Диктатура аплодисментів

Чутливість президента до думки народу — хороша штука. Але саме вона загрожує привести країну до відмови від реформ, адже багато українців прагнуть змін лише на словах

Валерій Пекар,
підприємець, викладач
Києво-Могилянської бізнес-школи,
співзасновник проекту Нова країна

Здавалося б, президент і його оточення зосередили у своїх руках настільки велику владу, що можуть приймати практично будь-які політичні рішення. Ось він, довгоочікуваний момент, коли можна, маючи кредит довіри від основної маси громадян, вирвати країну з болота олігархічно-феодального минулого і семимильними кроками рушити в майбутнє. Однак з'ясувалося, що у нової влади є істотне обмеження: рішення мають бути популярними.

Чи то акторська звичка вимагає постійних оплесків і вважає їх головним критерієм істини. Чи то хибне уявлення про сутність реформ вселяє, що люди повинні бажати змін. Чи то оголошена позиція "слуги народу" чутливо реагує на обурення цього самого народу. Чи то все це разом узяте. Так чи інакше, президент не схильний до непопулярних рішень і намагається здійснювати тільки ті кроки, які підтримують його рейтинг.

Здавалося б, люди, які прийшли на один термін з амбіцією змінити країну й увійти в історію, не повинні думати про рейтинги. "Різниця між політиком і державним діячем у тому, що політик думає про наступні вибори, а державний діяч — про наступне покоління", — писав американський філософ Джеймс Фрімен Кларк.

Чутливість президента до думки народу — з одного боку, дуже хороша штука. Вона не дозволить йти на поступки у сфері національної безпеки й оборони, оскільки активна меншість такі поступки жорстко не сприймає. З іншого боку, ця ж чутливість може привести до відмови від реформ. Адже населення хоче змін тільки на словах: підтримка "реформ загалом" зашкалює, а щодо кожної конкретної реформи коливається у межах 12-18% (що змушує згадати: приблизно 15% українців мають критичне, раціональне мислення).

У нової влади свій
критерій успіху

Президенту та його друзям складно дорікнути в незнанні соціальної психології, адже саме розуміння того, як мислить звичайний українець, дало їм можливість (укупі з підтримкою рейтингового телеканалу й іншими факторами) виграти вибори з розгромним рахунком. Отже, вони знають головний секрет популізму: типовий виборець хоче стабільності, порядку і турботи від держави, не любить змін, а найкращими реформами вважає підвищення зарплат, зниження цін і саджання у тюрму відомих людей, і найбільше ненавидить необхідність виходити із зони комфорту і брати відповідальність на себе.

Однак Україна відчайдушно потребує реформ, адже вона залишається країною бідності й несправедливості, відсталої освіти й охорони здоров'я, зі слабким голосом у міжнародних справах і непривабливим місцем у світовій економіці. Коли ця ситуація зміниться, у виграші опиняться всі, зокрема й нинішні супротивники реформ.

Типовим прикладом непопулярної реформи є відкриття ринку сільськогосподарської землі та відновлення права власників нею розпоряджатися. Багато нинішніх супротивників, передусім власники паїв і фермери, безпосередньо виграють від прозорого ринку, але довгі роки пропаганди зробили свою справу.

Головні реформи непопулярні: хоч яким поганим був би сформований лад, він звичний, а змін ніхто не любить. Досвід життя у чужій імперії і звичка виживати навчили мільйони українців, що зміни рідко приводять до кращого. Крім того, благополуччя безлічі людей безпосередньо залежить від збереження старого порядку: контрабандисти та корумповані правоохоронці, хабарники-лікарі й хабарники-ректори, всесильні бюрократи і фахівці з фінансових схем, чорні нотаріуси та бандити, що їх кришують. Лікувати запущені хронічні хвороби необхідно, але неприємно; краще полюбити хворобу та жити страждаючи.

Жага оплесків може призвести до того, що ми залишимося на місці. Рух у минуле буде заблоковано протестами прихильників майбутнього, а рух в майбутнє — прихильниками минулого. Це тупикова ситуація, і її неможливо пояснити підступами політичних супротивників. Адже прихильники майбутнього і минулого разом проголосували за нинішнього президента, оскільки запропоновану ним розмиту картинку кожен домалював на свій смак.

А отже, не обійтися без бачення, яку країну потрібно залишити після себе. Підказка: якщо не зробити необхідних реформ, навіть їхні супротивники будуть розчаровані, адже вони чекають кінця епохи бідності та несправедливості. Навпаки, успішні реформи змусять аплодувати навіть колишніх політичних супротивників. Але для цього потрібно думати про стратегію, а не про тактику. Оплески в кінці, а не після кожної репризи — ось істинний критерій успіху.