Годі кидати мені крихти – я хочу весь торт
Влада — це анархія. Вона руйнує патріархальні соціальні структури і дає можливість нам перебудувати їх на основі рівності
Влада — це анархія. Вона руйнує патріархальні соціальні структури і дозволяє нам перебудувати їх на основі рівності
Мона Елтахаві,
визнана колумністка і речниця із питань арабістики,
мусульманства і глобального фемінізму.
Авторка книги Головні хустки і гімени: чому Близький Схід потребує сексуальної революції (2015) і розділу поглядів у газеті The New York Times
“Як і багатьом темношкірим жінкам, мені завжди доводилося самій створювати владу, якої вимагає моя свобода”, Джун Джордан, На вимогу: політичні нариси (1985).
Я феміністка. Я анархістка. Для мене будь-яке обговорення влади — це, за суттю, обговорення свободи, а розмови про свободу неможливі без визначення влади.
У своєму Переосмисленні анархії Карлос Таїбо, іспанський соціальний теоретик, нагадує нам, що "анархісти нерідко визначають себе за допомогою того, що відкидають: державу, капіталізм, нерівність, патріархальне суспільство, війну, мілітаризм, репресії у всіх формах, владу".
То якої ж влади вимагає моя свобода?
Як кольорова жінка, я визначаю владу насамперед через те, чим вона не є. Бути могутнім не означає бути тим, ким може бути чоловік. Чоловіки не мій критерій. Якщо самі чоловіки невільні від руйнівної дії расизму, капіталізму й інших форм гноблення, недостатньо сказати, що я хочу бути рівною їм. Поки патріархат залишається незаперечним, чоловіки залишатимуться нормою і стандартом, за яким усе вимірюють.
Бути могутнім повинно означати більше, ніж робити те, що роблять чоловіки, або бути тим, ким можуть бути чоловіки. Я не хочу того, що мають чоловіки. Я хочу набагато більшого. Я хочу бути вільною.
Аби бути вільною, я повинна кидати виклик, не підкорятися і порушувати.
МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ: Аби переглянути поняття влади, ми повинні уявити собі світ, який хочемо збудувати
"Громадянська непокора [...] не була проблемою, незважаючи на попередження деяких про те, що вона загрожувала соціальній стабільності та вела до анархії, — пише автор і активіст Говард Зінн у своїй книзі Ви не можете бути нейтральним у рухомому потязі: Особиста історія нашого часу. — Найбільшою небезпекою [...] був громадський послух, підпорядкування індивідуальній свідомості авторитету уряду. Такий послух призвів до жахів, які ми спостерігаємо в тоталітарних державах. А в ліберальних державах він призвів до того, що суспільство погоджувалося на війну щоразу, коли так званий демократичний уряд наважувався її розв'язати".
Поки патріархат залишається незаперечним, чоловіки залишатимуться нормою і стандартом, за яким усе вимірюють
Лише для кількох жінок, які є винятком, влада — це не рівність або розширення прав і можливостей, і тут нема чому радіти. Ми повинні визначити владу таким чином, аби звільнитися від ієрархії патріархату. Ось чому я анархістка і чому ігнорую, не підкоряюся і порушую. Щоб переглянути поняття влади, образ могутньої жінки і те, як можна використовувати владу для підриву, а не підтримки патріархату, ми повинні уявити собі світ, який хочемо збудувати. Ми можемо і повинні уявити його. Уявляючи цей кращий світ, ми створюємо владу, якої вимагає наша свобода.
Блискучий приклад могутніх жінок я зустріла у 2014 році, за іронією долі, під час перегляду найграндіознішої чоловічої спортивної події — чемпіонату світу з футболу.
Ми з батьком сиділи в каїрському кафе і дивилися фінал Кубка світу, де Німеччина й Аргентина грали на стадіоні Маракана в Ріо-де-Жанейро. Тієї ночі Німеччина виграла свій четвертий чемпіонат, і під час церемонії вручення кубку хлопчик, який сидів зі своєю сім'єю за сусіднім столиком, вказав на екран телевізора, де дві жінки стояли на п'єдесталі в очікуванні гравців.
— Хто ця жінка, тату? — запитав хлопчик.
— Це президент Бразилії, — відповів батько.
— Жінка може бути президентом?
Я долучилася до розмови і пояснила, що жінки очолюють країни обох команд, які грали, а також державу, на території якої ті грали. Президентка Бразилії Ділма Русеф і канцлерка Німеччини Ангела Меркель роздавали рукостискання та обійми; була відсутньою тільки президентка Аргентини Крістіна Фернандес де Кіршнер.
КРИК ДУШІ: Учасниця протесту в Ріо-де-Жанейро в березні 2018 року обурена вбивством політикині та правозахисниці Маріель Франко
Я хотіла, щоб хлопчик і дві дівчинки за сусіднім столиком знали, що жінки можуть бути президентками і лідерками. Як і у випадку з амбіціями, потрібно чітко уявляти, ким хочеш стати. У XV столітті до нашої ери в Єгипті була жінка-фараон на ім'я Хатшепсут, яка правила країною понад 20 років. Свого часу вона була найвпливовішою людиною Стародавнього світу. Але мені потрібен був живий приклад, аби використовувати його як нагадування, що жінки можуть бути могутніми.
