Путін каже росіянам, що Україна кишить нацистами. Як це працює

1 квітня, 09:20

У своїй промові, оголошуючи війну Україні (не настільки великий) диктатор Росії Володимир Путін заявив, що метою його «спецоперації» була демілітаризація та денацифікація

Мета демілітаризації ще мала сенс принаймні з погляду Путіна — він хотів зміни режиму. Він збирався усунути демократично обраний уряд України та поставити замість нього свій проросійський маріонетковий уряд, тим самим розширюючи владу та вплив нової російської імперії.

Відео дня

Але як щодо денацифікації?

Путін чітко дав зрозуміти, що Україна кишить нацистами. Але Путін на той момент говорив не зі мною і не з моїми західними читачами, ця промову було адресовано російському народові. Переважна більшість у Росії переконана, що російська армія «вершить Божий промисел», усуваючи від влади неонацистів, які чинили геноцид в Україні та особливо на сході України. На мій подив, я виявив, що більшість моїх шкільних друзів у Росії теж у це вірять.

Це було для мене просто немислимо. Як могли українці раптово стати нацистами? Я хотів зрозуміти, звідки взялася ця віра. Я витратив набагато більше часу, ніж хотілося б, читаючи та спостерігаючи за пропагандою Путіна, щоб зрозуміти її.

Будь-яка пропаганда зазвичай має якесь ядро істини. Щоб зрозуміти це мале ядро правди, нам потрібно повернутися на початок XX століття. Це століття було дуже недоброзичливим до України, як і до більшості європейських країн. Україна опинилася між двома імперіями, Австро-Угорською та Російською, які воювали одна з одною та наступали на Україну. Її мешканці завжди були жертвами цього протистояння. Україна воювала з поляками у Польсько-українській війні 1918 року. Відтак українці стали жертвами як червоної (більшовицької), так і білої (антибільшовицькі) фракцій під час радянської революції.

З приходом до влади Совєтів ситуація стала набагато гіршою. На початку 1930-х близько чверті населення країни померло від голоду — катастрофи, що увійшла до книг з історії як Голодомор чи Великий Голод. Голодомор створила «блискуча» політика Йосипа Сталіна. Україна на той час була переважно аграрною країною — понад 80% населення мешкало на фермах. Великою ідеєю Сталіна була колективізація господарств. Всю землю експропріювали у її фермерів та об'єднали у колектив під назвою «Колгосп» (абревіатура, що означає «колективне господарство»). Селяни стали робітниками на землях, якими раніше володіли. Тих, хто відмовлявся здавати свої ферми, так званих «куркулів», розстрілювали.

Пропаганда прибирає все незалежне мислення, перетворюючи людей на безмозких дронів

Коли всі володіють усім, ніхто не має нічого. Ніхто не робитиме метою свого життя працю для колективного блага, вельми абстрактного поняття. Звісно, продуктивність колгоспів була набагато нижчою, ніж раніше, коли вони перебували у приватній власності, тоді як більшовики ще й збирали «відсоток», заснований на передколгоспному виробленні. Додайте до цього погану погоду, Україна помирала з голоду, мільйони людей загинули (я зустрічав цифри до восьми мільйонів). До того ж, коли політики, які ніколи не витрачали жодної хвилини на управління бізнесом, виходять із соціальною чи економічною політикою, подумайте про товариша Сталіна і про те, як його теоретично здійснена політика на практиці провалилася та вбила мільйони людей.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

На фотографіях цієї епохи українці нічим не відрізняються від ув’язнених в Освенцімі. Українці часто розглядають Голодомор як російський геноцид проти українців. Я не історик, але, здається, політика Сталіна була спрямована не лише на Україну, а й на Росію та Казахстан. Українці також зазнавали терору та жорстокого поводження з боку тих, хто збирав їхню пшеницю. Їх часто вбивали, якщо вони не повідомляли про всю зібрану пшеницю. Зрозуміло, що багато українців дивилися на Радянський Союз як на гнобителів.

Я намагаюся спростити дуже складну історію і вмістити її лише в кількох абзацах і описую Україну як монолітну країну. Але вона зовсім не така. Це країна, яка часто дотримується протилежних поглядів у різних її регіонах. Майте це на увазі.

