україна почне нормально функціонувати. Люди почнуть повертатися, не буде такого масового від'їзду. Країна даватиме людям можливості для самореалізації та для здійснення своїх проектів. Вона стане для українців батьківщиною не тільки в емоційній площині, а й у практичній. Це буде показником того, що країна успішно розвивається. Країні бути.

Я як музикант щосили пропагую Україну. Не тільки в Європі або Америці, але і в Росії. Тому що це важливо зараз, люди там думають про нас не те, що є насправді. Вони теж перебувають під сильною інформаційною пропагандою.

— Чого особисто вам не вистачає в житті?

— Якщо чесно, мені не вистачає спокою в Україні. Де б я не був і де б не жив, емоційно я є частиною цих процесів. За останні три роки через зайнятість приїжджати вдавалося нечасто, але щодня я моніторю новини. Це частина мого робочого дня, і, хоч іноді це не дуже приємно, я не можу інакше.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— Гонорар не завжди вимірюється у грошах. Коли мені було 19 років, я вперше виступив у Києві з ансамблем Київська камерата ще в залі Будинку вчителя. Після цього концерту я зрозумів, що буду диригентом усе життя. Я відчув: те, що я роблю на сцені, і мову, якою я розмовляю, розуміють. Один вечір став початком, він змінив мене. А заплатили тоді щось символічне. Ось це був найбільший ефект від концерту, а гонорар — не так цікаво.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— У мене є кілька історій, які повернули мою долю. Ось мій батько Іван Карабиць був відомим українським композитором. На жаль, він помер у 2002 році у віці 58 років. І перед своєю смертю він мені на день народження подарував купюру в $100. Батько тоді сказав таку фразу: "Я хочу, щоб ти цю купюру взяв із рук у руки". І ось через кілька тижнів його не стало, а через місяць я послав ці $100 як внесок на конкурс у Париж. Тоді з-поміж 150 осіб обрали мене, єдиного, хто не знав французької мови. І для мене цей конкурс став трампліном.

CV

Син українського композитора Івана Карабиця сьогодні є одним із найславетніших українських капельмейстерів на світовій сцені. Будучи володарем багатьох міжнародних нагород, він став головним диригентом Борнмутського симфонічного оркестру у Великій Британії та Німецького національного театру у Веймарі. Карабиць працював із провідними музичними колективами Європи, Східної Азії та Америки, зокрема з Філармонійним оркестром Радіо Франції, а також із симфонічними оркестрами Роттердама, Філадельфії, Клівленда і Сан-Франциско.

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— У країні відбувається зміна політичних поколінь. Замість політиків із негативним і позитивним досвідом приходять політики без досвіду, без репутації та без конкретного політичного бачення майбутнього України. Все це відбувається за підтримки переважної більшості виборців, для яких сьогодні виявилося важливішим відштовхнутися від знайомого берега, ніж знати, до якого берега їх винесе річка через рік або два.

— Якою буде країна через 10-20 років?

— Після розпаду Європейського союзу Україна вступить у новостворений Східно-Європейський (у народі — Балтійсько-Чорноморський) союз і разом із Литвою, Латвією, Естонією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Чехією і Словаччиною буде іноді більш, іноді менш успішно балансувати між Старою Європою і РФ. Чехія, Словаччина й Угорщина візьмуть в оренду ділянки чорноморського узбережжя в Одеській області та збудують свої торгові порти з усією належною інфраструктурою, що зробить Одеську область найбагатшою в Україні.

— Чого особисто вам не вистачає в житті?

— Мені часто не вистачає віри в розсудливість людства. Часто не вистачає впевненості в завтрашньому дні. Іноді не вистачає льоду або гарної погоди. Майже завжди не вистачає часу в добі.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— У 1992 році зателефонували друзі з Пітера і привітали з виходом моєї дитячої книжки 11 особливостей із життя пустомеликів, їхніх друзів і сусідів. Я здивувався. "А хто видав, і який наклад?" — запитав я. "Видавництво Борей, наклад 100 тис.", — відповіли мені. Я одразу почав збиратися у Петербург. Звісно, по гонорар, який за такого накладу повинен був зробити мене мільйонером. У Петербурзі я знайшов видавництво Борей — воно тулилося поруч із Невським проспектом у незатишному підвальчику. "Грошей у нас немає, — одразу заявив мені директор видавництва й одночасно письменник Фелікс Димов. — Але ми можемо вам дати замість гонорару 10% від накладу!" "А як я їх повезу додому?" — поцікавився я. "Ми вам візьмемо купе в поїзді до Києва!"

