Коли наприкінці лютого 2022 року почалося вторгнення в Україну, російський президент Володимир Путін навів кілька доказів, чому Росія не мала іншого вибору.

Перший: Росія виявилася змушена боротися з піднесенням фашизму та неонацизму шляхом демілітаризації України. За словами Путіна, українські лідери, зокрема демократично обраний президент, єврей Володимир Зеленський, — це зграя неонацистів та наркоманів, яка тримає Україну в заручниках.

Другий: втручання Росії зупинить геноцид російськомовних людей, що нібито має місце, на сході України.

Третє: втручання Росії запобігатиме вступу України до НАТО — військового альянсу, який Росія розцінює як екзистенційну загрозу.

І хоча ці заяви безглузді та абсурдні, Путін роками створював теоретичний ґрунт для вторгнення в Україну, висловлюючись у подібному ключі.

За останні два десятиліття російська риторика — тобто мова, яку використовує влада РФ — щодо України змінилася, перейшовши від налагодження стратегічного партнерства з Києвом до делегітимізації українського уряду. Для цього висувалися бездоказові звинувачення у кривавих злочинах, хибні звинувачення у відродженні фашизму, а також покладалася на Захід та неонацистів вина за ескалацію насильства в Україні.

Озираючись назад, стає ясно, що заяви Росії мали послужити тривожним сигналом.

Коли Росія починає поливати брудом інші країни, світові варто дослухатися

Від співпраці до наклепу

Будучи дослідниками, що спеціалізуються на міжнародних відносинах, дипломатичному спілкуванні та конфліктах, ми вивчили, як Путін, провідні російські дипломати та МЗС РФ вибудовували цю стратегічно важливу легенду.

Наше дослідження з використанням кількох типів документів і матеріалів, зокрема прес-релізів та заяв російської влади, дає загальне уявлення про те, які зусилля доклала Росія у цьому напрямі, почавши діяти понад 14 років тому.

Ми виявили, що тези, якими Путін обґрунтовує вторгнення в Україну, звучали ще далекого 2008 року, за більш ніж 10 років до нинішнього нападу. 11 вересня 2008 року Міністерство закордонних справ Росії заявило про спроби України «героїзувати посібників фашизму», ущемити «права російськомовного населення України» та «витіснити російську мову із суспільного життя країни, науки, освіти, культури та засобів масової інформації».

Результати нашого дослідження свідчать, що коли Росія починає поливати брудом інші країни, світові варто дослухатися. Подібні звинувачення на адресу Грузії та вигадки про неї звучали незадовго до нападу російських військ на цю країну у 2008 році.

І хоча такі звинувачення не мають нічого спільного з реальністю і є опорою для проведення кампанії з дезінформації, наполегливе повторення Росією подібних заяв, мабуть, може віщувати російську агресію та вторгнення до сусідніх країн.

Читайте також:

Тімоті Снайдер

Російський посібник з геноциду

У період, що сьогодні майже забутий, російсько-українські відносини визначалися переважно спробами Росії встановити до 2013 року стратегічне партнерство з Україною. Внаслідок переговорів були вироблені спільні підходи до усунення воєнних загроз та врегулювання конфліктів у сусідніх регіонах. 23 вересня 2005 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що існує «спільне прагнення продовжувати домагатися поліпшення атмосфери в російсько-українських відносинах».

Проте у 2008−2010 роках напруженість посилилася — Росія почала висловлювати стурбованість антиросійськими настроями в Україні та заявляти про відродження фашизму. 25 червня 2008 року Міністерство закордонних справ РФ офіційно висловило «здивування» тим, що український уряд симпатизує нацистам: «Оспівування посібників нацистів є неприпустимим. Воно оскверняє пам’ять мільйонів людей багатьох країн і національностей, які загинули у боротьбі з фашизмом».

Втім, у 2010−2013 роках лейтмотивом риторики знову стало стратегічне партнерство.

Провалений план Росії

Зусилля Росії щодо налагодження цього партнерства, спрямовані, зокрема, на те, щоб утримати Україну ближче до себе та подалі від Європи, здавались успішними. У 2013 році офіційний Київ розвернув політичний курс країни та відмовився від підписання угоди, покликаної сприяти тіснішим політичним та економічним зв’язкам між Україною та Євросоюзом.

Однак цей розворот викликав масові акції протесту та громадянської непокори. Їх кульмінацією стали вбивства протестувальників українською владою та втеча до Росії українського президента Віктора Януковича, який давно вважався маріонеткою Володимира Путіна. Після цього було сформовано новий уряд, і у 2014 році Угоду про асоціацію, спрямовану на поглиблення інтеграції між Україною та Євросоюзом у політичній, фінансовій та економічній сферах, було підписано.

Читайте також:

Метью Берроуз

Шість глобальних змін. Як війна в Україні змінює світ

Протягом цього періоду народних заворушень українці протестували проти російського впливу на їхню державу та відсутності прогресу у зміцненні відносин із Європою. У відповідь Росія голослівно заявила, що західні держави нібито підтримують ультраправий екстремізм, фашизм і нацизм, які набирають обертів в Україні. Росія також безпідставно стверджувала, що це уявне зростання екстремізму було пов’язане з упередженими русофобськими українськими ЗМІ.

Коли у 2014 році після відмови від підписання Угоди про асоціацію України з Євросоюзом у Києві спалахнули протести, посол Росії в ООН Віталій Чуркін назвав протестувальників «фашиствуючими радикалами».

За цими народними хвилюваннями виникли збройний конфлікт, розпочатий проросійськими сепаратистами на сході України, та анексія Криму у 2014 році.

Тоді ж Росія знову-таки спробувала делігітимізувати український уряд, обрушивши на нього звинувачення у нібито скоєних злочинах, включно з «масовою загибеллю мирних жителів внаслідок каральної [воєнної] операції Києва проти населення південного сходу країни». Росія постійно пов’язувала українські антиросійські організації з фашизмом — в одній з офіційних заяв йшлося про «поширення радикальної, насамперед ультранаціоналістичної, неонацистської ідеології». Росія звинуватила Захід у розпалюванні конфлікту, стверджуючи, що східна частина України охоплена серйозною гуманітарною кризою.

Росія також звинуватила Україну в пропаганді антиросійських настроїв, заявивши 30 березня 2019 року, що в Україні переслідують працівників ЗМІ та «грубо обмежують права журналістів та свободу преси». Крім того, Росія інкримінувала Україні різні порушення прав людини. Навіть незважаючи на те, що протягом багатьох років подібні твердження повністю розвінчувалися, російська риторика здебільшого залишалася незмінною.

Неправдиві звинувачення служать виправданням війни

24 лютого 2022 року, якраз у той час, коли російські війська готувалися перейти український кордон, Путін посилив антиукраїнську риторику, яку почав використовувати понад десять років тому.

За словами Путіна, Україна була фашистською, неонацистською країною, яку підтримував Захід, і він прагнув її «демілітаризувати та денацифікувати». Приписування кривавих злочинів переросло у звинувачення у геноциді російськомовного населення: він заявив, що «Необхідно було негайно припинити цей кошмар — геноцид щодо мільйонів людей, що проживають там, які сподіваються тільки на Росію».

Путін знову спробував делигітимізувати українську владу, назвавши їх «зграєю наркоманів і неонацистів». Він звинуватив Захід у підвищенні напруження в Україні.

І хоча багато хто на Заході був уражений, почувши, які виправдання нападу на Україну пропонує Путін, він був надзвичайно послідовним протягом більш ніж десяти років.

Переклад НВ

НВ має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок The Conversation. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал опубліковано на The Conversation

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