На початку Другої світової війни, коли німецька армія увійшла до України, деякі українці (особливо в західній частині країни) дивилися на німців у контексте «ворог мого ворога — мій друг». Вони вітали німців як своїх визволителів від радянського гніту. Деякі приєдналися до нацистів і стали їхніми поплічниками, виявляючи жорстокість, подібну до жорстокості нацистів. Російська пропаганда ніколи не дозволить забути про це.

Крім того, сьогодні ми розглядаємо нацистів як безсердечних агресорів, які вбили мільйони людей і вчинили Голокост, і це цілком заслужено. Але ми маємо перевагу, ми озираємося на минуле. На початку Другої світової східні європейці ще не знали, що буде далі. Під час Першої світової війни у східноєвропейського населення був зовсім інший досвід із німцями.

Я читав чудову автобіографію Сема Зелла «Невже я занадто тонкий?». Єврейські родичі Сема не хотіли покидати Польщу у 1939 році. Вони не боялися німців, бо востаннє, коли їх окупувала Німеччина, під час Першої світової війни, німці ставилися до них добре. На щастя, батько Сема подорожував Європою і зрозумів, що гітлерівська Німеччина дуже відрізняється від тієї, що була двадцять років тому. Сім'я Сема залишила Польщу за кілька годин до бомбардування їхнього міста німцями.

Але я все ж таки маю наголосити на цьому моменті: більшість українців, зокрема й мій дід, боролися проти нацистів. Вони були не менш хоробрими, ніж росіяни, і багато хто віддав свої життя, щоб звільнити світ від нацизму. Знову ж таки, Україна — це велика та різнобічна країна.

Як працюють пропагандисти Путіна

Похмура сторінка в історії України дає багато матеріалу для роботи пропагандистської машини Путіна. Але в історії багатьох країн є своя похмура сторінка. Візьмімо, наприклад, Сполучені Штати. Якби пропагандисти Путіна хотіли б переконати росіян вторгнутися в Америку, щоб звільнити афроамериканців від «расистів і неонацистів» в особі білих американців, наша історія також надала б їм багато сировини.

Пропагандистський документальний фільм Путіна почнеться з рабства. Він повідав би вам про те, що батьки-засновники Америки володіли людьми як приватною власністю. Далі він розповів би вам, що расизм закладено у ДНК американської конституції. У цьому документальному фільмі історики розповідатимуть і демонструватимуть жахливе життя афроамериканців у США протягом століть. Ніщо з цього не було б брехнею. Там були б відео зі знущаннями та лінчуванням афроамериканців Ку-клукс-кланом. У фільмі було б показано кадри 1950-х років (зовсім недавно), що демонструють громадські об'єкти з написаму «Тільки для білих».

Потім цей документальний фільм переніс би вас у новий час. Ви побачили б відеозаписи, на яких поліція стріляє афроамериканцям у спину або душить їх до смерті. Або минулорічні протести руху «Black Lives Matter» та їхніх супротивників, як ті, що були в Шарлоттсвіллі. Потім вони підмішали б туди кілька кадрів із життя Гітлера, а потім неонацистів, що марширують у нацистських регаліях, розмахують смолоскипами та салютують «sieg heil!», є багато таких відео, що циркулюють і в США. Після перегляду такого фільму, якби ви були доброю російською людиною, ваша кров закипіла б від гніву та відрази до білих американців.

Цей пропагандистський ролик ретельно відфільтрував би будь-які позитивні події, що відбулися у США минулого століття: рух за громадянські права, припинення сегрегації та громадський протест у всіх куточках американського суспільства проти расизму. Такий фільм ніколи не показав би вам, що Америка розвивалася, змінювалася, ставала кращою.

Машина пропаганди не зупинилася б на одному документальному фільмі. Російське телебачення годувало б вас невеликими роликами з білими американцями, які демонструють схильність до неонацизму кілька разів на день на одному і єдиному урядовому каналі. Маркетологи знають, що для того, щоб ви запам’ятали повідомлення, а потім повірили в нього, воно має багато разів повторюватися.

