Хто зможе гарантувати Україні безпеку до вступу в НАТО
Як початок, так і перебіг російсько-української війни визначалися значною мірою тим, що у Росії є зброя масового знищення, а в України — ні
Хоч як дивно, ця ескалаторна ситуація узаконена, кодифікована і підтримується однією з найважливіших і, з 191 держав, що підписали всеосяжні угоди сучасного міжнародного права. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року дозволяє Росії, як офіційній ядерній державі, створювати та купувати атомні боєголовки. Водночас ДНЯЗ прямо забороняє Україні, як офіційній неядерній державі, робити те ж саме. Також неядерні союзники України — від Канади на заході до Японії на сході — пов’язані ДНЯЗ і конвенціями з хімічної та біологічної зброї своїм статусом суто звичайних військових держав.
У другій статті ДНЯЗ для всіх, окрім п’яти з 191 держави, що підписали його, встановлено: «Кожна держава — учасниця Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов’язується не приймати прямо або побічно ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, або контроль над ними від будь-кого, не виробляти й не купувати в інший спосіб ядерної зброї чи інших ядерних вибухових пристроїв, а також не шукати та не приймати допомоги для виробництва ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв». Таким чином, ДНЯЗ перешкоджав як стримуванню Україною офіційної ядерної держави — Росії, так і обороні України від неї.
Будапештський меморандум 1994 року як додаток до ДНЯЗ
Ба більше, на початку 1990-х років пострадянська українська держава, що формувалася, володіла третім за величиною арсеналом атомних боєголовок у світі, який був успадкований від Радянського Союзу. Після проголошення незалежності України кількість її ядерної зброї на короткий час перевищила суму зброї масового знищення Китаю, Франції та Великої Британії разом узятих. Більшість українських і багато зарубіжних спостерігачів сьогодні визнають, що з боку Києва було наївно відмовитися не тільки від більшості, а й від усіх ядерних матеріалів, технологій і засобів доставки в середині 1990-х років і не зажадати натомість на цей крок надійного механізму оборони, такого як членство в НАТО або пакт про взаємодопомогу зі Сполученими Штатами. Ба більше, багато українських боєголовок, ракет, бомбардувальників тощо не були знищені в Україні, а передані Росії.
Ядерної зброї в України було більше, ніж у Китаю, Франції та Великої Британії разом узятих
В обмін на добровільне ядерне роззброєння Київ отримав від Москви письмову гарантію безпеки у вигляді сумнозвісного Будапештського меморандуму, в якому Росія обіцяла поважати суверенітет і цілісність України. На останньому саміті Ради з безпеки і співробітництва в Європі (до її перетворення на ОБСЄ) в угорській столиці в грудні 1994 року Російська Федерація, Сполучені Штати та Об'єднане Королівство підписали з Україною доленосний «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Цей короткий документ скопіював два аналогічні меморандуми, розроблені спеціально для пострадянських власників частини ядерного арсеналу колишнього СРСР — України, Білорусі та Казахстану. Будучи державами —депозитаріями ДНЯЗ, Росія (як правонаступниця СРСР), США і Велика Британія стали гарантами кордонів цих трьох колишніх російських колоній і радянських республік.
У трьох Будапештських меморандумах 1994 року засновники ДНЯЗ обіцяли Києву, Мінську та Алмати/Астані не чинити тиску на ці пострадянські країни і не нападати на них. Держави — депозитарії ДНЯЗ дали цю обіцянку в обмін на згоду України, Білорусі та Казахстану відмовитися на постійній основі від усіх своїх військових ядерних потенціалів і приєднатися до режиму нерозповсюдження як держав, що не володіють атомною зброєю. Китай і Франція, дві інші офіційні ядерні держави в межах ДНЯЗ, випустили окремі урядові заяви, в яких вони також запевнили Україну, Білорусь і Казахстан у тому, що їхні кордони поважатимуть. Цю історію нещодавно майстерно описала українська історикиня-ядерниця Маріана Буджерін з Гарвардського університету у своїй книжці «Спадкоємно успадкувавши бомбу: Розпад СРСР та ядерне роззброєння України», яка була опублікована 2022 року в престижному американському Видавництві Університету Джонса Гопкінса й отримала 2024 року Премію Вільяма Е. Колбі для військових письменників.
