Останні три роки я брав активну участь у різних кампаніях, намагаючись змусити Росію заплатити, особливо за неспровоковане вторгнення в Україну, і використати для цього $330 млрд в активах ЦБ РФ, іммобілізованих у західних юрисдикціях.

З моральної точки зору це не викликає сумнівів — Росія явно є агресором (див. різні резолюції ООН), вона повинна заплатити за збитки, завдані Україні, у розмірі близько 1 трлн, і за витрати на війну, які зараз становлять близько $350 млрд з урахуванням західної фінансової допомоги, наданої Україні для її захисту.

З політичного погляду це теж виглядає правильною справою — принаймні, для західних політиків. Я маю на увазі, чому платники податків на Заході повинні платити за оборону України, коли російські гроші, що належать платникам податків РФ, просто лежать без діла на рахунках у західних банках? Дійсно, коли ви сідаєте за стіл із західними політиками — а я зустрічався з багатьма депутатами від усіх політичних таборів — і висуваєте їм цей аргумент, тут виникає «момент Еврики»: буквально відчуваєш, як у них у голові щось клацає, і до них нарешті доходить. Потім вони йдуть, підписують звернення, підтримують законопроєкти, лобіюють їх у своїх урядах — і… нічого не відбувається. Наші західні уряди гальмують будь-яку дію. Я називаю це ефектом «Так, міністре».