Пропагандистська машина принесла б телескоп Хаббл, щоб розглянути будь-яку расову несправедливість, яку колись було скоєно в Америці. Вони збільшили б масштаби настільки, що не перебуваючи в США, ви точно повірили б, що темношкіре населення Америки сьогодні живе приблизно в таких самих умовах, що і 200 років тому. Я жодним чином не заплющую очі на численні кричущі та болючі приклади расизму в сучасному американському суспільстві. Але на той час, коли російська пропаганда перестала вас обробляти, ви були б переконані, що чорні сьогодні бояться виходити на вулицю навіть по продукти, а всі білі американці носять капюшони Ку-клукс-клану замість бейсболок.

Фейк та реальність

Російська пропаганда не зупиняється на тому, щоби просто викопувати похмурі сторінки історії, які мало схожі на сучасну реальність. Вона вигадує історії та інсценує фальшиві події. Дозвольте мені навести дуже реальний приклад з України. Після того як я написав першу частину цієї серії, читач із Росії надіслав мені відео з підписом «І ви кажете, що в Україні немає неонацистів». Я подивився відео й не міг повірити своїм очам. Потім я погуглив і знайшов кілька авторитетних газет, які про це писали. Ось що про це пише The Times of Israel:

«[На відео] покупці піднімаються і спускаються сходами [у торговому центрі у Києві], на середній частині якої зображено велику свастику в білому ромбі, обрамленому червоним, схожу на прапор нацистської Німеччини. Вулицю, на якій розташований торговий центр, названо на честь українського націоналіста Степана Бандери, який недовго співпрацював із нацистською Німеччиною у боротьбі з Росією».

Запам’ятайте цю згадку про Степана Бандеру, це важливо. Ми скоро до нього повернемось.

Я продовжував шукати і знайшов ту саму історію всюди. А потім знайшов і пояснення того, що сталося: «Світлодіодні сходи торгового центру „Городок“ у Києві зайнялися гігантською свастикою на кілька хвилин 16 лютого 2019 року. Шокуюче видовище збило з пантелику покупців, і за кілька хвилин охорона вимкнула живлення світлодіодної ілюмінації. Керівництво торгового центру попросило вибачення за інцидент і заявило, що їхні комп’ютери зламали».

Ми ніколи не дізнаємося, чи світлодіодний дисплей був зламаний російськими диверсантами або українськими неонацистами. Річ у тім, що це відео змусило б повірити, що гігантська нацистська свастика в торговому центрі в Києві — це просто звичайний день в Україні. Звісно, це абсолютна маячня. Демонстрація свастики в Україні є злочином. Та сама газета, яку я цитував вище, писала таке: «21 лютого Служба безпеки України розпочала кримінальне розслідування щодо демонстрації свастики за ч. 1 ст. 426−1 Кримінального кодексу України, яка забороняє пропаганду нацистської та комуністичної ідеології».

Це лише один із багатьох прикладів, коли російська пропаганда намагається зобразити українців неонацистами.

Ми не можемо обговорювати тему неонацизму в Україні та не згадати Степана Бандеру. Ім'я Бандери звучить на російському телебаченні невпинно. По суті, всіх українців вони називають бандерівцями, що для них означає «неонацисти, які ненавидять Росію та СРСР, і вбивають євреїв».

Націоналіст і патріот

Степан Бандера боровся за незалежність України і став керівником Організації українських націоналістів (ОУН) у 1933 році. Він організував вбивство польського міністра внутрішніх справ, за що був засуджений до страти. Нацисти вторглися до Польщі, і Бандера втік із в’язниці.

Бандера співпрацював із нацистською Німеччиною. Нацисти змусили його повірити, що під німецьким правлінням Україна здобуде свою незалежність. Нацисти порушили свою обіцянку невдовзі після вторгнення в Україну. Боячись, що Бандера розпочне повстання проти Німеччини, вони заарештували його у червні 1941 року. Більшість Другої світової війни Бандера провів у німецькому концтаборі. Поки він був там, його організація, ОУН, що билася на боці Німеччини, чинила звірства проти росіян, євреїв і поляків, вбивши до 100 000 людей. Бандеру вбило КГБ у 1959 році.

Єврейський народ століттями страждав від погромів рганізованих масових вбивств) по всій Європі. Більшість урядів по всій Європі або заохочували це, або заплющували очі. Україна нічим не вирізнялася. Проте Ленін проводив антипогромну політику. Ось чому багато євреїв приєдналися до Радянського Союзу. Оскільки Радянський Союз був ворогом, отже, і євреї теж стали ворогами, це дало українцям ще одну нагоду їх ненавидіти. (Будучи євреєм, перша причина ще досі залишається для мене загадкою.) Ось що Бандера казав про євреїв: «Євреї в СРСР є найвірнішою підтримкою панівного більшовицького режиму і авангарду московитського імперіалізму в Україні». Я ненавиджу шукати нюанси в тому, хто як ненавидить расу (мою расу), але його ненависть до євреїв сильно відрізнялася від віри Гітлера в те, що «євреї — нижча раса».

Коли ми говоримо про Бандеру, нам потрібно визначити два терміни, націоналіст і патріот. Тут ми торкаємося каламутних тонкощів соціології. Патріотизм часто має позитивну конотацію, а націоналізм — негативну, хоча до 20 століття обидва терміни означали те саме. Вони мають спільне ядро: любов і відданість своїй країні. Патріот хоче суверенітету для своєї країни. Націоналіст часто є патріотом, який вірить у перевагу (винятковість) своєї країни або раси, як це було у випадку з нацистами). Багато націоналістів терпітимуть меншини доти, доки вони не втручатимуться у справи більшості — так було з Бандерою. Нацисти є сучасним прикладом крайнього випадку націоналізму. Проте межа між цими двома термінами часто стає розмитою, як ви побачите.

Був Бандера націоналістом чи патріотом? Ми знаємо, що він хотів незалежності для України, як будь-який патріот. Однак, оскільки, крім української незалежності, він хотів позбутися всіх інших національностей в Україні, це зробило його націоналістом. Бандера — дуже суперечлива постать в Україні. Третина країни негативно ставиться до нього як до вбивці-націоналіста, а третина як до борця за незалежність України (у мене таке відчуття, що до цієї групи належать ті, хто найбільше постраждав від СРСР). Він непопулярний на сході України та дуже популярний на заході України.

У 2015 році в Україні було ухвалено закон, спрямований на декомунізацію України, внаслідок чого було демонтовано радянські пам’ятники та перейменовано 52 000 вулиць, які раніше мали радянські назви, із заміною їх іменами українських історичних діячів. Закон дав багато сировини для пропагандистської машини Путіна. По-перше, росіяни, які, як і українці, зазнали величезних втрат під час Другої світової війни, дуже чутливі до всього, що стосується Другої світової. Якщо ви захочете розпочати бійку у барі практично з будь-яким росіянином, просто скажіть йому, що американці, відкривши другий фронт, допомогли перемогти у Другій світовій війні.

Завдяки російській пропаганді, що нагадує їм про це кілька разів на день, росіян ображають українці, які знімають із вулиць імена радянських генералів, що воювали з нацистами. Крім того, оскільки вони бачать Бандеру лише як поплічника нацистів, вони зображають цей крок України як її повернення до свого природного стану неонацистської держави і, таким чином, демонстрацію її справжніх кольорів. Але важливий момент: цей закон також заборонив нацистську символіку.

Я намагався обговорити цю тему зі своїми однокласниками із Росії. Я сказав їм, що я розумію їхні проблеми з Бандерою (я теж не фанат). Але я бачив, як деякі українці дивляться на нього як на борця за свою незалежність, якої ця країна завжди потребувала. Це не робить українців автоматично неонацистами; зрештою, (перефразовуючи Форреста Гампа), нацист — це те, що робить нацист.

Іронія виникає, коли я питаю своїх російських однокласників, чи не думаєте ви, що вчинки Сталіна щодо росіян, українців та решти Радянського Союзу були експоненційно гіршими за те, що зробив Бандера? Зрештою, Сталін убив двадцять мільйонів людей у Радянському Союзі. Він обезголовив вищі чини Радянської Армії (так само, як Путін, або будь-який диктатор, він боявся сильних лідерів), що призвело до значно більших втрат у Радянському Союзі під час Другої світової війни. Я сказав, ви критикуєте українців за те, що вони назвали вулиці на честь Степана Бандери, але Йосип Сталін знову модний у Росії, і його статуї знову з’являються по всій країні. Мої шкільні друзі з Росії, як правило, відповідали, що Сталін був складною, незвичайною особистістю.

Азов на честь Азовського моря

А ще є батальйон «Азов». Ця назва спливає практично у кожній розмові та у пропаганді Путіна. Батальйон «Азов» названо на честь Азовського моря. Спочатку він був приватним збройним формуванням, яке фінансував і сформував український олігарх для боротьби з російським вторгненням у Східну Україну. На момент формування українська армія була дуже слабкою, і створення такого батальйону здавалося актом відчаю. Росіяни в страху перед цим батальйоном, оскільки він успішно бився у другому штурмі Маріуполя у 2014 році. (Маріуполь перетворено на руїни сьогоднішніми бомбардуваннями Путіна.) У 2015 році батальйон «Азов» став частиною Української національної гвардії. Він залишається одним із найбільш навчених підрозділів в Україні. Я читав повідомлення про те, що батальйон був навчений США. Його єдина мета — захистити Україну від Росії.

Тут є достатньо сировини для російської пропаганди. Відзнаки батальйону дещо нагадують свастику, хоча батальйон це заперечує. Вони заявляють, що їхній герб походить від українського символу, що сходить до 1918 року. Назвіть мене скептиком. Що ще важливіше, в якийсь момент до 20% його членів назвали себе прихильниками неонацизму.

Мені довго було складно розібратися з «Азовом», а потім я зрозумів: уявіть, що мій район переповнений загарбниками (зомбі, якщо хочете). Мій сусід — неонацист, носить нацистську свастику, щодня запалює свічку Адольфу Гітлеру і пече торт на його день народження. Ми, мій сусід і я, беремося за зброю, щоб боротися з цими загарбниками, які сповнені рішучості вбити наші сім'ї. Нині мені байдужі переконання мого сусіда, я просто хочу бути впевненим, що він має пістолет і він знає, як ним користуватися. Ми не поділяємо одні й ті самі цінності (применшення), але на цьому етапі нас об'єднує та сама мета. Мій сусід може бути націоналістом і думати, що наш район кращий за інших (хоча він нічого не робить з цього приводу), але зараз ми обидва патріоти, які борються за захист наших близьких.

Саме так я ставлюся до 20% неонацистських з батальйону «Азов». Сьогодні вони поділяють ту саму мету, що й решта батальйону та 100% країни: Звільнити Україну від російських загарбників, які вбивають їхніх близьких і рівняють із землею їхні міста. Також маю нагадати вам, що батальйон «Азов» — це лише батальйон, а не вся армія. Я бачив, що до нього входить 900 солдатів, тож у найгіршому разі 180 симпатизують неонацистам, але в українській армії служить чверть мільйона людей, тож 180 бійців — це помилка округлення. Російська пропаганда змусила б вас повірити, що 20% цього батальйону — це вся українська армія.

Хоч би як хотіли росіяни вказати на неонацистів у батальйоні «Азов», вони повинні подивитися на свої лави. У 2015 році Росія (неофіційно) відрядила своїх військових для підтримки російських сепаратистів на сході України, що воюють з українською армією. Путін також направив туди російське неонацистське угруповання «Російський імперський рух». Я хотів було сказати, що неонацисти, яких спонсорує Росієя, — це очевидний приклад націоналістів, а не патріотів, але потім зрозумів, що вони просто неонацисти-головорізи, найняті для вбивства українців.

Чи є в Україні проблема з неонацистами ? Я запитав своїх українських друзів (які, на мою думку, не були неонацистами). Вони були трохи спантеличені, бо ніколи не замислювалися про це, так само, якби ви поставили мені або комусь із моїх друзів у Денвері (або, ймовірно, більшості моїх читачів) те саме запитання про США. Я знаю, що точно був би спантеличений таким запитанням. Я періодично бачу по телевізору ролики про політичні мітинги білих расистів. У 2018 році сталася трагічна стрілянина в синагозі в Піттсбурзі, яка тепер перемішана в моїй пам’яті з десятком інших масових розстрілів, не пов’язаних із неонацистами, які сталися відтоді. Я читав, що антисемітизм у США та Європі зараз на підйомі. Але коли ми з дружиною та дітьми ходимо в синагогу, я не турбуюсь про нашу безпеку. На щастя.