Якби я мала більше часу, я б розповіла цим дітям, що влада — це складніше, ніж президенти і канцлери. Що влада живе не тільки в президентській канцелярії, але й багато де ще. Що є різниця між владою, яка працює на благо обраних, і тією, яка служить усім.
Жінки все більше тяжіють до правих популістів
У наступні роки дві з тих країн, якими під час чемпіонату світу 2014-го керували жінки, нагадали нам, що в питаннях патріархату і влади правда набагато складніша, ніж питання: чи може жінка бути президенткою? Ми повинні задати інші, настільки ж доречні запитання: ця жінка феміністка? Чи підтримує вона демонтаж патріархату? Буде вона використовувати свою владу, щоб підтримувати або руйнувати патріархат? Як Бразилія, так і Німеччина дали нам складні відповіді.
Хоч одного разу Бразилія й обрала президента-жінку, але вона залишається рішуче патріархальною. У жовтні 2018-го президентом найбільшої в Латинській Америці демократії став крайній правий Жаїр Болсонару.
Повною протилежністю Болсонару була Маріель Франко — молода лесбійка, одна з небагатьох темношкірих політиків Бразилії. Представницю міської ради Ріо-де-Жанейро і правозахисницю, яка боролася проти воєнізованих угруповань, що контролюють міські фавели, Франко вбили за сім місяців до президентських виборів. Можливо, колишнім поліцейським, пов'язаним із Болсонару.
Кольорові жінки-лесбійки — маргіналізовані й занадто часто позбавлені влади через свою расу, стать і сексуальні уподобання, найпроникливіші у своєму визначенні того, що таке влада.
НА СМАК І КОЛІР: У майстерні американської компанії Mattel у Каліфорнії зібрали прототипи ляльки Барбі, яка завоювала світову популярність і викликала широку дискусію про стандарти жіночої краси
Франко — молоду, темношкіру, гомосексуальну жінку, яка була відвертою у своєму осуді жорстокості поліції, — вбили. А Болсонару — жінконенависник, расист, гомофобний білий чоловік, який захищає зброю і розширення поліцейських повноважень, — став президентом. Це приголомшливе нагадування про те, яка сучасна Бразилія.
Дослідження електорату правих популістів у Німеччині, Франції, Греції, Польщі, Швеції та Угорщині, яке у 2017 році провів Фонд Фрідріха Еберта, пов'язаний із лівоцентристською соціал-демократичною партією Німеччини, засвідчило: жінки все більше тяжіють до правих популістів.
Це ж дослідження продемонструвало: хоча лідери багатьох правих популістських партій — жінки (Марін Ле Пен у Франції, Беата Шидлов у Польщі й Аліс Вайдель у Німеччині), впадає в око відсутність жінок на інших постах. Більшість парламентських представників правих партій — чоловіки. Наприклад, у німецькому парламенті жінки займають усього 10 із 91 місця крайньої правої Альтернативи для Німеччини.
"Ці жінки там, щоб надати партіям відкритіший, сучасніший вигляд і додати привабливості в очах виборців-жінок. Але це не прогресивні партії; там немає реальної гендерної рівності", — поділилася із Deutsche Welle Еліза Гуче, редакторка дослідження.
Раса цих жінок-популісток теж має значення. Майже всі вони білі. Це дає їм певну близькість до влади, яка захищає їх і дозволяє їм голосувати проти власних інтересів, не боючись численних негативних побічних ефектів. У Сполучених Штатах ця динаміка пояснює, чому більшість білих виборців-жінок проголосувала за Дональда Трампа у 2016 році та за Роя Мура, якого звинувачували в сексуальному насильстві та розбещенні малолітніх, в Алабамі у 2017 році. Із-поміж зовсім недавніх прикладів: це пояснює, чому біла жінка в Алабамі спонсорувала Закон про охорону людського життя — найсуворіший законопроект про аборти у США. І чому біла жінка, губернаторка Кей Айві, підписала цей законопроект. Замість того, щоб руйнувати, ці жінки підтримують патріархат, який залишається переважно білим.
Патріархат занадто часто кидає жінкам крихти в обмін на обмежену форму влади. Очікується, що жінки, які приймають ці крихти, натомість підтримуватимуть патріархат, зміцнюватимуть його диктат, контролюватимуть інших жінок і ніколи не забуватимуть, що дарована влада — це влада, яку можуть відкликати. Патріархат дозволяє декільком жінкам потрапити туди, куди їх раніше не пускали, і називає це прогресом. І водночас вимагає, щоб ми не звертали уваги на факт, що влада зберігається у руках тих, хто кидає нам крихти.
Я не хочу крихти, я хочу весь торт, і хочу спекти його сама. Як писала Джун Джордан, я хочу "створити владу, якої вимагає моя свобода".
Maddie McGarvey / The NewYork Times
Mark Raltson / AFP
Ricardo Moraes / Reuters
© 2019 The New York Times and Mona Eltahawy