Мені часто не вистачає віри в розсудливість людства

Уже через день я їхав додому в купе, набитому пачками книжок. Кілька пачок забрали у мене на пам'ять білоруські митники, ще кілька — українські. А потім цілий рік я продавав книги, щоб отримати свій гонорар. Правда, я досі не зрозумів, скільки вторгував за дитячу книжку. У країні панувала гіперінфляція, отримані гроші одразу проживались або вкладалися у покупки сумнівної користі і цінності. У будь-якому разі це був найбільший мій гонорар за всі 90-і роки.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— У 1993 році мене і ще чотирьох письменників із різних країн запросили на хорватський острів Крк на зустріч із президентом Франьо Туджманом. Ще тривала балканська війна, й узбережжя Далмації час від часу обстрілювала сербська артилерія. Ми мали говорити з президентом про мир і про припинення війни. Нас доправили на острів на катері, завели до величезного ресторану закритого готельного комплексу, збудованого в 70-і роки. Десятки столів і стільців були накриті білою тканиною, і тільки один стіл був сервірований для нас із президентом Хорватії. Нас одразу попередили, що президент запізнюється. Ми сиділи за столом, на якому не було їжі, години дві. То говорили, то мовчали. І раптом звідкись здалеку почувся дивний скрип. Ми обернулися і побачили, як із дверей, що вели, мабуть, на кухню, вийшов чоловік у білому і попрямував до нас, штовхаючи не зовсім зрозумілий великий візок, чиї колеса і видавали іржавий звук. Йшов він немов навмисно повільно і дістався до нашого столика тільки через кілька хвилин. Виявилося, він привіз на візку чималий акваріум, в якому плавало кілька великих рибин. Привіз і сказав, щоб ми обрали, хто яку хоче з'їсти. Всі зробили вибір, крім письменниці з Палестини, яка сказала, що не їсть рибу і хоче нормальний стейк. Я і зараз пам'ятаю скрип коліс цього візка. Кухар-офіціант так само довго повертався із ним до дверей, що вели на кухню. Незабаром після цього гучний шум змусив нас скочити з-за столу. Виявилося, це прилетів на вертольоті президент Туджман. Палестинська письменниця отримала свій стейк, а ми, зокрема хорватський президент, їли рибу і розмірковували про мир. Розмова не запам'яталася, запам'яталася абсурдна ситуація цієї зустрічі.

CV

Автор понад 20 творів, перекладених на 36 мов світу. Також він видав кілька дитячих книг, а за його сценаріями знято 20 фільмів. Книги Куркова не раз потрапляли в рейтинги європейських бестселерів, а найпопулярнішим романом вважають Пікнік на льоду (1996 рік), який в Україні розійшовся накладом 150 тис. примірників. У 2018 році Курков став президентом українського відділення міжнародної громадської письменницької організації Пен-клуб.

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— Сьогодні відбуваються цікаві процеси. Про те, позитивні вони чи негативні, можна буде сказати тільки з погляду історичної перспективи. Але є відчуття, що якісь важливі речі вже відбулися, незалежно від того, чим усе закінчиться. Сталася анігіляція патерналізму, що важливо. Тому що патерналізм — це зло в чистому вигляді. А ще сталася десакралізація влади, і це теж абсолютно позитивно. Можливо, відбувається навіть оксамитова класова революція. Це, відповідно, впливає на інші процеси в країні, тому що все завмерло в очікуванні результату. У мене є відчуття класичної горбачовської перебудови. Можливо, воно оманливе, але все це до біса цікаво.

— Якою буде країна через 10-20 років?

— Ми можемо стати європейською країною і, можливо, навіть регіональним лідером завдяки великій території. Але чарівник на блакитному вертольоті не прилетить. Банально, але це свята правда: кожному потрібно краще робити свою справу.

У нас є беззастережне завоювання, яке не можна ставити під сумнів і яке є абсолютним благом, — це змінюваність влади. Працюють соціальні ліфти. Так, нехай потворно і невміло, але так чи інакше відбуваються якісь зміни. Це не дає всьому перетворитися у застояну кісткову систему.

— Чого особисто вам не вистачає в житті?

— Коли Арнольд Шварценеггер починав свою кар'єру, один із перших фільмів за його участю мав назву Залишайся голодним. І я залишаюся. Хочеться нових фільмів, нових можливостей, нових способів реалізації. Я завжди до цього голодний, завжди хочу швидше, вище, сильніше. Це умови виживання у професії — весь час підвищувати планку, потім докладати зусиль, щоб взяти цю висоту, а потім знову підвищувати. Було добре в дитинстві — не вистачало велосипеда. А зараз я повністю сфокусований на роботі, дружина моя сфокусована на роботі, і навіть мій кіт сфокусований на виробництві фільмів.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— Не скажу про свій найбільший, але розповім про перший. Перші зароблені гроші — це 54 радянських карбованці та 50 копійок у віці 14 років на посаді збирача виробів із дерева на тарній дільниці Львівського мотозаводу. Влітку всі хотіли купити мопеди, які випускав цей завод, і всією дворовою компанією ми пішли туди працювати. Я дуже непрактична людина, але цвях сотку досі можу забити двома ударами.

До речі, мопед я так і не купив. Зате пам'ятаю, як потім скидалися на похорон нашого товариша, який отримав мотоцикл.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя?

— Мене шокувати і здивувати досить складно. У негативному контексті мене шокувала смерть мого товариша Олеся Ульяненка — видатного українського письменника. Це сталося дев'ять років тому за нез'ясованих обставин. Мені знадобилося багато часу, щоб прийти до тями. Зараз ми зробили про нього документальний фільм, який вийде в 2020 році. Я його продюсував. Таким чином я відживаю цю історію, бо для мене це не просто смерть. Це фактор програшу хороших хлопців системі, а хороші хлопці не повинні програвати системі ніколи.

А в позитивному сенсі здивувало все, що відбувалося із фільмом Плем'я. Відтоді, як ми починали його робити, і закінчуючи тим, що відбувається дотепер. Це не одна подія, це цілий етап у житті. Вистачило б на роман.

CV

У режисера Мирослава Слабошпицького невелика фільмографія, але значна фестивальна історія. Його короткометражні стрічки двічі потрапляли до конкурсу престижного Берлінського кінофестивалю, а 23-хвилинний фільм Ядерні відходи здобув Срібного леопарда Міжнародного кінофестивалю в Локарно. За свій перший повнометражний фільм Плем'я режисер здобув понад сорок нагород, серед яких три призи Каннського кінофестивалю. На просторах YouTube безкоштовна версія стрічки набрала майже 25 млн переглядів.

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

— Відбувається перерозподіл влади. Звісно, добре, що вибори пройшли демократичним шляхом, і що народ свій вибір зробив. Бентежить інше: мистецтво, наприклад, у цьому парламенті, судячи з усього, представлятимуть дві людини — Святослав Вакарчук і Гео Лерос.

І якщо до Вакарчука запитань немає, то Гео Лерос для мене — це просто жах. Тому що його мурали в Києві не мають смаку, я вважаю, що це катастрофа. І тепер ця людина в команді президента відповідатиме за мистецтво.

Зараз затишшя, тому складно зробити висновки, що сталося. Я не знаю, що буде з війною, які будуть рухи в бік Росії. Мене також бентежить, що вже зараз на вулицях Києва воєнізована охорона із праворадикальних груп може побити талановитого режисера під час рейдерського захоплення кінотеатру Київ. Це тривожний дзвінок через п'ять років після революції.

— Якою, на ваш погляд, буде країна через 10-20 років?

— Ну, в нас якраз за розкладом наступна революція. Тому я навіть боюся говорити. Україна мені тим симпатична, що вона динамічна, і повороти можуть бути на 180 градусів на будь-якому етапі.

Це з одного боку лякає, а з іншого — це та жива енергія, яка дає можливість будувати країну. Ми організували фестиваль мистецтва та електронної музики, провели його двічі в горах. Запросили на нього людей із різних регіонів і створили контакти між Східною Україною та Західною, і зараз вони працюють без нас. Адже чудово? Сьогодні ти багато можеш зробити сам, своїми руками — ось що важливо. Багато свободи.

Зрозуміло, що все ще складно знаходити на ініціативи гроші, але це можливо. І для мене дивно, коли люди починають за якийсь простір або ідею воювати, якщо можна просто взяти і зробити щось своє поруч.

— Чого вам особисто не вистачає в житті?

— Вільного часу. Дуже сильно. Я взагалі забула, як це — поїхати на море і нічого не робити.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— $20 тис. За таку суму я одного разу продала свої роботи з колекції Діаманти. Здається, були ще дві такі ж великі продажі.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя.

— Для проекту Data Extraction мені потрібно було зняти шматок асфальту з автостради в італійському регіоні Калабрія. Це скандальна автострада, її будують кілька десятків років, а тому навколо неї багато корупційних схум і суперечок. Шматком знятого з неї асфальту я збиралася проілюструвати всю цю довгу історію.

Але асфальт дуже важкий, і коли ми його зняли і поклали в невелику вантажну машину, а лише вона може проїхати вузькими вуличками міста, де розташована галерея, виявилося: у нас перевантаження 400 кг.

І ми так їхали дві години по гірському серпантину. Добралися вдало, але це було справді страшно і, повірте, дуже незвично.

CV

Відома українська художниця і скульптор. Працює з асфальтом, цементом, кахельною плиткою, смальтою і цеглою. Володарка престижної премії Казимира Малевича, головної премії PinchukArtCentre та головного призу за найкращий сольний проект арт-ярмарку PULSE Miami Beach. Цьогоріч Кадирова презентувала одразу дві свої роботи на Венеційській бієнале. Стала єдиною художницею з незалежної України, чиї роботи увійшли в основну програму головної арт-події світу останніх років.

— Що, на вашу думку, відбувається в Україні?

- Становлення країни. Ми все ще в пошуку розуміння, що таке наша країна і куди вона йде. Мені здається, що до подій Євромайдану багатьом людям взагалі було все одно, є Україна чи ні. Значна частина молоді була досить аполітично налаштована, особливо якщо говорити про Одесу. Не було чіткого розуміння, куди нам іти і з ким. Зараз стало зрозуміло, що ми вибрали європейський вектор розвитку. Але водночас країна все ще шукає свій шлях. Це шлях в Європу, але, можливо, він буде якимось трохи своєрідним. Може бути, він буде в повній відповідності з європейськими цінностями, а може, з якимось своїм колоритом. Самоідентифікація - ось що у нас відбувається.

— Якою буде країна через 10-20 років?

— Я взагалі оптиміст. Якби вважав, що ніякого прогресу тут немає, давно виїхав би з родиною. Адже музика — це така інтернаціональна мова, якою можна спілкуватися в будь-якій країні. Але я оптиміст і вірю в Україну, незважаючи на всі об'єктивні труднощі, які у нас є. Вірю, що у нас величезний потенціал, який буде розкриватися, і прогрес настане швидко. Думаю, вже через 10 років життя істотно зміниться на краще, а вже через 20 ми будемо пишатися тим, де перебуваємо.

— Чого особисто вам не вистачає в житті?

— Фестиваль Odessa Classics — це те, що останні п'ять років мене особливо захоплює. Він має всі можливості і потенціал, аби Одеса стала фестивальним центром Східної Європи. Це абсолютно реальна мета, але мені не вистачає того, щоб її розділили наші владні еліти. Аби вони зрозуміли: це не мрія Олексія Ботвінова, а дуже важлива річ для іміджу всієї країни.

— Назвіть ваш найбільший гонорар, і за що ви його отримали?

— Розповім краще про найцікавіший. Моя творча кар'єра почалася з лауреатства на Всесоюзному конкурсі імені Рахманінова в Москві, я тоді одержав третю премію. Це була велика і серйозна перемога, яка відкрила мені шлях у музику. Премія становила 100 карбованців і була розділена на дві частини між мною та іншим конкурсантом. Я прекрасно пам'ятаю Великий зал Московської консерваторії і прямий ефір — все це показували на радянському телебаченні. Мені вручають диплом і конвертик. Я в нього акуратненько так заглядаю, а там 44 карбованці і скількись там копійок. Це мене розсмішило. У підсумку я вирішив витратити ці гроші розумно. Наступного ж дня пішов на чорний ринок і купив книжку Булгакова Майстер і Маргарита. Грошей вистачило рівно: продавець просив 45 карбованців, але я сторгувався за 44. Ця книга у мене залишилася донині.

— Розкажіть найвражаючу історію з вашого життя?

— Це трапилося зі мною зовсім нещодавно. В рамках Odessa Classics ми проводили open-air концерт на Потьомкінських сходах. Це знакове місце з дивовижною енергетикою, тому я спеціально вибирав програму з тонкою, тихою і ліричною музикою. А оскільки ми зробили концерт безкоштовним, там зібралися абсолютно різні люди: і любителі музики, і просто перехожі. Простір великий: приблизно 12 тис. слухачів помістилося на сходах і поруч. Найбільш приголомшливим і шокуючим враженням був момент, коли хвилину-дві грала дуже тиха музика. Всі сходи і тисячі людей навколо ніби завмерли, і не було чутно ані найменшого шуму — того, що зазвичай буває на подібних заходах. Це величезне чудо, це сила класичної музики. Так, вона ще в соціальних цінностях українців не займає такого високого місця, як, наприклад, у Німеччині або Швейцарії. Але для української аудиторії вона може бути навіть важливішою. Бо для наших людей концерт — це щось більше, ніж соціальний ритуал. Це подія, яка впливає на їхню душу й емоції.

CV

Один із найпомітніших представників України на світовій музичній сцені. Піаніст грав у Цюрихському оперному театрі та Німецькій опері в Берліні, виступав на фестивалях Шопена в Польщі і Фестшпіле в Швейцарії. У 2015-му музикант став організатором і президентом щорічного Міжнародного фестивалю академічної музики Odessa Classics, який торік відвідало понад 20 тис. гостей.