Але потім я прочитав, що майже кожен десятий американець вважає за прийнятне дотримуватися неонацистських поглядів. Я не знаю жодного з них. І я сумніваюся, що хтось із моїх друзів і читачів знає. Можливо, цей «кожен десятий» випадає з наших короткозорих кіл, і нормальні, добросерді, цивілізовані люди зазвичай не асоціюють себе з покидьками (не став би перепрошувати за це). Або просто, можливо, цей «кожен десятий» серед нас і вони просто не рекламують свої неонацистські симпатії.

2019 року в Україні відбулися демократичні вибори. 73% населення країни проголосували за обрання президента єврейського походження в країні, де також був прем'єр-міністр єврейського походження. Українці напевно найунікальніша порода неонацистів, оскільки Україна — єдина країна у світі (за межами Ізраїлю), голова уряду та голова держави якої — євреї. До речі, на тих самих виборах ультраправа партія здобула лише 2,3% голосів. Тож ні, Україна не має проблеми з неонацистами. Як і будь-яка західна країна, Україна страждає від пухлини під назвою неонацизм, але вона становить лише найменшу частину суспільства.

Безмозкі дрони

Я розмовляв з моїм другом дитинства, який живе в Росії, і він сказав мені щось, що застрягло в моїй голові. Він сказав: «Проблема з росіянами в тому, що ми ніколи не просимо пробачення». Тоді я цього не зрозумів, але потім я натрапив на цю промову українського прем'єр-міністра в Кнесеті Ізраїлю у 2015 році, в якій він просить пробачення перед єврейським народом за роль українських колабораціоністів у страті 33 000 євреїв менш ніж за два дні у Бабиному Яру 1941 року.

Ці вибачення не повернуть загиблих. Але вони зроблять насамперед дві речі: це визнання та взяття на себе відповідальності за цю подію. Це може здатися дрібницею, але це не так. Ми живемо в суспільстві, де історію написано не людиною з ручкою, а людиною, яка тримає пістолет біля скроні людини з ручкою. Історія постійно переписується — у Росії Сталін менш ніж за два десятиліття перетворився з монстра на уславленого героя. Вибачення президента країни закріплюють істину у книгах з історії. Хоча це й не є гарантією, це знижує шанси повторення подібного звірства в майбутньому. Неонацисти так не вибачаються.

За останні три тижні, поки я працював над цією серією есе з чотирьох частин, я став набагато більше цінувати багато речей, які ми в західному світі приймаємо як належне: демократію, вільні вибори, належну правову процедуру та верховенство закону, але особливо ці дві речі: свободу слова та вільну пресу.

Сьогодні в Росії людей садять до в’язниці не лише за те, що вони виступають проти цієї війни, а й просто за те, що вони називають спецоперацію в Україні війною. За участь у мирній демонстрації або розміщення фотографії вбитих українських мирних жителів у соціальних мережах вас посадять до в’язниці. І ще є свобода преси, яка вмирає без свободи слова. Це саме те, що сталося (знову) в Росії.

Пропаганда у поєднанні з демонтажем вільної преси створила зброю масового відволікання уваги. Ця комбінація неймовірно небезпечна; вона дає диктаторському уряду необмежену владу над розумом свого народу. Це дозволяє владі точно курирувати те, що думають люди, і таким чином забезпечує майже абсолютний карт-бланш для дій уряду — це те, що дозволило немислиму, варварську війну проти України.

Пропаганда прибирає все незалежне мислення, перетворюючи людей на безмозких дронів. Пропаганда працює, змушуючи нашеу праву (емоційну) півкулю перевантажувати нашу ліву (аналітичну). Чим більше ви «думаєте» своєю правою півкулею, тим менше ви насправді думаєте. Згодом емоції, викликані пропагандою, заважають вам об'єктивно проаналізувати цей предмет. Вам важко сказати, що правда, а що ні. Згодом тиск з боку однолітків наростає, і важко бути єдиним освіченим. Так люди й стають зомбованими.

Я пам’ятаю, як дивився «Ходячих мерців» — телесеріал для зомбі-апокаліпсис. Ця сцена залишилася у моїй голові. Чоловік бачить, як його дружина, яка перетворилася на зомбі, йде вулицею. Він підбігає до неї і намагається поговорити із цією порожньою людською оболонкою. Він відчайдушно намагається достукатися до будь-якої частинки душі, що залишилася в тілі, яке колись було його дружиною. Але він не може достукатися до неї. Вона мертва. Він розмовляє з порожньою оболонкою. Як не дивно, це саме те, що відчував я, коли намагався розмовляти з росіянами, зомбованими путінською пропагандою про Україну та неонацистів в Україні. І це сталося не лише зі мною. Я читав про це і зустрічав молодих росіян, які пережили такий самий досвід зі своїми батьками, які були розумними людьми і досі залишаються ними, але щодо інших сторін життя.

Якщо ви подивитеся досить глибоко в історію майже будь-якої країни, ви знайдете в ній похмурі, трагічні дірки. Але ми — не наша історія. Ми — не наше минуле. Ми — це уроки, які ми виносимо з цього. Ми — це наші сьогоднішні вчинки. Україна мала трагічну та болісну історію, але на відміну від Росії, вона зробила з неї уроки.

Провина України полягала лише в тому, що вона стала демократією, що зароджується, поряд з усохлою, диктаторською екс-імперією. Путін не міг миритися з тим фактом, що по сусідству живе демократія, країна, яка не лише відмовилася жити під його контролем, а й захотіла прийняти західні цінності. Вона також наважилася намагатися процвітати, тоді як колишня імперія під його правлінням з кожним днем ставала все менш актуальною.

Диктатору по сусідству потрібна була нагода для вторгнення в Україну. Неіснуюча загроза НАТО здавалася гарною причиною. Але це не було достатнім виправданням для початку війни та вбивства людей, які виглядають так само, як його власне населення. Йому довелося позбавити людської подоби людей, яких він збирався вбити. Він переконав своє населення, що завдаючи ракетних ударів по містах і вбиваючи тисячі українців, російська армія здійснить Божий промисел і денацифікує країну — як бонус він також пообіцяв позбутися наркоманів. (Я торкнуся цієї теми далі.)

Щиро кажучи, ні привід для вторгнення, ні його кампанія з дегуманізації не мали значення. Враховуючи, який контроль над росіянами має його пропаганда, через деякий час він легко переконав би їх, що йде туди з метою очистити Україну від марсіан.

І останнє зауваження:

У своїй промові Путін заявив, що крім денацифікації він позбавить Україну наркоманів. Мій близький друг дитинства розповів мені цікаву історію про це. Через тиждень після початку війни Володимир Зеленський давав інтерв'ю західним ЗМІ, і він буквально засинав. Упродовж кількох днів російська пропаганда відтворювала цей ролик. По кілька годин на день пропагандистська машина надавала армію психологів та експертів-наркологів, щоб пояснити російській громадськості, яка прагне пізнання, що цей єврейський неонацист (новий вид) поводиться як типовий наркоман. Звичайно, будь-якій людині, яка хоч трохи обізнана про ситуацію, не знадобилася б армія експертів, щоб пояснити, що відбувається із Зеленським — він протягом тривалого часу був позбавлений сну.

Але ось, де починається найцікавіше. Мій друг розмовляв зі своєю тещею. Вона розповідала йому, що Зеленський наркоман. Він запитав її: «А вам не здається, що він просто практично не спить, бо його країна перебуває у стані війни?» Вона спантеличено подивилася на нього. Він продовжив: «Як ви вважаєте, де зараз перебуває Зеленський?» Вона відповіла: «У Польщі, зі своєю родиною?» Мій друг махнув рукою і сказав: «Годі, я здаюся?» Мені більше нічого додати.

Переклад автора

НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Віталія Каценельсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Показати ще новини
Радіо НВ
X