Бандеризм, якого немає

Війна з Україною на історичному фронті, розв'язана польськими політиками, небезпечна і безглузда. Є речі, які не обговорюються

Вахтанг Кіпіані,
головний редактор
проекту Історична правда

П 'ять років тому ця колонка була б неможлива в принципі. Українсько-польські відносини вважалися цілком добросусідськими, заснованими на партнерстві і спільних європейських перспективах (і це незважаючи на антиєвропейців на Банковій та Грушевського і таких самих євроскептиків із PiS, які готуються отримати всю повноту влади у своїй країні). Відтоді багато води збігло у Віслі й Дніпрі. І сьогодні відносини Києва і Варшави перебувають у найнижчій точці за останню чверть століття. І виною тому, якщо "почути" західних сусідів, не політика і навіть не гроші. А історія.

Втім, не зовсім історія, а пам'ять. А вона, як відомо, не наука, а сукупність психічних і соціальних процесів. І зовсім не факт, що дослідження вчених стають основою того, що пам'ятають про минуле звичайні громадяни-обивателі. Специфіка персональної та колективної пам'яті полягає в тому, що вони непідвладні раціо. Скільки б не складали історики портрет особистості або події, люди часто будуть говорити з точністю до навпаки. Бо так розповідали баба з дідом, і тут не посперечаєшся.

Політики ніколи не спираються на істориків та їхні талмуди. Але завжди і всюди — на міфи й образи, зокрема історичні в головах своїх виборців. Довгий час при владі в Польщі були послідовники "пана редактора" — засновника легендарного паризького журналу Kultura Єжи Ґедройця. Того самого, який сформулював страшенно немодну і непатріотичну річ: мовляв, Польща стане воістину вільною, коли Львів знову буде українським, а Вільнюс — литовським.

Здавалося, ця ідея лягла в фундамент нової Польщі, вільної від комунізму і крайнього, "завжди голодного", як влучно написав публіцист Юрій Опока, націоналізму. Але, на жаль, демони лише дрімали. Використавши як привід складну ситуацію в Україні, права частина польського політикуму зробила те саме, що й російські імперці, — спробувала "встати з колін". Причому тими ж словами. І за наш рахунок.

Польське суспільство правішає, і політики з партії Ярослава Качинського не хочуть втратити першість, за якою полюють націонал-популісти з партії рокера Павела Кукіза. Електорат правих любить поговорити про сильну державу "від моря до моря", а також про втрату територій на сході, забувши про те, що сучасні кордони їхньої країни — це результат Другої світової. Втративши Західну Білорусь, Волинь і Галичину, поляки отримали Сілезію і Помор'я, звідки було депортовано 3,5 млн німців.

Польській правиці не подобається, що ми тепер самі вирішуємо, хто для нас герой, а хто ворог

У будь-якої війни є причина. Так було і цього разу. Використавши традиційну з часів ПНР страшилку Бандери, варшавська влада почала висувати абсурдні вимоги щодо перегляду української політики пам'яті. Головним об'єктом атаки став історик і політик Володимир В'ятрович, який очолює Український інститут національної пам'яті, створений, до речі, за образом і подобою польського Instytut Pamięci Narodowej. Були навіть вигадані терміни "бандеризм" і "бандеризація" — жупели, які легко лягли на стереотипи минулого.

Колега, історик і журналіст Олександр Зінченко не полінувався й оцінив масштаб не вигаданого, а реального "культу Бандери", про який так голосять у Польщі.

Якщо пояснювати мовою навіть не математики, а арифметики, ситуація виглядає так. На сайті глави держави Петра Порошенка опубліковано близько 2 тис. указів. Бандери немає в жодному з них. Верховна рада за останні роки прийняла тисячі законів і постанов. Бандера не згадується жодного разу.

А що ж було? Одна марка Укрпошти з його портретом. Виставка, де серед інших йдеться і про Бандеру, — теж одна. Ну і вишенька на торті — на сайті УІНП, очолюваного бандеризатором В'ятровичем, вождь українських націоналістів згадується приблизно в 1% публікацій.

Так, місцеве самоврядування перейменувало на честь націоналіста аж 0,07% вулиць. Пам'ятників Бандері порівнюючи з кількістю демонтованих пам'ятників Леніну, Кірову, Дзержинському та іншим більшовицьким ідолам, також на гомеопатичному рівні — 0,02%. І найсмішніше, що більшість скульптур і бюстів одіозного Бандери встановили в Україні за часів президентства Януковича. Згадайте, чи робили польські політики, чиновники і дипломати з цього проблему? А якщо ні, то чому роблять зараз?

Польській правиці не подобається, що ми тепер самі вирішуємо, хто для нас герой, а хто ворог. Українці з величезними труднощами повертають собі суб'єктність — і всередині країни як громадяни, і в стосунках із сусідами як держава. Війна на історичному фронті, розв'язана варшавськими політиками, небезпечна і безглузда. Є речі, які не обговорюються. Ми не маємо права забути подвиг тих, хто воював за свободу. Як не зраджують славу своїх героїв самі поляки.