Гарантії безпеки чи запевнення?
В англомовних назвах трьох Будапештських меморандумів ідеться, щоправда, тільки про запевнення безпеки (security assurances), а не про гарантії безпеки (security guarantees) з боку держав — депозитаріїв ДНЯЗ для України, Білорусі та Казахстану. Цю лінгвістичну деталь іноді інтерпретують у такий спосіб, що обіцянки, дані Вашингтоном, Москвою і Лондоном 1994 року Києву, Мінську та Алма-Аті/Астані, були не такими вже й обов’язковими. Тож фундаментальне порушення двадцятирічної угоди російською анексією Криму 2014 року та чимало аналогічних дій Москви були, мовляв, лише незначними порушеннями застарілої обіцянки зокрема та логіки режиму нерозповсюдження загалом.
Однак найбільш політично значущі офіційні переклади меморандуму — а саме російсько- та україномовні версії документа — відрізняються від часто цитованого англійського варіанта тексту. У російському та українському заголовках Будапештської угоди йдеться не про запевнення, а саме про «гарантії безпеки». В англійській версії Будапештського меморандуму Вашингтон і Лондон лише «запевнили» Україну, що не чинитимуть тиску на пострадянську країну або не нападатимуть на неї. На відміну від цього, Москва «гарантувала» Києву територіальну цілісність і незалежність України в російській та українській версіях документа.
Підрив Росією логіки ДНЯЗ до війни
Росія почала порушувати Будапештський меморандум і логіку міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї ще до початку війни проти України та окупації Криму в лютому 2014 року. Наприклад, у 2003 році Росія спробувала вторгнутися на територію України за допомогою одностороннього інфраструктурного проєкту, який зрештою провалився і наближався до українського острова Тузла в Керченській протоці Чорного моря. Десять років потому Москва спробувала запобігти швидкому укладенню парафованої у 2012 році Угоди про асоціацію між Києвом і Європейським союзом. Протягом 2013 року Кремль чинив сильний економічний і політичний тиск на Київ — поведінка, яка прямо заборонена третьою статтею Будапештського меморандуму.
У цьому контексті можна також згадати, що Росія почала порушувати логіку режиму нерозповсюдження на пострадянському просторі ще в середині 1990-х років, задовго до того, як у російській політиці зійшла зірка Путіна. Москва вчинила так щодо іншої європейської держави — спадкоємця СРСР, Республіки Молдова, яка не отримала Будапештського меморандуму, але, як і Україна, приєдналася до ДНЯЗ 1994 року як держава, що не володіє ядерною зброєю. Того ж року Кишинів підписав угоду з Москвою про виведення російських військ і розпуск підтримуваної Москвою і невизнаної т.зв. «Придністровської Молдавської Республіки» на сході Молдови. Через 30 років жодне з цих зобов’язань ядерної держави Росія перед неядерною державою Молдова так і не було виконано.
Аналогічна історія розгортається з кінця 2000-х років у Грузії, яка також приєдналася до ДНЯЗ як неядерна держава 1994 року. Після закінчення російсько-грузинської п’ятиденної війни в серпні 2008 року Росія підписала з Грузією угоду про припинення вогню, так званий «план Саркозі», який зобов’язував Москву вивести свої війська з Грузії. Однак, всупереч своїй письмовій обіцянці 2008 року, Росія залишила частину своїх збройних сил на грузинській території. Ба більше, Москва визнала два сепаратистські регіони Грузії, Абхазію і «Південну Осетію» (тобто Цхінвальський регіон), незалежними державами — у явному протиріччі з логікою режиму нерозповсюдження, в якому офіційно беруть участь і Росія, і Грузія.
Щоправда, порушення територіальної цілісності Молдови, Грузії та України, що триває, зумовлене насамперед більшою військовою міццю Росії в галузі звичайних, а не ядерних озброєнь. Проте наявність у Москви атомної зброї і відсутність зброї масового ураження у Кишинева, Тбілісі та Києва є важливим фактором, що зумовлює експансіоністську поведінку Кремля протягом останніх 30 років. Не володіючи своєю величезною атомною міццю, Росія б діяла набагато обережніше під час розміщення своїх звичайних збройних сил у країнах, де ці війська небажані.
Ба більше, всупереч гучним заявам Кремля, агресивні дії Москви і російські окупації лише частково пов’язані з міжнародними та/або внутрішніми справами Молдови, Грузії та України. Російські війська незаконно розміщені на території двох офіційних кандидатів на вступ до НАТО — Грузії та України, але також на території офіційно нейтральної Республіки Молдова, яка, згідно з її чинною з 1994 року Конституцією, не може вступити до НАТО і не допускає іноземних військ на свою територію. Російське захоплення Придністров'я, Абхазії та «Південної Осетії» триває десятиліттями, незалежно від проросійської або прозахідної позиції лідерів Молдови та Грузії, які змінюються. Чи були правителі в Кишиневі і Тбілісі комуністичними або націоналістичними, чи були вони дружніми або ворожими щодо Москви — все це мало впливало на часткову окупацію Росією територій Молдови і Грузії, що порушує міжнародне право. Так було і залишається, незважаючи на те, що ці території підпадають під дію ДНЯЗ і безліч інших договорів, які підписали Росія, Грузія і Молдова.
Те ж саме стосується і поведінки Росії щодо України. Багато спостерігачів сьогодні забувають, що Москва активізувала свою некінетичну «гібридну» війну проти української держави ще до 2014 року і почала воєнне завоювання Криму 20 лютого 2014 року. У ці періоди Україною керував відверто проросійський політик Віктор Янукович. Промосковський Президент України перебував при владі, коли Росія чинила сильний економічний і політичний тиск на Україну в 2013 році, що заборонено Будапештським меморандумом. Янукович також перебував при владі, коли Росія почала незаконно окупувати український півострів Крим у лютому 2014 року — дія, також заборонена Будапештським меморандумом. Янукович залишив свій президентський кабінет, Київ і, врешті-решт, Україну в напрямку Росії тільки після того, як російські регулярні війська вже почали силове захоплення півдня України.
Як Москва перевернула логіку нерозповсюдження
З лютого 2014 року Росія не тільки дедалі безжалісніше атакує Україну військовими та невійськовими засобами, регулярними та нерегулярними збройними силами. Москва також дедалі нахабніше і демонстративніше порушує гарантії безпеки, які вона дала Києву в Будапештському меморандумі 1994 року. Дії Москви суперечать глобальній логіці режиму нерозповсюдження, що діє з 1970 року, і зводять нанівець сенс ДНЯЗ.
Поряд із конвенціями з біологічної та хімічної зброї ДНЯЗ сьогодні є центральним компонентом глобальної системи безпеки, заснованої на ООН. Крім його письмових положень, очевидною функцією ДНЯЗ є збереження кордонів і територій неядерних держав — особливо стосовно п’яти офіційних держав, що володіють ядерною зброєю. У своєму вступі ДНЯЗ нагадує, що «держави [що підписали договір] повинні утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями Об'єднаних Націй, відповідно до Статуту ООН». ДНЯЗ дозволяє тимчасове володіння ядерною зброєю п’ятьма країнами, які також є постійними членами Ради Безпеки ООН. Договір спрямований на зниження ризику міждержавної війни загалом і використання атомної зброї як інструменту агресивної зовнішньої політики, зокрема.
Будучи державою-засновником і депозитарієм ДНЯЗ, а також гарантом непорушності кордонів України в Будапештському меморандумі, Москва тепер перевернула сенс режиму нерозповсюдження на протилежне: Дозвіл ДНЯЗ на володіння Росією ядерною зброєю допомагає Москві вести експансіоністську та геноцидальну війну проти України. А заборона ДНЯЗ на володіння Україною ядерною зброєю не дозволила Києву ефективно стримувати і відбивати російський напад.
ДНЯЗ дозволив Москві погрожувати атомним знищенням і ядерною зимою не тільки Україні, а й її союзникам, а особливо неядерним державам, якщо вони й надалі будуть підтримувати український опір територіальній експансії Росії та її терору проти мирного населення України. Дозвіл ДНЯЗ на володіння Росією ядерною зброєю означає з 2014 року і означатиме в доступному для огляду майбутньому, що звичайна військова підтримка України країнами, які поважають міжнародне право, буде утруднена, оскільки вони побоюються ядерної відплати Москви. Це обмеження допомоги українській самообороні стосується як іноземних поставок Україні певних звичайних військових технологій, як-от німецьких крилатих ракет «Таурус», так і розміщення союзних військ на українській території за бажанням Києва, чи то від НАТО, чи то від ЄС, чи то від неформальної коаліції дружніх Україні держав.
Якби Київ у 2014 році володів ядерною зброєю, Росія, найімовірніше, не напала б на Україну і не ризикнула б, що російські міста будуть стерті з лиця землі, як це трапилося з Хіросімою і Нагасакі в серпні 1945 року. А якби у Росії не було атомної зброї на момент початку вторгнення у 2014 році, західні союзники, швидше за все, прийшли б на пряму допомогу Україні. Коаліція друзів Києва, ймовірно, звільнила б анексований Крим і окуповані частини Донбасу в 2014 або 2015 роках, подібно до того, як коаліція на чолі зі США зробила це в Кувейті в 1991 році, який був окупований і анексований Іраком за рік до цього. Таким чином, правила, встановлені в ДНЯЗ, сприяли початку територіальної експансії та геноцидної війни Росії у 2014 році та послабили подальшу рішучість міжнародної спільноти повернути назад російське захоплення українських земель.
Висновки та рекомендації
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї набув чинності 1970 року. Відтоді легітимність ДНЯЗ зумовлена тим, що він сприяє обмеженню виникнення та ескалації воєн і запобіганню застосуванню ядерної зброї в агресивних цілях. Однак сьогодні, в умовах експансіоністської та геноцидальної війни Росії проти України, договір має зовсім інший ефект. З 2023 року підрив логіки режиму ядерного нерозповсюдження посилюється дедалі активнішим залученням до російсько-української війни Північної Кореї — ядерної держави, яка не є учасником ДНЯЗ. Хоча чи саме тому, що Україні заборонено володіти атомною зброєю відповідно до ДНЯЗ, вона тепер зазнає нападу з боку двох країн, які — більш-менш легально — володіють ядерною зброєю.
У деформації режиму нерозповсюдження Росію підтримують й інші держави, які підписали ДНЯЗ. Офіційна ядерна держава Китай і — принаймні поки що — неядерний Іран активно підтримують Росію в її воєнних починаннях, надаючи військову, цивільну та/або подвійного призначення допомогу. Своєю матеріальною підтримкою російської війни проти Пекін, зокрема, суперечить «Декларації уряду Китаю про гарантії безпеки України від 4 грудня 1994 року». У цьому історичному документі, який було передано на зберігання Генеральній Асамблеї ООН, Пекін 30 років тому запевнив Київ у зв’язку з Будапештським меморандумом і рішенням України стати неядерною державою в рамках ДНЯЗ, що Китай «повністю розуміє бажання України отримати запевнення безпеки. […] Китайський уряд завжди виступав проти здійснення політичного, економічного чи іншого тиску в міжнародних відносинах. Він вважає, що суперечки та розбіжності мають вирішуватися мирним шляхом на основі консультацій між рівними. […] Китай визнає і поважає незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України».
Білорусь підписала свій власний Будапештський меморандум зі США, Великою Британією та РФ 1994 року. Проте сьогодні Білорусь дозволяє Росії розміщувати на своїй території не тільки звичайні війська, а й ядерну зброю. Мінськ підтримує Москву в багатьох інших відношеннях у її нападі на Україну. Білорусь таким чином також допомагає підривати антивоєнні наміри, що лежать в основі ДНЯЗ 1968 року і трьох Будапештських меморандумів 1994 року.
Індія, як і Північна Корея, є державою з ядерною зброєю, що не входить до ДНЯЗ, і, принаймні, риторично підтримує Україну. Проте, з 2022 року Індія стала важливим торговельним партнером Росії. Таким чином, Нью-Делі також побічно сприяє ослабленню міжнародної довіри до логіки нерозповсюдження.
У світлі цих та подібних нещодавніх подій функціонування та майбутнє ДНЯЗ сьогодні тісно пов’язане з перебігом, результатами та наслідками російсько-української війни. З огляду на високу значущість режиму нерозповсюдження для людства, можна рекомендувати зацікавленим у його збереженні сторонам такі шість дій:
1. Усі сторони, які підписали ДНЯЗ і зацікавлені в його збереженні, повинні надати максимальну військову і невійськову допомогу неядерній державі Україна в межах своїх можливостей, щоб Київ зміг здобути переконливу перемогу на полі бою і звільнити свої території, незаконно окуповані ядерною державою Росія.
2. Усі держави, які підписали ДНЯЗ, зацікавлені в його збереженні, повинні вимагати негайного припинення погроз Москви про ядерну ескалацію і попередити Росію та її союзників, що така ескалація викличе рішучу військову і невійськову відсіч.
3. Усі держави, які підписали ДНЯЗ і зацікавлені в його збереженні, повинні більш ефективно, ніж раніше, застосовувати санкції і публічно засуджувати ядерні держави — Росію і Північну Корею, поки вони продовжують свою експансіоністську війну проти неядерної держави Україна. Той самий механізм має застосовуватися до триваючої окупації РФ частини неядерних держав Молдова і Грузія.
4. Усі країни, які підписали ДНЯЗ і зацікавлені в його збереженні, мають наполягати на справедливому мирі для України, включно з повним відновленням її територіальної цілісності, повагою до її національного суверенітету, поверненням усіх військовополонених і депортованих цивільних осіб, зокрема й дітей, і компенсацією за руйнування України на основі російських репарацій.
5. Усі неурядові організації, компанії та приватні особи, які виступають за збереження режиму нерозповсюдження, повинні використати всі наявні в їхньому розпорядженні засоби для досягнення перемоги та відновлення неядерної держави Україна і публічно засудити ядерні держави Росія та Північна Корея та застосувати до них санкції всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами.
6. Сполучені Штати та Велика Британія, як співзасновники Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року та співавтори Будапештського меморандуму 1994 року, несуть особливу відповідальність перед Україною. Тому Вашингтон і Лондон мають запропонувати Києву перетворити свої 30-річні запевнення про безпеку на тристоронній пакт про взаємодопомогу. Цей військовий союз має захищати Україну до її вступу до НАТО, а також сприяти передачі союзникам України її зростаючі нові оборонні розробки та знання. Усім іншим країнам, які підписали ДНЯЗ, слід запропонувати приєднатися до цієї тимчасової оборонної угоди між США, Великою Британією та Україною і тим самим зробити свій внесок у підтримку логіки режиму нерозповсюдження ядерної зброї.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
