Як зберегти під час війни країну, сім'ю і себе
Це екзистенційний момент цієї війни, про який багато хто не хоче думати і в який не вірить
Цей матеріал створений на основі виступу Віталія Портникова на форумі Re:Open Zakarpattia 2025, організованому Інститутом Центральноєвропейської Стратегії
Я завжди вірив в українське різноманіття — людей, сімей, регіонів. Будь-яка цивілізована європейська країна сильна саме цим — своїм різноманіттям. Це навіть не питання відмінностей у традиціях чи мові, це питання здатності по-різному думати. Бо коли люди по-різному думають, по-різному ставляться до викликів, які виникають на їхньому шлях, вони обов’язково приходять до того рішення, яке дає їм можливість знайти вихід із найскладніших ситуацій.
У цьому я впевнений, так само, як і в тому, що зараз, тут, на Закарпатті, створюється модель підтримки української економіки в найбільш складних умовах нашого виживання в умовах війни. Саме тут ми намагаємося відповісти на питання: а чи може взагалі існувати економіка, яка має здатність розвиватися лише в одній частині країни, коли іншу окупанти знищують та хочуть перетворити на пустелю? Якщо ми знайдемо правильну відповідь на це питання, якщо ми зможемо знайти баланс між спротивом і розвитком, ми зможемо вистояти в цій війні, скільки б вона не тривала.
В таких війнах, як російсько-українська, де два народи претендують на одну територію, не буває фіналів. Не чекайте закінчення того, що не закінчиться ніколи. Принаймні, за вашого життя. Шукайте можливостей вижити в цьому конфлікті. Шукайте можливостей перетворити конфлікт на виживання у перемогу, а не на існування в ситуації безнадії та розчарування.
Шукайте можливостей вижити в цьому конфлікті
Як цього досягнути? Це питання завжди потребує чесної відповіді. Можна сприймати війну як трагедію, з якої ніколи не можна вибратись або випробування, яке хтось проходить, а хтось не може пройти. А можна сприймати війну як шанс. Зрештою, як шанс бути доброю людиною. Адже саме такі кризи дають можливість людині сказати, хто вона є, як вона буде сприймати своє майбутнє, свій обов’язок, як вона подивиться в очі своїм близьким, навіть не дітям. Бо діти, зрештою, все зрозуміють і пробачать. Як правило, ви дивитеся в очі собі і там знаходите головну відповідь на питання, що з вами відбувалося протягом усього життя.
Я почув слово «доброчесність» і згадав, як я юнаком гуляв узбережжям Балтійської затоки з Олесем Гончаром. Тоді він попросив мене за кілька хвилин знайти український аналог слова «нравственность». Я не зміг нічого вигадати. Він сказав мені, що це — «доброчесність».
Але доброчесність набагато важливіша, ніж «нравственность», бо вимагає відповідь від конкретної людини, а не від усіх. Людина може бути доброчесною, суспільство може бути моральним. У російській мові навіть немає такого слова як доброчесність.
Розберімось, що це таке. Кілька днів тому у віці 100 років померла українка Лідія Савчук, про яку мало хто знає в наших краях. Вона була однією з останніх праведниць світу, з сім'ї, яка рятувала євреїв у часи Другої світової війни. Таких людей залишилося дуже мало. Щомісяця ми збираємо гроші, щоб вони могли просто прожити свої останні роки. Ніхто нічого за їхній ризик за великим рахунком їм не відплатив. У неї було більш щасливе життя, ніж у багатьох цих людей. Після війни вона вийшла заміж за хлопця, якого вони врятували. Цей хлопець згодом став народним художником України. Але питання не в тому, хто ким став, а в тому, хто кого врятував і як це було. Адже було очевидно — якщо у твоєму домі знайдуть людину, то розстріляють і тебе, і твою дружину, і твоїх дітей.
В Україні люблять говорити про сімейні цінності як фундамент доброчесності. Думати треба про совість і власне сумління, про те, чи ти готовий допомогти людині, якій загрожує смертельна небезпека, навіть якщо тобі самому вона загрожує. Я не знаю, як би сам відповів на це питання, знаючи що наслідком буде смерть моїх близьких. І ніхто з нас не може відповісти на це питання, поки з ним не стикається. У такий момент і вирішується, чи є людина доброчесною, на якому фундаменті базується її майбутнє, її сім'ї, країни. І що означає вижити? Будь-якою ціною за рахунок іншого чи вижити разом із іншим, навіть якщо він є тобі чужим? Це складні моменти, на які ми ніколи в критичний момент не відповімо.
Наша проблема в тому, що ми живемо в критичний момент. Щоразу ми думаємо, як обрати правильний вектор розвитку, щоб не помилитися, зберегти країну, сім'ю і себе. Я завжди ставив ці пріоритети саме в цьому порядку. Якщо не буде країни, принаймні, в українців, то їхніх сімей тут не буде, вони самі будуть знищені або вигнані. Якщо фундаментом поставити себе, сім'ю та країну, то, швидше за все, це дорога до вашого власного знищення. Це екзистенційний момент цієї війни — момент, про який багато хто не хоче думати і в який не вірить. Не вірить тому, що в історії українського народу вже було чимало сторінок, коли українці програвали і залишались. Тому багатьом здається, що навіть якщо війну за цю державу буде програно, то все залишиться так, як було, тільки під іншими прапорами. Ніхто не може повірити, як розвивається український народ, який довів, що він може існувати тільки як народ самостійної суверенної держави.
Так розвивається і російський народ, який зрозумів, що без українського він не зможе відродити і розвивати свою імперію. Ось вам і сутність цього конфлікту. Обидва народи прийшли, зрештою, до правильних для себе відповідей: український народ зрозумів, що він має захищати свою суверенність, а російський народ, що поруч із українським народом його імперія не може розвиватися і бути сильною. Жодних інших питань у цій війні нема: українці або відібʼються, або зникнуть. У цьому немає нічого неісторичного. Зрештою, я сам належу до народу, який заледве не перетворився на сторінку в підручниках історії. Для мене важливо, щоб український народ був не експонатом, а живим організмом. Українці на це заслуговують своєю історією, готовність боротися та своєю доброчесністю.
Я бачу тут багато людей — знайомих і незнайомих мені, які знайшли під час цієї війни правильні відповіді — волонтерів, військових, людей, які намагаються за допомогою дипломатії та громадської діяльності привернути увагу до української трагедії в усьому світі, які розвивають економіку. Але водночас я прекрасно розумію, що живу в суспільстві, де величезна кількість людей робить абсолютно протилежне. Достатньо увімкнути телевізор.
Питання не в тому, як поводять себе люди, які вірять, що можна брехати, виживати за рахунок інших, вдавати, що цієї війни нема, вірити, що достатньо змінити прапор і спокій прийде на цю землю і вони мають просто почекати й подивитися, який прапор буде майоріти за кілька місяців або років. Важливо, щоб ці люди не вважали це нормою. Питання навіть не в тому, здатна людина на вчинок чи ні. Важливо, щоб у нашому суспільстві зло не стало нормою, так, як це відбулося у наших сусідів. Уся російська агресія проти України, бажання нас знищити — все це відбулося тоді, коли для російського суспільства зло стало нормою. Вони стали жити злом і аморальністю.
А ті люди, які щоденно жертвують заради нас своїм життям і здоров’ям (4, а багато хто 11 років поспіль), ті люди, на яких щодня чекають вдома їхні жінки, діти, родичі, ті люди, які продовжують боротися в цих нестерпних умовах доводять нам, що доброчесність існує, здатність жертвувати собою за країну існує, а, отже, ми маємо бути принаймні у своїй моральній поведінці гідними цієї жертви піднятися над викликами історії. Це і є доброчесність. А доброчесність в нашій із вами ситуації і є Україна.
