Випробувальні полігони нового року

Відставка міністра оборони США Джеймса Меттіса стала не лише проявом радикального відмежування від політики діючого президента, а й чимось на кшталт передвісника майбутнього, попередження на 2019 рік – і далі. А тому попри всі переконання у тому, що світ стає кращим – ось як у книжці Стівена Пінкера «Просвітлення сьогодні», щоб втілити цей оптимізм у життя, доведеться зіштовхнутись і подолати величезні геополітичні виклики.

Ключові витяги з листа Меттіса про відставку включають твердження про те, що США не можуть захищати свої інтереси чи ефективно виконувати свою роль «невід’ємної нації у вільному світі» без підтримки сильних альянсів та демонстрації поваги до своїх союзників. «Ми повинні використовувати всі інструменти американської влади, щоб забезпечувати загальну оборону, включаючи представлення ефективного лідерства нашим альянсам, – говорить Меттіс. – Є очевидним те, що Китай та Росія…хочуть переформувати світ у відповідності до їхньої авторитарної моделі». Це є неявна жорстка критика Дональда Трампа, президента, який очорнював та ображав таких близьких союзників як Канада, Великобританія та Німеччина, чого не скажеш про російського президента Володимира Путіна, з яким часто поводив себе як з другом. Більше того, ремарки Меттіса є червоними прапорцями, що сигналять про те, що перспектива краху інституцій та спільна політика демократичних держав – стає все більш загрозливою.

США під Трампом відступають до фортеці «Америка», а Китай під Сі Цзіньпіном – тої версії марксизму, напрямки якої не мають конкурентів на політичному чи ідеологічному рівнях. Уйгурські мусульмани з провінції Сіньцзян за минулий рік бачили як багатьох з їх рядів відправили до таборів перенавчання, щоб очистити від їхньої відданості ісламу. Разом з тим деякі китайські чиновники наказали зняти різдвяні вивіски з магазинів та офісних центрів. Останні кілька років діяльність китайських медіа утискали відповідно до вимог партійної лінії. Інтернет і соціальні мережі дають трохи простору для інакодумства, та зазвичай його швиденько вирізають – постійно, як міг би сказав Меттіс, у відповідності до авторитарної моделі.

Нас залишили на жорстку владу, що набирає обороти

Путін же і відступає, і наступає. Він уособив себе публічним очільником Православного християнства та гордо апелює до доктрини євразійства, що наполягає на відокремленні Росії від Європи. І водночас він наступає – збільшує тиск на сусідню Україну. Недавній випадок – на Азовському морі, що лежить між двома країнами, в якому російські військові судна підняли вогонь проти благенько озброєних українських, що є частиною загальної стратегії Москви, як пише Орися Литсевич, «втримати українську державу від становлення безпеки, економічного процвітання та близької інтеграції з ЄС та НАТО для своїх громадян». Путін також посилює свій тиск на Білорусь, найменшу з трьох слов’янських держав, з метою ще ближчої інтеграції з Росією – кроки, яким поки опирається білоруський президент Олександр Лукашенко. Якщо Росія поверне Білорусь назад під свій прямий контроль та сформує проросійський уряд в українській столиці Києві, путінська нова слов’янська імперія стане значною мірою реконструкцією Радянського Союзу.

Індія, яка за прогнозами через три роки стане країною з найбільш чисельною нацією, на п’ятий рік правління Нарендра Моді стане водночас і найбільш популістською та автократичною. Національні демократичні інституції виживають, а дебати найчастіше ефективні, проте безжальна централізація влади та підривання сили колишніх відносно незалежних інституцій – як Центрального банку Індії нещодавно – є попередженням про прихід потенційно безконтрольної виконавчої влади.

Найбільшому проекту з іншого виду влади, тобто ЄС, нині важко дається знання того, що м’яка сила освіти, культури, демократії, громадського суспільства та спільних ринків – усього того, в чому ЄС активно домінує, може мати обмежений результат, якщо не підкріплювати свої зусилля силою військовою. 2019 буде роком неабиякої перевірки для Союзу – не лише через те, що Великобританія ось-ось вийде звідти наприкінці березня, а й через те, що на парламентських виборах ЄС у травні є ймовірність побачити величезний притік популістських та євроскептичних депутатів, відданих ідеї повернути централізовану владу національним парламентам.

Після краху СРСР на початку 90-х новий дух понісся за кордон. Називайте це експортом демократії: з’явилась упевненість у тому, що демократичні практики та громадські інституції – як ось неурядові впливові групи, незалежні дослідницькі центри та медіа – зможуть, враз позбувшись неволі, різко перетворитись на вільні суспільства західного зразка. Вони зможуть, бо їхні люди хотітимуть свободи – революції в колишньому радянському блоці та інших місцях, здавалося б, доводять це.

В ООН, димовій завісі, збудованій за проектом під назвою «попередження геноциду та відповідальність захищати» – зобов’язують правителів захищати своїх громадян та утримуватись від утягнення їх у «військові злочини, етнічні чистки та злочини проти людства». Якщо лідери опускаються до нападів на власний народ – як це робив у Іраку Саддам Хусейн усі 24 роки свого правління – тоді вони стають мішенню для санкцій та навіть застосування військової сили.

Розгром Іраку, крім усього іншого, переконав чимало громадськості та лідерів із Заходу в тому, що ідеалістичний імперіалізм веде до катастрофи, і так буде завжди. Ті, хто дотримувався такої думки – ось як Хіларі Клінтон – згасли. Як ліберали типу Барака Обама, так і популісти типу Дональда Трампа за замовчуванням погоджувались, що такі іноземні практики були – більшою мірою – справою минулого. Таким чином як «нова м’яка сила» ЄС, так й ідеалістичний імперіалізм, яких «відповідальність захищати» породила на світ, розглядались як такі, що показово провалились.

Нас залишили на жорстку владу, що набирає обороти – владу, на чиїх самітах панують чоловіки (у кожному з випадків), які використовують націоналізм, проектування та ріст військової сили для збільшення своєї популярності, та які вбачають у ліберальному глобалізмі щось таке, що загрожує їхнім стратегіям управління – хоча зараз цей процес і призупинився. І через те, що великі частини західного суспільства переживають маргіналізацію, втрату ідентичності та ніякого збільшення доходів, вони також обертаються спиною до ліберальної візії.

І це той стан справ, який, за іронією, і описав американський генерал, що став політиком, (і став ним перш ніж президент втомився від опозиції, яку підняв у відповідь на свої дії), залишаючи посаду. Світ, який у багато чому сьогодні є як ніколи раніше багатшим, здоровішим та безпечнішим, досі потребує глобальної стабільності, щоб насолоджуватись плодами медичної, агрокультурної та технологічної революції, що можуть покращити життя, особливо бідним. 2019 рік стане випробувальним полігоном для зусиль на встановлення міцного фундаменту для такої стабільності.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Джона Ллойда. Републікація повної версії тексту заборонена

Вперше опубліковано на Reuters

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени