По-перше, Європа почала боятися, не вся Європа, а частина Європи. Це менше стосується звичайних громадян, але частина політиків, частина військових почала сприймати можливість загрози, не тільки російської, як реальну. А ще більше — як реальну необхідність якось із ними впоратися, може, навіть і самостійно. І для цього потрібно обґрунтувати, а для чого стільки грошей, і хто, власне, ними буде розпоряджатися, і хто буде воювати тією зброєю, яку на ці гроші куплять. І це перша історія.

Друга історія — це шалена інерційність сьогоднішньої Європи, яка все одно думає, що перебуває десь у кінці ХХ століття, ну, в крайньому випадку, на початку ХХI, і що завжди можна перечекати. І от наслідки цього «перечікування», на жаль, присутні. Присутні не публічно, і тому ми їх значною мірою не помічаємо. І хтось навіть у нашій бульбашці думає, що їх немає. Але їх дуже багато. Ну, подивіться, з чого почали данці. Вони почали давати гроші для нашого ВПК. Зараз ця історія розвивається. Але розвивається дуже повільно.

Ну, і третя велика логіка полягає в тому, що є наші друзі, такі, як Андрюс Кубілюс.