Явка обов’язкова
У грудні 1947 року в Західній Україні перші для цього регіону відбулися радянські вибори
Повоєннарозруха і тільки-но скасована карткова система, московська влада, що повернулася, повстанці в лісах і горах, а також сили держбезпеки, що полюють на них, — приблизно в такій ситуації 21 грудня 1947 року відбулися в Західній Україні перші для цього регіону радянські вибори.
Агітаційна кампанія за народних обранців почалася майже за півроку до голосування. Партія в країні на той час була одна — Комуністична, тож питання політичної конкуренції не стояло. Хоча саме це і вважалося ознакою справжньої демократії.
У радянській пресі того періоду ходив оригінальний термін — сталінський блок комуністів і безпартійних, який нібито мав на увазі, що в країні існує деякий плюралізм думок, але весь він опинився «всередині» цього всеосяжного «блоку».
Щоб зрозуміти цю логіку, варто прочитати, наприклад, передовицю радянської газети Культура і життя, надруковану в номері від 20 грудня 1947-го.
У ній, зокрема, був такий пасаж: «Десять років тому товариш Сталін у своїй промові на передвиборчих зборах виборців Сталінського виборчого округу міста Москви говорив, що тільки в нашій країні, де немає капіталістів, немає поміщиків, а отже, і немає тиску з боку заможних класів на незаможних, вибори є справді вільними і справді демократичними».
Насправді владі було важливо, щоб виборці просто прийшли на вибори. Особливо в західних областях.
Там активно діяла Українська повстанська армія (УПА), а місцеве населення ще не боялося її підтримувати і різко критикувати Ради.
Мабуть, найточніше ситуацію змалював львівський композитор Станіслав Людкевич, який після приходу Червоної армії в 1944-му сказав: «Вони нас визволили, і нічого з цим не поробиш».
«Визволителі» домоглися свого: на виборах 1947 року в УРСР, за офіційними даними, взяли участь трохи більше ніж 21,5 млн осіб — майже 99,5% виборців.
Ці цифри напевно демонструють принцип, приписуваний радянському вождю Йосипу Сталіну: «Виграє той, хто підраховує голоси».
Основними методами пропаганди й агітації влада обрала звичні для СРСР інструменти: погрози, терор і насильство.
Принаймні, так хід того, що відбувається, малюють збережені звіти членів УПА.
Перевірити точність викладених у них фактів складно, але серйозним аргументом на користь їхньої правдивості слугує та обставина, що звіти готували для самої УПА та її керівників, а не для пропагандистських цілей.
Про те, що таке агітація по-радянськи, на Галичині дізналися на початку зими 1947-го. На носі був день виборів, і тому пропагандисти почали активно їздити селами, збираючи мітинги.
У викладі московських журналістів Культури і життя все це виглядало так: «На численних зборах, мітингах, на зустрічах кандидатів у депутати з виборцями трудящі всебічно критикували роботу місцевих рад, внесли чимало пропозицій, висловили побажання, спрямовані на поліпшення роботи місцевих рад, на усунення недоліків у їхній роботі».
Московські «акули пера» навряд чи навіть підозрювали, як насправді проходили «численні зібрання» на заході України.
Місцеві жителі переважно реагували на них так, як це описано у звіті бійця УПА Вія про події в селі Ходаки Шумського району — нині це Тернопільська область.
«Більшовики приїжджали вісім разів і зганяли людей на збори. Ніхто не йшов. На дев’ятий раз 15 більшовикам вдалося зібрати 20 осіб. Одна жінка попросила слова: «Товариші! Чому ви не питаєте, чи є в нас хліб, який ви відібрали? Розповідаєте, за кого голосувати. Хіба за тих, хто відібрав хліб?»
[IMAGE_DESCRIPTION]Церковний прихід до урн: Під час виборів 1947-го у Львові закликали на виборчі дільниці навіть священнослужителів. У підсумку влада забезпечила явку майже в 100% [/IMAGE_DESCRIPTION]
Більшовики перервали її, а наприкінці зборів один підійшов до обуреної селянки і сказав, що якщо на наступних зборах вона буде так говорити, то може попрощатися зі своєю сім'єю, бо більше її не побачить", — вказав у звіті повстанець.
Схожа картина спостерігалася і в безлічі інших населених пунктів регіону. Місцеве населення, слухаючи приїжджих агітаторів, нерідко ставило тих у глухий кут.
Так, у селі Германівка один із присутніх на передвиборчому мітингу селянин запитав у промовця, який розхвалював радянську владу: «Якщо у вас там так добре, то чому ж з-за Збруча [річка, що слугувала кордоном між СРСР і Польщею до 1939 року] до нас люди йдуть за шматком хліба?»
Питання було нагальним: у 1947 році сходом і центром України прокотилася хвиля голоду, і чимало жителів тих регіонів тікали від неї на захід.
Як сказано з цього приводу у звітах УПА, лише в одному із сіл Тернопільщини влада під час облави затримала чотири десятки людей зі Східної України, які прийшли туди в пошуках хліба.
А в тернопільському селі Торське уповноважений з організації виборів такий собі Іващів, зіткнувшись із відсутністю виборців на зборах з нагоди кампанії, звернувся по допомогу до правоохоронців.
У підсумку в недільний день з озброєним конвоєм він прибув до місцевої церкви, де зібралося на службу все населення Торського, і під дулами автоматів перепровадив селян на мітинг.
Часом на ґрунті виборів виникали й анекдотичні ситуації.
У ті часи в Союзі було заведено, що в кожному окрузі колективи підприємств або відомств обов’язково висували «за власною ініціативою» як кандидатів у депутати Верховної ради і навіть до місцевих рад представників вищого керівництва держави: Сталіна, Микиту Хрущова, Лазаря Кагановича, Лаврентія Берію та інших.
Усі ці персонажі навіть і не намагалися працювати депутатами від усіх колективів, які їх висунули, тим паче що це було фізично неможливо.
У цьому сенсі показовою є цитата з тієї самої передвиборчої передовиці газети Культура і життя, автор якої натхненно рапортував, що «першим всенародним кандидатом у депутати Московської, Ленінградської, Київської, Тбіліської, Бакинської, Мінської та низки інших місцевих рад наш народ одностайно назвав великого вождя товариша І.В. Сталіна».
У галицьких селах про таку практику не відали, а тому заклики до висунення «своїх кандидатів» сприймали буквально.
«У селі Турильчині Скала-Подільського району, — пише один із хронікерів УПА, — громадянка Марія Царук замість Сталіна висунула місцевого завклубом Дзюбу, чим викликала сміх у залі. Голові виконкому Кирилову насилу вдалося виправити цю помилку».
Лише кількох років перебування у складі СРСР вистачило галичанам, щоб гідно оцінити радянську владу.
Тому брати участь у проведених нею заходах населення Західної України не просто відмовлялося, а навіть намагалося їх зірвати.
Напередодні виборів у населених пунктах Галичини почастішали випадки появи на стінах будівель і парканах саморобних листівок із закликами бойкотувати процедуру голосування.
У селі Вишневик на Тернопільщині, як кажуть документи УПА, було заарештовано з десяток молодих людей, які клеїли подібні антирадянські плакати. У їхніх будинках провели обшуки, виявили кулемет, автомат і 12 гранат.
Усіх затриманих, незважаючи на сильний мороз, босоніж і в самих підштаниках і сорочках водили на слідство і катували.
«У бухгалтера райспоживспілки 19-річного Дідуника Богдана з села Михайлівки більшовики знайшли подібні листівки. Заарештованого три дні катували, а в день перед „виборами“ та під час самих „виборів“ водили босого в самій білизні вулицями Тернополя, щоб налякати людей», — зазначено в повстанському звіті.
Доля Дідуника, до слова, була сумною, про що теж повідомляють документи УПА. Коли начальник райвідділу, який допитував його, вийшов із кабінету, хлопець схопив залишений там автомат, випустив чергу в міліціонера, який повернувся, вискочив у вікно і втратив магазин. Він загинув від куль переслідувачів.
І все ж вибори відбулися. Щоправда, місцевій владі довелося провести низку негласних заходів, щоб в офіційних документах з’явилися цифри про масову участь у них населення та про обраних більшістю новопридбаних Країною Рад громадян народних депутатів.
У звіті повстанця Вія сказано, що голосування в день виборів на Тернопільщині закінчилося о 17:00. Далі ж почався підрахунок голосів.
«Зіпсовані бюлетені більшовики порахували як дійсні. На багатьох були написи Смерть Сталіну, Смерть НКВС. У селі Іловиця на деяких бюлетенях була намальована свиняча голова з підписом Сталін», — зазначено в повідомленні інформатора УПА.
Він же згадує, що в селі Богатківці з 930 виборців взяли участь у виборах лише 250 осіб, за інших «проголосували» самі організатори виборів.
Така ситуація помічена літописцями повстанської армії в кількох десятках населених пунктів.
І це тільки ті фальсифікації, про які є документальні свідчення.
Серед матеріалів УПА того періоду залишилися спогади одного з галицьких селян, який розповів про пережиту ним облаву і навів слова радянського офіцера, який її проводив.
Той нібито сказав місцевим: «Ми знаємо, що ми вам набридли. Напевно, довше року ми не протягнемо, тому що народ хвилюється».
Секрет більш-менш успішно проведених виборів, як і подальшого багаторічного існування радянської влади на заході України, полягав у масштабній репресивній політиці Кремля.
Тільки в листопаді 1947-го, за місяць до дня голосування, за наказом глави НКВС Лаврентія Берії із Західної України депортували 76 тис. «активних націоналістів і бандитів». З них 61 тис. вирушила на роботу на шахти сходу СРСР.
Автор: Олег Шама
Реалізація: Леся Владзієвська
Матеріал опубліковано в № 24 журналу Новое Время від 24 жовтня 2014 року
У тексті використано фото davno.ru, DR
